Розділ «Військово-повітряні сили Української Держави гетьмана П. Скоропадського (травень-грудень 1918 р.)»

Однак з врахуванням накопиченого досвіду в жовтні 1918 р. був розроблений і запроваджений новий штатний розклад — єдиний для усіх трьох авіапарків. Відповідно до нього, авіапарк очолювався старшиною у званні полковник чи військовий старшина і нараховував в своєму складі 314 чол.: 14 старшин, 21 урядовця та 279 муштрових і немуштрових козаків.

Неодмінною умовою створення боєздатних військово-повітряних сил Української Держави було налагодження підготовки льотних та технічних кадрів високої якості та в достатній кількості. Питаннями організації підготовки авіаспеціалістів займалась секція по спеціальним школам в складі комісії військових шкіл. В липні 1918 р. членами цієї комісії були призначені від авіації — інспектор авіації Наконечнй і від повітроплавання — начальник організаційного відділу управління повітроплавання Козельський. Основним елементом системи підготовки кадрів мала стати авіаційна школа із досить складною та розгалуженою структурою, яка включалась до складу навчально-випробувального аеродрому. Штати авіашколи були розроблені та затверджені восени 1918 р. Школа прирівнювалась до авіаційної групи, очолювати її мав генерал-хорунжий, а чисельність особового складу мала становити за штатом 347 чол. (53 старшини, 2 лікарі, 24 урядовці, 141 муштровий і 56 немуштрових козаків, 71 вільнонайманий майстер). Безпосередньо підготовкою льотного складу в структурі авіашколи мав займатись навчальний авіаційний дивізіон, очолюваний полковником. Він включав технічну і навчальну частини. Остання, в свою чергу, поділялась на чотири навчальні відділення. У 1-му відділенні майбутні пілоти проходили початкову льотну підготовку, ІІ-е — забезпечувало основну підготовку льотчиків-винищувачів, ІІІ-є — займалось підготовкою льотчиків розвідувальної та коригувальної авіації, а в ІV-му — льотчики проходили курс підвищеної підготовки, відпрацьовуючи вищий пілотаж та польоти особливої складності (нічні, групові). Всього дивізіон мав нараховувати 82 чол. постійного складу (без врахування курсантів) та 70 навчальних літаків. Теоретичну підготовку майбутніх льотчиків, а також спеціалістів з обробки та дешифрування аерофотознімків та фахівців в галузі метеорологічного забезпечення здійснював навчальний відділ. Він включав канцелярію, п'ять навчальних кабінетів (моторний, артилерійський, фотографічний, фотограметричний, а також метеорологічний і аеронавігаційний), аеродинамічну лабораторію та книгозбірню.

Подвійні функції мали виконувати наявні в складі авіашколи навчальні авіаційні майстерні. З одного боку, вони забезпечували ремонт авіатехніки школи, з іншого — готували спеціалістів з технічного обслуговування літаків, для чого в їх структурі створювався навчальний клас мотористів. Основу особового складу майстерень (71 чол. із 96-ти) мали становити кваліфіковані вільнонаймані майстри. Забезпеченням повсякденної діяльності авіашколи, а також медичним обслуговуванням персоналу і курсантів та охороною шкільних об'єктів займався адміністративно-господарський відділ, який за штатом налічував 77 чол.

Однак створенння такої чисельної і складної структури, якою мала стати згідно планів командування авіаційна школа, гальмувалось через складнощі фінансового та кадрового плану. Нові ж льотчики потрібні були негайно. Тому було прийнято рішення використати базу невеликої авіашколи, яка існувала в Одесі ще з часів Російської імперії. 14 жовтня 1918 р. було затверджено штат Одеської авіаційної школи. Цей невеликий підрозділ мав нараховувати у своєму складі четверо старшин та 20 козаків, а також два автомобілі. Власних же літаків, відповідно до штату, школа не мала, і мусила використовувати авіатехніку Одеської авіагрупи.

Ще два навчальних авіаційних підрозділи передбачалось створити в складі Київської авіагрупи. Перший з них — це навчальний гарматний авіаційний загін, який мав нараховувати у своєму складі 69 чол. (15 старшин та 54 козаки), 12 літаків та чотири автомобілі. 14 жовтня 1918 р. затверджується штат ще одного підрозділу — навчального гарматного радіотелеграфного загону. Чисельність його особового складу мала становити 43 чол. (двоє старшин та 41 козак). Літаків цей загін не мав, а основу його технічного оснащення складали шість наземних радіостанцій. Головним призначенням цих двох загонів було забезпечення навчального процесу старшинської артилерійської школи, курсанти якої мали відпрацьовувати з їх допомогою взаємодію підрозділів польової артилерії із літаками-коригувальниками.

Тривалий час залишалась невизначеною доля Ескадри повітряних кораблів. Протягом літа 1918 р. в ній зберігався мінімум особового складу. Жодних польотів не проводилось, здійснювались лише роботи по складуванню, впорядкуванню і перевірці матеріальної частини. До того ж, значно скоротився авіаційний парк Ескадри — ЗО травня 1918 р. пожежа, що спалахнула за нез’ясованих обставин, знищила на Вінницькому авіаскладі 11 літаків. З огляду на це, 8 липня 1918 р. було видано наказ про розформування Ескадри повітряних кораблів. Але історія даного формування не завершилась. У вересні 1918 р. на його основі передбачалось створити важкий авіаційний дивізіон, підпорядкувавши його навчально-випробувальному аеродрому. Проте через деякий час приймається рішення про передачу важкого авідивізіону до складу авіаційної школи. На його озброєнні мало знаходитись чотири важких бомбардувальники і вісім легких літаків бойового супроводу. Кількість особового складу цього підрозділу була порівняно невеликою, і мала становити 48 чол. (12 старшин, 1 урядовець та 35 козаків). Це можна пояснити тим, що дивізіон не розглядався тоді як самостійна військова частина і повністю залежав від авіашколи в питаннях матеріально-технічного забезпечення, аеродромного обслуговування та ремонту літаків, а через це фактично не міг би вести бойові дії. Хибність такого підходу до бомбардувальної авіації стала зрозумілою досить швидко, і вже 14 жовтня був затверджений тимчасовий штат Ескадри повітряних кораблів як повноцінної самостійної частини, що прирівнювалась до авіагрупи. У її складі передбачалось утворити чотири основних компоненти — штаб, важкий авіадивізіон, майстерню та склад. Кількість літаків мала залишитись попередньою — чотири важких та вісім легких, однак чисельність особового складу значно зростала і мала скласти 103 чол. (19 старшин, 5 урядовців та 79 козаків). У такому вигляді Ескадру передбачалось використовувати як резерв Генерального штабу для завдання бомбових ударів на велику віддаль та ведення стратегічної повітряної розвідки. Протягом жовтня-листопада 1918 р. командування Ескадри, очолюване сотником Неймарком, вживало заходів по комплектуванню підрозділів особовим складом, і в грудні в ній уже служило 138 чол. (11 старшин, 12 урядовців, 65 майстрів та 50 козаків вартової команди). Проте через несправність літаків жодних польотів не здійснювалось і фактично Ескадра була небоєздатною.

Впровадження нової організаційної структури українських військово-повітряних сил мало підвищити їх боєздатність і гнучкість використання, поліпшити систему управління та матеріально-технічного забезпечення авіаційних підрозділів. Але на ділі зміни в організації авіації впроваджувались досить повільно, і до падіння гетьманського режиму більшість передбачених новим планом підрозділів так і не були розгорнуті.

Значно менше, ніж про організаційну структуру і плани розвитку військово-повітряних сил, збереглося в архівах даних про повсякденну діяльність авіації. Протягом травня-жовтня 1918 року українська авіація в жодних боях участі не брала, обмежуючись тренувальними польотами. Для підтримання майстерності льотного складу, відповідно до запроваджених в червні 1918 р. нормативів, на кожен літак щомісяця мало виділятись паливо з розрахунку на 4 години нальоту. Характерно, що коли в серпні 1918 р. Міністерство внутрішніх справ звернулось з проханням виділити бойові літаки для участі в придушенні селянських виступів, військовий міністр відповів, що в українській авіації є лише один боєздатний літак типу «Вуазен», решту ж потребують певного часу для ремонту і регулювання. Можна припустити, що реальний стан речей не був настільки плачевний, просто командування військово-повітряних сил намагалось стояти осторонь внутрішніх чвар.

Значну увагу військова влада Української Держави приділяла впровадженню у ділове листування та повсякденний вжиток української мови як необхідного атрибуту національної армії. Це стосувалось і авіації. Яскравим свідченням процесів українізації може служити наказ інспектора авіації Харківського району полковника Гаусмана ч. 47 від 29 червня 1918 р.: «Наказую командирам підлеглих мені авіачастин вжити заходів з приводу найскоріьиого навчання старшин і урядовців доручених їм авіачастин Українській Державній Мові».

Однак такої послідовності, як у питанні про мову, не було проявлено при вирішенні проблеми про інший атрибут національної військової авіації — знаки національної належності, що наносяться на літаки. Кілька місяців в цій сфері не було визначеності. Лише наприкінці вересня 1918 р. в авіаційні частини надходить розпорядження, відповідно до якого на літаках повинні були лишатись знаки колишньої російської авіації — триколірні (червоно-синьо-білі) кокарди. Нові ж знаки державної належності — тризуби чорного кольору — слід було наносити на крила лише тих літаків, які на той момент жодних знаків не несли. Вибір саме чорного кольору для знаків українських військово-повітряних сил можна пояснити тим, що цей колір вважався стандартним для розпізнавальних знаків тодішніх союзників Української Держави — держав Четвертного союзу.