Розділ «II. МІФИ ДВАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ»

Та ж система апартеїду проявляється як в особистому статусі, так і в присвоєнні земель. "Автономія", яку мають намір дарувати палестинцям ізраїльтяни, є еквівалентом "бантустанів" для чорних у ПАР.

Аналізуючи наслідки закону про "повернення", Клейн порушує питання: "Якщо жидівський народ значно перевищує інше населення держави Ізраїль, то, навпаки, можна сказати, що не все населення держави Ізраїль жиди, тому що в країні існують значні нежидівські меншості, головним чином араби та друзи[8]. Питання полягає в тому, щоб знати, якою мірою існування закону про повернення, що стимулює імміграцію однієї частини населення (обумовленої релігійною і етнічною приналежністю), не може вважатися дискримінаційним".

Джерело: Клод Клейн, директор інституту порівняльного права при Ієрусалимському жидівському університеті. "Жидівський характер держави Ізраїль", Париж, 1977, с. 33.

Автор, зокрема, задається питанням, чи не застосовна до закону про повернення міжнародна конвенція про усунення всіх форм расової дискримінації, прийнята 21 грудня 1965 року Генеральною Асамблеєю ООН. Але за допомогою діалектики, про яку ми пропонуємо судити читачеві, цей видний юрист робить наступний тонкий висновок: відсутність дискримінації означає, що "акт не повинний бути спрямований проти певної групи. Закон про повернення прийнятий на користь жидів, що бажають оселитися в Ізраїлі, але не спрямований проти якої-небудь групи або національності. Я не бачу, якою мірою можна вважати цей закон дискримінаційним" (там же, с. 35).

Для читача, що буде спантеличений цією щонайменше дивною логікою, що змушує згадати відомий жарт "всі громадяни рівні, але деякі з них більш рівні, чим інші", ми хочемо показати конкретно, яку ситуацію створив цей закон про повернення. Для тих, хто не користується його привілеями, написаний закон про громадянство (5712–1952); він стосується (стаття 3) "усякого, хто безпосередньо перед заснуванням Держави був палестинським підданим, але не став ізраїльським відповідно до статті 2" (дотичної жидів). Ті, хто підпадає під цю статтю (і хто вважається "такими що ніколи раніше не мали громадянства", тобто спадкоємними апатридами), повинні довести (документальні докази часто неможливі, тому що документи згубися під час війни і терору, що супроводжували створення сіоністської держави), що вони жили на цій землі в той або інший період. Якщо цього немає, то для того, щоб стати громадянином, залишається шлях натуралізації, що вимагає, наприклад, "певного знання жидівської мови" Потім, "якщо буде визнано корисним", міністр внутрішніх справ надає ізраїльське громадянство або відмовляє в ньому. Коротше кажучи, за ізраїльським законом жиди з Патагонії стає ізраїльським громадянином у той же момент, як тільки він ступить на землю в аеропорті Тель-Авіва, а палестинці, що народилися в Палестині від палестинських батьків, можуть уважатися апатридами. Немає ніякої расової дискримінації проти палестинців, а тільки заходи на користь жидів!

Тому видається важким заперечувати резолюцію Генеральної Асамблеї ООН від 10 листопада 1975 року (№ 3379-XXX), що визначає сіонізм як "форму расизму і расової дискримінації".

У дійсності серед тих, хто поселяється в Ізраїлі, лише незначна меншість приїжджає туди заради "виконання обітниці". Закон про повернення не зіграв особливої ролі. У всіх країнах світу жидів багато значать у всіх областях культури, науки та мистецтва, і було б сумно, якби сіонізм досяг мети, поставленої антисемітами: зібрати жидів із всіх країн і замкнути їх у всесвітнє гетто.

В 1880 році в Палестині з 500 000 жителів було 25 000 жидів.

З 1882 року починається масова імміграція внаслідок погромів у царській Росії. З 1882-го по 1917 рік у Палестину прибули 50 000 жидів. У період між двома світовими війнами жиди емігрували, рятуючись від переслідувань, з Польщі та з країн Північної Африки.

Але основна маса приїхала з Німеччини внаслідок мерзенного антисемітизму Гітлера. До 1945 року в Палестину прибули близько 400 000 жидів.

Потім почалося методичне викорінювання палестинців. Напередодні війни 1948 року близько 650 000 арабів вікували на територіях, яким припадало стати державою Ізраїль. В 1949 році їх залишилося 160 000. Через високу народжуваність число їхніх нащадків досягло 450 000 до кінця 1970 року. Ізраїльська ліга прав людини повідомляє, що з 11 червня 1967-го по 15 листопада 1969 року в Ізраїлі і Цізіорданії було висаджено в повітря більше 20 000 арабських будинків.

Відповідно до англійського перепису 31 грудня 1922 року, чисельність населення Палестини склала 757 000 чоловік, з них 663 000 арабів (у тому числі 590 000 мусульман і 73 000 християн) і 83 000 жидів, тобто 88 % арабів і 11 % жидів. Варто зазначити, що ця так звана "пустеля" була експортером зерна та цитрусових.

В 1891 році сіоніст першого скликання Ашер Гінзберг (що писав під псевдонімом Ахад Гаам, "один з народу") ділився своїми враженнями від поїздки в Палестину.

"Перебуваючи вдалечині, ми звикли вірити, що Ерець-Ісраель сьогодні напівпустеля, необроблювана країна, і кожний, хто захоче придбати землю, може приїхати сюди та взяти, скільки душі завгодно. Насправді нічого подібного. На всьому протязі країни важко знайти необроблювані ділянки, за винятком покритих піском і гірських, де можуть рости лише фруктові дерева, та й то в результаті важкої праці з очищення і рекультивації місцевості".

Джерело: Ахад Гаам. Повне зібрання творів (на івриті), Тель-Авів, 8-е Вид., с. 23.

У дійсності до приходу сіоністів "бедуїни" {насправді хлібороби) експортували 30 000 тонн зерна на рік. Площа арабських фруктових садів з 1921-го по 1942 рік збільшилася в три рази, площа апельсинових (і інших цитрусових) з 1922-го по 1947 рік — у сім разів, виробництво з 1922 по 1938 рік — у десять разів.

Візьмемо для прикладу лише цитрусові. Доповідь Піла, представлена англійському парламенту статс-секретарем в справах колоній у липні 1937 року, виходячи із швидкого розвитку виробництва апельсинів у Палестині, давав таку оцінку, що світове споживання зимових сортів апельсинів, що за 10 років повинне збільшитися до 30 мільйонів кошиків, буде задовольнятися країнами-виробниками і експортерами такою пропорцією:

Палестина: 15 мільйонів

США:           7 мільйонів

Іспанія:        5 мільйонів