Розділ «Військово-повітряні формування доби Центральної Ради (березень 1917-квітень 1918 рр.)»

Якщо технікою підрозділи були укомплектовані майже повністю, то надійного персоналу катастрофічно не вистачало. Тому більшовики, не маючи змоги привести військову авіацію в бойову готовність, вживали усіх зусиль, щоб вивезти військово-повітряні частини на територію Росії, сподіваючись там їх переформувати. Особливо активізувався цей процес після укладення Брестського миру, коли більшовицькі війська змушені були залишати територію України. Близько тридцяти авіаційних підрозділів евакуювалось в Росію. Зокрема, більшовикам вдалось вивезти значну частину майна авіапарків.

Після того, як більшовики в березні 1918 р. були вигнані з території України, розгорнулась робота по відновленню і розбудові структур українських збройних сил на засадах регулярної армії. В системі Військового міністерства УНР було утворено Управління інспектора Повітряного Флоту, яке складалось з двох відділів — авіаційного і повітроплавного. Авіаційний відділ очолив сотник Наконечний, в минулому командир 1-го Українського авіазагону. На посту ж інспектора Повітряного Флоту (командуючого Військово-Повітряними Силами) 9 березня 1918 р. наказом по Військовому міністерству ч. 66 знову був затверджений підвищений у званні до полковника В. О. Павленко. Однак він пробув на цій посаді недовго, і в середині квітня 1918 р. із незрозумілих причин подав у відставку. На його місце 15 квітня наказом військового міністра О. Т. Жуковського був призначений отаман Горшков. Хоч в документах його ініціалів немає, йморвірніше всього це був Георгій Георгійович Горшков, в минулому полковник російської армії, останній перед революцією командир Ескадри повітряних кораблів. Ще за Павленка Горшков прикладав значні зусилля до створення боєздатної авіації. Оскільки супроводжувана масовою демобілізацією реорганізація армії тривала, то проблема збереження авіаційних спеціалістів залишалась і надалі актуальною. На розв'язання неї Горшков звертав особливу увагу. Так, в підписаному ним 1 березня наказі про створення демобілізаційних комісій в авіаційних частинах Південно-Західного та Румунського фронтів зазначалося, що необхідно докласти всіх зусиль для збереження «особового персоналу, який потребує спеціальної підготовки». На жаль, подальша доля цього, без сумніву, талановитого пілота і організатора авіації виявилась сумною. Після повалення гетьмансього режиму в грудні 1918 р. Директорія звільнила його з поста командуючого військово-повітряними силами, призначивши на скромну посаду начальника Одеської авіашколи. З початку 1919 р. він перебував на службі у більшовиків, проте за кілька місяців Горшкова звинуватили у зраді і стратили.

Старшини 1-го Запорозького авіазагону з гістьми.

Зліва направо: сотник Жаховський, сотник Берестовенко, ад'ютант 1-го Запорозького кінно-гайдамацького полку ім. Костя Гордієнка сотник Гончаров, сотник Гвоздьов, командир кінного дивізіону Чорних Запорожців сотник Римський-Корсаков, сотник Єгоров, поручник Чистокатов, сотник Алексеев.

Літо 1918 р.

Революційні події і більшовицька окупація призвели до майже повної втрати командуванням авіації зв'язку з авіаційними підрозділами. Саме цим можна пояснити появу наказу ч. 124 від 27 березня 1918 р. по Управлінню української авіації. Відповідно до нього, всі авіаційні частини поділялись на дві категорії. До першої відносились підрозділи колишньої російської авіації, що ще продовжували існувати, а до другої — новоутворені частини. Підрозділи обох категорій мали подати відповідні відомості про склад і дислокацію до Генерального Штабу для затвердження наказом по військовому міністерству. Такими заходами передбачалось впорядкувати організаційну структуру української авіації та закріпити юридичний статус її підрозділів.

Буремні події надзвичайно негативно позначились навіть на тих частинах, які ще зберегли свій особовий склад. Відсутність належного технічного обслуговування літаків призводили до числених аварій. Цьому ж сприяли і тривалі перерви в польотах, що знижували рівень льотної майстерності пілотів. Тому 27 квітня 1918 р. Горшков видає наказ, перший параграф якого гласив: «Всім авіаційним інституціям та частинам: на час проведення демобілізації та формування нових частин рішуче забороняю усякі польоти, позаяк самольоти в довгий час не ремонтувались, нема добрих засобів для їх регуліровки та ремонту, льотники довго не літали і через те дуже часто за останні часи почали робицця прикрі випадки паданів льотників». Польоти дозволялись лише по 1-у Українському армійському авіазагону котрий на той час уже організаційно оформився і ніс бойову службу. Вильоти ж інших льотчиків могли здійснюватись лише за дозволом штабу авіації. По суті, це означало, що в останні дні свого існування Центральна Рада мала у своєму розпорядженні тільки один боєготовий авіаційний загін. Цей же наказ впорядковував питання матеріально-технічного забезпечення. Для налагодження належного обліку технічних засобів заборонялась передача будь-якого майна безпосередньо з однієї частини в іншу. Усі подібні операції мали проводитись лише через штаб авіації.

Вищезгаданий 1-й Український авіазагін займав особливе місце серед авіачастин армії УНР. На відміну від інших загонів, що підпорядковувались безпосередньо Управлінню Повітряного флоту, він знаходився в оперативному підпорядкуванні найбільш боєздатного з'єднання — 1-ї Запорозької дивізії (згодом — Запорозького корпусу), а тому в джерелах часто іменується Запорозьким авіазагоном. Склад підрозділу був невеликим — на початку березня 1918 р. він мав 5 літаків. Через місяць в ньому нараховувалось за одними даними 4 літаки, а за іншими — 12 (можливо, що в першому випадку мова йде лише про боєздатні машини, а в другому — про загальну кількість літаків в підрозділі). Запорозький авіазагін відзначався добре підготовленим і дисциплінованим особовим складом, а також налагодженою системою бойової підготовки. Командував цим підрозділом з березня 1918 р. М. Баранів.

В цей же період була розроблена і затверджена загальна організаційна структура Військово-Повітряного Флоту УНР. В її основу був покладений територіальний принцип організації. Передбачалось створення трьох військово-повітряних районів з центрами в Києві, Харкові та Одесі. В цих містах розташовувались три авіапарки, що повинні були обслуговувати вісім корпусних авіаційних дивізіонів (в складі Волинського, Подільського, Одеського, Київського, Чернігівського, Полтавського, Харківського та Катеринославського армійських корпусів). Кожен авіадивізіон складався управління і чотирьох авіаційних загонів: двох гарматних (артилерійських), одного розвідувального та одного винищувального. Ескадру повітряних кораблів передбачалось зберегти як резерв бомбардувальної авіації Генерального Штабу. Авіація доповнювалась двома повітроплавними районами з центрами в Києві та Миколаєві, де розташовувались повітроплавні парки, а також чотирма навчально-кадровими повітроплавними дивізіонами: Чернігово-Волинським, Одесько-Подільським, Києво-Полтавським та Харківсько-Катеринославським.

Олександр Жуковський (22.ХІ.1884–1925?)[21]

Органи центрального управління військово-повітряними силами мали бути представлені Управлінням інспектора повітряного флоту в складі Генштабу. Це управління поділялось на два відділи — повітроплавний та авіаційний, очолювані відповідними інспекторами. Для розв'язання питань матеріально-технічного забезпечення передбачалось створення авіаційного відділу в складі апарату начальника інженерного постачання, підпорядкованого Головному начальнику постачання.

Ухвалення стрункої організаційної структури військово-повітряних сил, безперечно, позитивним. Проте до моменту гетьманського перевороту втілити цю структуру в життя не вдалось.