Розділ «База для формування військово-повітряних сил України»

Напередодні більшовицького перевороту 25 жовтня 1917 р.[1] та проголошення Української Народної Республіки в Україні існувала досить солідна база для створення власних військово-повітряних сил, яка включала три основні компоненти, що дістались у спадок від колишньої Російської імперії: бойові авіаційні частини, навчальні і допоміжні авіаційні частини, а також підприємства авіаційної промисловості.

Бойова авіація Росії станом на осінь 1917 року мала досить складну організаційну структуру. Найчисельнішим і найактивнішим із цих компонентів була армійська авіація. Її підрозділи в адміністративному відношенні підпорядковувались «Управлінню військово-повітряного флоту»[2], що займалось питаннями технічного постачання авіаційних підрозділів, розміщенням замовлень на авіаційну техніку в Росії і за кордоном, підготовки кадрів тощо. Бойовим використанням авіації на сухупутному театрі воєнних дій займалась «Канцелярія польового генерал-інспектора авіації і повітроплавання при Ставці Верховного головнокомандуючого»[3]. Армійська авіація використовувалась, здебільшого, децентралізовано і її підрозділи в оперативному відношенні підпорядковувались командирам корпусів, командуючим арміями та фронтами.

Для повсякденного керівництва бойовою роботою армійської авіації при штабах відповідних ланок існували фронтові та армійські польові управління авіації і повітроплавання. Головним призначенням цього роду авіації була безпосередня підтримка та бойове забезпечення наземних військ: ведення розвідки, забезпечення зв’язку між штабами різних рівнів, коригування вогню польової артилерії, а також нанесення бомбових ударів і прикриття власних військ від атак ворожої авіації.

В організаційному відношенні армійська авіація зводилась в авіаційні дивізіони, які придавались польовим арміям. Кожен дивізіон включав кілька загонів (від 3 до 10) різного призначення: винищувальних (для протидії ворожій авіації), артилерійських (для коригування вогню артилерії), корпусних та армійських (призначались в основному для ведення розвідки та безпосередньої підтримки наземних військ).

Суттєвим недоліком російської армійської авіації була відсутність в її складі фронтових ударних авіачастин — легких бомбардувальних та штурмових. Виконання їх функцій покладалось відповідно на літаки-розвідники та винищувачі, але цих машин часто не вистачало навіть для виконання їх основних завдань — розвідки і прикриття власних військ.

За штатним розписом кожен авіаційний загін повинен був мати 8—10 літаків, однак через значні бойові і небойові втрати фактична кількість літаків в загоні, як правило, була значно меншою. Наприклад, станом на 20 липня 1917 р. укомплектованість авіатехнікою корпусних авіазагонів становила 42 %, артилерійських — 74 %, винищувальних — 85 % і лише в армійських авіазагонах кількість літаків майже відповідала штатові.

Специфічною рисою російських авіазагонів того часу була їх неоднорідність. Фактично, лише винищувальні загони комплектувались літаками одного призначення. До складу армійських і артилерійських загонів поряд з літаками-розвідниками і коригувальниками входили винищувачі прикриття, корпусні ж авіазагони з кінця

1916 р. включали три відділення: розвідувальне, артилерійське та винищувальне, укомплектовані літаками відповідного призначення. Завдяки мішаному принципові комплектування зростала автономність авіазагонів та гнучкість їх використання, однак наявність в підрозділах різнотипної авіатехніки (іноді один загін використовував одночасно літаки трьох-чотирьох типів) суттєво ускладнювала матеріально-технічне забезпечення та ремонт літаків.

Особливе місце серед частин армійської авіації посідали бойові авіаційні групи. Кожна з них включала три винищувальні авіазагони, укомплектовані найкращими пілотами та найсучаснішими літаками. їх основним завданням було завоювання панування в повітрі на ключових ділянках фронту.

Влітку 1917 р. уся російська армійська авіація нараховувала 84 авіаційних загони: 24 винищувальних, 9 з яких об'єднувались у три бойові авіагрупи, а також 44 корпусних, 4 артилерійських і 12 армійських. Вони були розподілені між п'ятьма фронтами: Північним, Західним, Південно-Західним, Румунським та Кавказьким.

На теренах України розташовувались авіаційні підрозділи Південно-Західного і Румунського фронтів, об'єднані у сім авіаційних дивізіонів: 7-й, 8-й, 11-й і 13-й в арміях Південно-Західного, а також 4-й, 6-й і 9-й в арміях Румунського фронту. Найвищої могутності російська армійська авіація на теренах України досягла в червні 1917 р., коли в процесі підготовки до літнього наступу тут було зосереджено більше половини її авіазагонів — 43, з них на Південно-Західному фронті 31 авіазагін і ще 12 — на Румунському. Тут знаходились найкраще підготовлені і оснащені частини армійської авіації, зокрема 1-й, 2-й і 4-й артилерійські авіазагони, придані підрозділам важкої артилерії, а також 1-а та 2-а бойові авіагрупи, підпорядковані відповідно VII-й та ХІ-й арміям. Ці сили розташовувались, насамперед, на напрямках головного удару. Наприклад, на Південно-Західному фронті тій же ХІ-й армії було придано 13 авіазагонів, що нараховували 86 літаків, а VII-й — 9 авіазагонів із 72 літаками. VIIІ-ма армія мала шість авіазагонів (31 літак), а Особлива — п’ять (36 літаків). Загалом же на Південно-Західному фронті було зосереджено 225 літаків, які протягом червня 1917 р. використовувались досить активно і із значним ефектом. Але провал літнього наступу поставив авіачастини у скрутне становище — відступ завдав авіації значно більших втрат, ніж наступ. Так, сім авіазагонів ХІ-Ї армії, зосереджених в Тернополі, 7 липня 1917 р. зазнали серйозних збитків внаслідок німецького бомбардування. А авіатори VII-Ї армії в паніці відступу спалили 18 цілком нових літаків. У відносному порядку відступали лише авіачастини VIIІ-Ї армії, які втратили тільки три несправних літаки. Загалом же події червня-липня 1917 р. завдали суттєвих втрат армійській авіації Південно-Західного і Румунського фронтів, втрат, які так і не були належним чином компенсовані. П’ять авіазагонів довелося взагалі розформувати.

Моноплан «Nieuport-IV» — один з основних типів навчальних літаків, що використовувалис в авішколах на теренах Украіни

При аналізі технічного оснащення авіації на території України будемо спиратись на останнє перед революцією повне зведення про кількісний склад і типаж літаків російської армійської авіації, яке відноситься до 1 червня 1917 р. На той час в підрозділах армійської авіації — загонах, парках, базах, складах — знаходився 581 придатний до бойових польотів літак (не враховуючи тих машин, що потребували ремонту), з них 259 (або 44,6 %) — на Південно-Західному та Румунському фронтах.

Основу парку армійської авіації становили літаки французької конструкції — частково імпортні, але здебільшого складені на російських підприємствах: московському заводі «Дукс», петроградських підприємствах Щетініна і Аєбєдєва та інших. До них відносились винищувачі і розвідники «Ньюпор», «SPAD», «Вуазен», «Кодрон», «Моран» різних модифікацій. На Південно-Західному та Румунському фронтах їх нараховувалось 214. Літаки російської конструкції були представлені розвідниками «Анаде» одеської фірми «Анатра». Тут їх було 35. По п’ять машин було англійського походження (розвідники «Сопвіч») та трофейних німецьких. В технічному відношенні переважна більшість літаків відносилась до морально застарілих типів. Відносно непоганим було лише становище у винищувальній авіації, яка мала 55 більш-менш сучасних «Ньюпорів» модифікацій «XXI», «XXII» та «XXIII» і кілька ще кращих «SPAD S VII». Ці машини за своїми льотними та пілотажними якостями наближались до німецьких винищувачів того часу, проте поступались їм за озброєнням — російські винищувачі несли по одному кулемету, тоді як їх суперники — по два. Суттєво обмежувались можливості російських винищувачів і недостатньою кількістю синхронізаторів — пристроїв для стрільби з кулемета через гвинт. Ними оснащались майже виключно імпортні машини, а більшість «Ньюпорів» російського складання отримували малоефективні кулеметні установки «Льюїс» чи «Кольт» для стрільби над гвинтом. Крім того, слід мати на увазі, що цілий ряд машин, таких, як «НьюпорХ» чи «SPAD А2/А4», відносячись номінально до винищувачів, фактично у 1917 р. були вже непридатними до служби в цій якості.

Набагато гіршим, ніж у винищувальній, було становище у розвідувальній авіації. Наймасовішими літаками цього призначення на Південно-Західному і Румунському фронтах були «Фармани» та «Вуазени» різних модифікацій — їх нараховувалось відповідно 47 та 20. Ці машини являли собою громіздкі біплани із штовхаючими гвинтами та малопотужними двигунами. Характерне розташування гвинта на цих літаках перекривало хвостові сектори обстрілу для бортового кулемета, роблячи літак практично беззахисним від атак винищувачів. Ця вада поглиблювалась малою швидкістю і недостатньою маневреністю. Союзники Росії давно позбулися подібних літаків. Скажімо у Франції «Вуазени» були переведені в навчальні підрозділи ще у 1916 р., а «Фармани» — в перші місяці 1917 р. В лютому того ж року французький Директорат аеронавтики офіційно заборонив подальше будівництво бойових літаків із штовхаючими гвинтами. В Росії ж ці літаки продовжували будуватись і активно використовувались на фронті, незважаючи на великі втрати. На загальному тлі дещо виділялись нечислені імпортні легкі розвідники із переднім розташуванням гвинта — «Моран», «Ньюпор XII» та «Сопвіч», які мали кращі льотні якості та більш ефективне оборонне озброєння. Небагато поступався їм літак російського виробництва «Анаде», у якого, однак, виникали проблеми із забезпеченням надійної роботи мотоустановки. Спільною вадою усіх літаків-розвідників російської армії було дуже мале бомбове навантаження, яке не перевищувало кількох десятків кілограм.

За період з червня по жовтень 1917 р. технічне оснащення російської армійської авіації дещо покращилось. Якщо в попередні роки в російську армію потрапляли, здебільшого, літаки застарілих іноземних типів, то влітку-восени 1917 р. почали надходити відносно нові моделі. Зокрема, авіаційні загони отримали вдосконалені моделі винищувачів «Ньюпор»: «XXIV» та «XXVII», нові розвідники «Анасаль» та деякі інші машини. Однак кількісно, як і раніше, переважали застарілі зразки.

Британський «Sopwith 1,5 strutter», збудований за ліцензією у Франції, на службі французських ВПС

Характерною рисою російської армійської авіації був дуже короткий термін служби літаків, що не перевищував 9 місяців, причому кожні 2–3 місяці машина повинна була проходити капітальний ремонт. Таке становище можна пояснити низькою культурою виготовлення і технічного обслуговування, а також високою інтенсивністю експлуатації літаків. Більшість літаків армійської авіації оснащалися ротативними двигунами французької розробки — досить легкими і простими в експлуатації, але дуже ненадійними, які до того ж, поглинали у неймовірній кількості дефіцитну рицинову олію. Ресурс такого двигуна не перевищував 500 годин, а міжремонтний період складав усього 50 годин. Лише останні модифікації «Фарманів» та «Вуазенів», а також літаки «Анасаль» обладнувались стаціонарними моторами рідинного охолодження «Сальмсон».

Іншою суттєвою складовою частиною бойової авіації поряд з армійськими авіаційними підрозділами була Ескадра повітряних кораблів, головна база якої з осені 1916 р. знаходилась у Вінниці. Вона являла собою досить потужне в кількісному відношенні з’єднання стратегічної бомбардувальної авіації, що підпорядковувалось безпосередньо Верховному головнокомандуючому. Станом на 25 жовтня 1917 р. Ескадра нараховувала понад 1550 чол. особового складу, з них близько 1000 чол. знаходилось на головній базі, а решту — в складі авіазагонів на фронті. В структурі Ескадри було п’ять авіазагонів, з них 1-й розміщувався у Болгарійці в підпорядкуванні командування Румунського фронту і мав два бомбардувальники, 2-й (чотири бомбардувальники) був приданий Південно-Західному фронту і розташовувався у Стріхівцях, 3-й загін у складі Західного фронту знаходився за межами України. У Вінниці розташовувася 4-й запасний авіазагін, в якому нараховувалось 10 бомбардувальників, з них два використовувалось для підготовки екіпажів, шість перебувало в ремонті, а ще два щойно прибули з заводу і знаходились у стадії остаточного монтування та регулювання. 5-й авіазагін був нещодавно сформований і не встиг отримати літаки. Крім авіазагонів, Ескадра мала метеостанцію, фотолабораторію, досить потужні ремонтні майстерні, розташовані на території колишнього заводу на околиці Вінниці, зенітну батарею та авіашколу для підготовки пілотів важких літаків. На озброєнні знаходилось 20 чотиримоторних важких бомбардувальників типу «Ілля Муромець», 16 з яких перебувало на території України. Ці машини будувались авіаційним відділом «Російсько-Балтійського вагонного заводу»[4] у Петрограді за проектом видатного представника київської школи літакобудування Ігоря Івановича Сікорського. Крім того, Ескадра мала понад ЗО одномоторних літаків. Однак технічний стан літаків був незадовільний — до бойової роботи були готові лише шість бомбардувальників. Крім того, самі літаки «Ілля Муромець» вважались морально застарілими і потребували заміни.