Розділ «II. МІФИ ДВАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ»

Довелося замінити напис на "газовій камері" у Дахау і уточнити, що вона ніколи не діяла.

Довелося замінити напис на зимовому велодромі в Парижу і указати, що сюди були зігнані 8160 євреїв, а не 30.000, як було зазначено на попередній дошці, яку прибрали.

Джерело: Ле Монд. 18 липня 1990 року.

Чи потрібно, щоб підтримати за всяку ціну свою винятковість за рахунок Голокосту (жертовного знищення у вогні), роз'ятрювати примару "газових камер"?

В 1980 році унікальний характер убивства євреїв уперше поставив під сумнів відомий журналіст Боаз Еврон:

"Саме собою зрозуміло, кожного іменитого гостя ведуть в обов'язковому порядку в Яд ва-Шем, щоб він краще усвідомив почуття провини, якого від нього чекають".

"Вважаючи, що світ нас ненавидить і переслідує, ми увірували, що це звільняє нас від необхідності нести відповідальність за свої дії стосовно нього".

Параноїдальна ізоляція від іншого світу та його законів може спонукати деяких жидів ставитися до нежидів як до недолюдин, змагаючись у цьому з расизмом нацистів. Еврон застеріг проти тенденції змішувати ворожість арабів з антисемітизмом нацистів. "Не можна відокремити правлячий клас країни від його політичної пропаганди, тому що вона являє собою частину його реальності. Таким чином, уряди діють у світі міфів і чудовиськ, ними ж самими створеними".

Джерело: Боаз Еврон. "Геноцид: послуга для націй", Ітон 77, № 21, травень-червень 1980, с. 12 та наступні.

Мільйони людей, сумлінність яких безсумнівна, плутають печі крематоріїв та газові камери. У гітлерівських таборах було багато печей крематоріїв — з їхньою допомогою намагалися запобігти поширенню епідемій тифу. Наявність крематоріїв — не є доказом, вони існують у всіх великих містах (у Парижу при цвинтарі Пер-Лашез, у Лондоні, у всіх столицях), і спалення трупів не означає, зрозуміло, бажання винищити населення.

Тому треба було приторочити до печей крематоріїв "газові камери", щоб встановити догму знищення вогнем.

Перша вимога, елементарна для доказу їхнього існування, це знайти наказ, що приписує цей засіб. Пошукати в архівах, які акуратно складала німецькі влада, — всі вони були захоплені союзниками після поразки Гітлера — бюджети цього підприємства, інструкції, що стосуються будівництва і дії цих камер, одним словом, все, що дозволило б провести експертизу "знаряддя злочину", як при будь-якому звичайному розслідуванні. Нічого цього не було зроблено.

Примітно, що й після того, як було офіційно визнане, що на території колишнього рейху людей не вбивали газом незважаючи на численні показання "очевидців", той же самий критерій оцінки свідчень як суб'єктивних не застосовується, коли мова йде про табори на Сході, особливо в Польщі, навіть якщо ці "свідчення" викликають обґрунтовані підозри.

Так, Мартін Брозат, який опублікував в 1958 році наче справжній документ щоденник коменданта Освенціма Рудольфа Хесса (Rudolf Höß. Kommandant in Auschwitz — autobiographische Aufzeichnungen von Rudolf Höß. Eingeleitet und kommentiert von Martin Broszat. 1958, Deutsche Verlags-Anstalt, Stuttgart), написав у газету "Ді Цайт" від 19 серпня 1960 року лист, у якому говорилося, що людей не вбивали газом ні в Дахау, ні в якому-небудь іншому таборі в Німеччині в кордонах колишнього рейха.

Мартін Брозат з Мюнхенського інституту сучасної історії писав: "Ні в Дахау, ні в Берген-Бельзені, ні в Бухенвальді жидів і інших ув'язнених не вбивали газом" (пан Брозат став в 1972 році директором цього інституту).

Це визнання мало тим важливіше значення, через те що в безлічі "свідчень очевидців" стверджувалося про існування газових камер у цих таборах, а "реконструкція газової камери" в Дахау найбільше вражала відвідувачів, особливо американців.

На Нюрнберзькому процесі сер Харлі Шоукросс 26 липня 1946 року згадав "газові камери не лише в Освенцімі і Треблінці, але й у Дахау" (МВТ, т. 19. с. 4563).

Мізансцена музею в Дахау дозволяє обманювати не тільки тисячі дітей, яких привозять, щоб втовкмачити їм догму про Голокост, але й дорослих, таких як домініканський священик отець Мореллі, що написав в "Землі розпачу" (1947, с. 15):

"Я глянув очима, повними жаху, крізь лиховісне вічко, через яке нацистські кати могли бачити муки нещасних, котрих вбивають газом".

Навіть колишні в'язні Бухенвальда і Дахау дозволили переконати себе легендою, яка ретельно пеститься. Великий французький історик Мішель де Буар, почесний декан факультету в Кане, член Інституту й колишній в'язень Маутхаузена, заявив в 1986 році: