Розділ «Костянтин Москалець Гра триває Літературна критика та есеїстика»

розсудить всіх і кожному воздасть

за полини

свічада

Україну

за немовля у неї на руках

уже лукаве

Модифікований варіант цього ж тексту в «Містах і островах» звучить принципово інакше:

Троє п'яничок босоніж…

Куди вони й навіщо?

Їх дражнять «царями». Вони

оминають всі освітлені будинки,

туляться до якихось сірих стін

нічного міста.

На кожному руйновищі ставлять свічку.

Переконують — для лукавого немовляти.

Може, мають рацію.

Хто їх зрозуміє?

Як бачимо, початково піднесений образ, виконаний у дусі модернізованого різдвяного вертепу, виразно «знижується» в другому варіанті. Царі зі Сходу постають гротесково пересічними пияками, що склалися «на трьох», а «царями» їх тільки прозивають. Проте сюрреалістичний розвиток сюжету (босоногі бомжі на кожному руйновищі ставлять по свічці для «лукавого немовляти»-антихриста, народженого Україною в попередній версії цього вірша) наділяє гротеск трагічним і загрозливим звучанням, не менш красномовним за первісний елегійний. У подальших виданнях такі «парні» вірші доцільно було б друкувати поруч, щоби зберегти наочність діалектики й синтезу продуктивного творчого зусилля та підкреслити тяглість власної традиції, прочитувану тепер лише поодинокими знавцями Ільченкової творчості.

Незважаючи на досить похмуру танатологію першої частини «Міст і островів», саме вона справляє найсильніше враження, не в останню чергу завдяки особливій щільності й лаконічності поетичного вислову. Майже цілковита відсутність метафор, скупі й точні порівняння, втомлена афористичність і своєрідна «новелістичність» — усі ці та багато інших рис нового Ільченкового письма створюють напрочуд місткий образ структурованої творчості, яка, за словами Леся Герасимчука, «виростає з пізнього концептуалізму й близька до віртуальної поезії, що поволі приходить на зміну постмодернізму». Втім, новій збірці не бракує й питомо постмодерних прикмет, рясно розсипаних у двох подальших розділах «Перехід» та «Міста і острови». Це може бути й заворожливий звукопис, що нагадує магічний вплив серійної музики, і численні промовисті алюзії та приховані цитати — як із київського міського фольклору, так і зі скульптурних ансамблів Мадрида, — інтертекстуальна гра з віршами Вільяма Карлоса Вільямса або Воллейса Стівенса (найбільш зримо явлена у вірші «Як дивно згадується там…»), напівнатяки-напіввідсилання до Набокова, Домонтовича, Гоголя, спалахи молодіжного сленгу або задерикуваті каламбури й оксюморони («Згодом почав відчувати щось…», «шик шурхіт швидкість…», «а ти спробуй намалювати отак…»). Признатися, після крижаної піднесеності «Нічної станції» перехід до барвистих описів екзотичних міст і островів (цикли «Сім столиць», «Сім островів»), до номадичної безтурботності туриста, гурмана, життєлюба, до відвертості знавця безлічі видів рослин, тварин і вин сприймається спочатку як незумисне блюзнірство або непродуманість композиції книги. І тільки згодом, після тривалого роздуму та перечитування того, що дане безпосередньо в тексті, починаєш схилятися до погодження з авторським задумом: інакшою композиція й не могла бути. Адже для нашого секуляризованого сучасника віра в Острови блаженних, куди після смерті вирушає праведна душа, є тільки красивим мітом, однією з багатьох пам'яток старовини. Цю віру можна провідати — як от єгипетські піраміди, «сірі трикутники на знебарвленому небі», — перевірити її неможливо. Тому ті Острови слід шукати й знаходити за життя, тут-і-тепер, щоби на якійсь Ла Пальмі, оточеній округлим океаном, згадати або здогадатися, звідати й звірити зі своїм індивідуальним досвідом те, до чого закликали прадавні орфіки, індійські брахмани та єгипетські жерці:

дивлячись на досконалість