РОЗДІЛ ІV. ЗА СОЦІАЛЬНУ Й НАЦІОНАЛЬНУ ГАРМОНІЮ

Автор заяви застерігав, що він намагався уникнути необдуманого, невиваженого кроку, протягом трьох місяців ретельно вивчав ситуацію в Україні і Росії, сутність, тенденції суспільних процесів, діяльність партійно-радянського керівництва. Ґрунтовний аналіз привів до наступних висновків:

«1) Дійсного, завершеного соціалістичного будівництва на Україні ще немає. Але тільки убогі розумом, знаннями і досвідом люди, або безсовісні демагоги, вороги трудящих, можуть звинувачувати за це комуністичну партію, чи радянську владу[710]. Основні причини повільного розвитку соціалістичного будівництва полягали в наслідках імперіалістичної і громадянської воєн, які, на думку В. Винниченка, будуть невдовзі подолані. І «не лише послідовний марксист, а кожен, хто не живе з чужої праці, повинен визнати, що лише Комуністична партія гарантує трудящим повне рішуче звільнення від класового гніту, тільки вона безпощадно, без компромісів знищує в самому корені, в самих основах і зародках будь-яку можливість класового панування паразитичних класів і кладе фундамент нового ладу, з яким жодні буржуазні цивілізації з їх «спокійними» організаціями не можуть зрівнятись по силі і розміру майбутнього розвитку продуктивних сил людства, по можливості розквіту його духовних сил, по грандіозності і розмаху комуністичної, колективістичної цивілізації, тобто по величезним можливостям всього того, що простою мовою називається вічним і ще не нездійсненним поняттям щастя людей»[711].

2) Такі ж чинники, які заважали соціальному переустрою суспільства, за В. Винниченком, загальмували й державне будівництво. Водночас він висловлював тверде переконання в тому, що «з боку правлячих центрів революції немає не тільки жодних тенденцій до знищення української Робітниче-селянської державності, а, навпаки, є ясна тенденція до створення і розвитку її (як би це не було неприємно русифікаторським реакційним елементам, які все ще мріють про «Єдину Неподільну») в сенсі внутрішньої самостійності і зовнішньої тісної федерації, перш за все з Р.С.Ф.Р.Р., а потім з тими робітничо-селянськими республіками, які в ході революції будуть вступати до соціалістичного світового федеративного союзу»[712].

Недоліки в державному будівництві Володимир Кирилович також не ладен був пов'язувати з політикою центральних органів партії, а пояснював інерцію успадкованою від української демократії, що не змогла своєчасно зрозуміти органічного зв'язку між соціальними і національними чинниками розв'язання українського питання. Не виключаючи труднощів у цій сфері і в наступному, В. Винниченко висловлював впевненість, що з переходом до мирного будівництва «Робітниче-селянська українська державність набуде точних, ясних форм, які, не порушуючи тісного зв'язку з Робітниче- Селянською Росією, дадуть можливість найраціональніше використати і розвинути всі революційні творчі сили трудящого українського народу»[713].

Торжество позначеної тенденції неодмінно мало привернути на бік політики Комуністичної партії всі живі сили суспільства.

3) «Щодо політики К.П.б. У в сфері національно-культурній, то тут навіть вороги комунізму і його передової партії повинні визнати, що ні за одної влади на Україні, не виключаючи і Урядів Української Народної Республіки, для українських трудящих класів не розкривались такі широкі можливості, як останнім часом за радянської влади на Україні»[714].

4) Автор заяви визнавав закономірним ідейне й організаційне керівництво з боку РКП(б) «всіми комуністичними молодими організаціями», відзначав, що «чим швидше українські національні елементи візьмуть активну участь в організації і роботі керівної партії, чим помітніше виявлять себе цінними, надійними і відданими справі визволення трудящих членами її, тим швидше і точніше визначаться і взаємовідносини між Р.К.П. і К.П.б. У., з тим більшою самостійністю буде вона проводити революційну будівничу роботу на Україні»[715].

Після таких висновків В. Винниченко знайшов можливим завершити документ наступними словами: «… Повністю поділяючи таку програму, тактику і політику К.П.б. У., я заявляю ЦК КП(б)У про своє бажання вступити в К.П.У. Разом із тим упевнений, що і всі члени моєї організації «Зак. група укр. комуністів» (як центр її у Відні, так і всі її секції у Берліні, Празі, Будапешті, Римі, Яблоновім та інших містах Європи), ідейні позиції якої не розходяться з моїми висновками, отримавши мою доповідь, негайно вступлять до лав КП(б)У.

З комуністичним привітом В. Винниченко»[716].

Мабуть, таких ґрунтовно мотивованих заяв від бажаючих пов'язати свою долю з РКП(б), можна виявити за всю її історію зовсім небагато.

Важко уявити, які моменти документа могли не влаштувати партійно-радянське керівництво УСРР, настільки застосовані формулювання є втіленням лояльності. Хіба що кваліфікація незначних масштабів досягнень була в більшості об'єктивною. Однак і вона була «вбрана» у такі шата, за якими прямої вини більшовицької партії, радянської влади розгледіти було просто неможливо.

Однак, мабуть в даному разі В. Винниченко був не зовсім чесним з партнерами по переговорному процесу, та й з самим собою. Він внутрішньо не був переконаний у написаному, знову й знову «копирсався» у морально-психологічному аспекті свого вчинка. 8 вересня він зазначав: «Я вчора запитав себе і Коху: чи чистий я перед собою і перед своїм народом, ідучи на працю в сучасний уряд? I відповідь наша була: чистий. Не ради слави чи розкошів я йду на це, в ради великої справи визволення з-під усякого гніту. І ця мета повинна все стояти передо мною, ради неї я можу прийняти всі труднощі, всі темні й тяжкі сторони цієї роботи»[717].

Отже самозаспокоєння не наступало. Тим більше, що почали надходити відомості про перші реакції на заяву до ЦК. Згідно щоденникових записів Володимира Кириловича про рішення Політбюро ЦК КП(б)У йому стало відомо 8 вересня[718]. Очевидно, мова йшла про постанову Центрального виконавчого комітету і Ради народних комісарів УСРР від 7 вересня 1920 року. Звісно, вона не могла бути ухваленою без згоди Політбюро ЦК КП(б)У. У матеріалах листування загального відділу ЦК збереглася копія згаданої постанови: «Товариш Володимир Кирилович Винниченко призначається і затверджується заступ[ником] гол[ови] Ради Нар[одних] Комісарів і Нар[одним] Комісаром закордонних[справ Укр[аїнської] Соц[іалістичної] Рад[янської] Респ[убліки]»[719]. Документ підписали — за голову ВУЦВК Д. Мануїльський, голова РНК УСРР Х. Раковський, секретар ВУЦВК М. Чабаненко.

У протоколах засідань політбюро від 8 вересня 1920 року інформації про проведення засідання немає. Однак за 9 вересня оформлено два протоколи (№ 46 і № 47) відразу про два засідання (рідкісний випадок).

У першому разі прийняте рішення сформульоване таким чином:

1) В основі декларацію прийняти. Доручити тов. Раковському вказати Винниченку на необхідність докладно роз'яснити в декларації моменти про куркульство і національну державу.

2) Вважати його (тобто В. ВинниченкаВ. С.) остаточно прийнятим в партію. Запрошувати як всіх членів партії ЦК на засідання Політбюро»[720].

У чернетці протоколу пункти мали інший порядок[721]. Що ж до змісту документа, то треба сказати, що додаткові вимоги до заяви В. Винниченка не зовсім зрозумілі.

Щодо куркульства, то в його заяві йшлося (як, втім, і в офіційних документах РКП(б)) про «злісний соціально-ворожий спротив куркулів та їх ідеологів, які є в даний час останньою опорою і надією роздавленої крупної буржуазії і світового імперіалізму»[722]. А щодо національної держави, то тут, звичайно, членів політбюро ЦК відлякувало відверте декларування рівноправності УСРР і РСФРР.

Слід сказати, що прізвище В. Винниченка у згаданому протоколі (№ 46) присутнє не тільки у спеціальному, шостому пункті, а ще й у вісімнадцятому, присвяченому Д. Мануїльському. Останній був призначений керівником делегації УСРР на мирних переговорах з Польщею у Мінську.