Розділ «Костянтин Москалець Гра триває Літературна критика та есеїстика»

вино допить, зігріти зором

пшеничні крихти на столі і тихо вийти,

навчивши хаос мови України, лишивши

в добрий спадок

землякам бруньки нових імен весняних.

[підкреслення моє. — К. М.]

І тут варто наголосити на ще одній, дивовижній речі. Попри відсутність друку, наділяння сузір'їв новими іменами не лишилося непоміченим для направду культурної української спільноти. Завдяки «самвидаву», у якому активно циркулювали тексти Грицька Чубая, Миколи Рябчука, Олега Лишеги та багатьох інших, нині широко знаних літераторів, вірші Володимира Кашки здобули свою, хай і нечисленну, зате прихильну, а головне — адекватну поетовому таланту, підготовану аудиторію. «Всі ці тексти писалися не для друку і поширювались у машинописах, а також, сказати б, усно — переважно в авторському виконанні. Богемні вечірки, на яких читалися новонаписані вірші чи оповідання, виникали, як правило, стихійно, у досить вузькому колі друзів, хоча часами вони готувалися заздалегідь як ширші мистецькі акції і включали в себе „підпільні“ художні виставки, виконання бардівських пісень і, звичайно ж, пиття вина чи принаймні чаю (див. про це, наприклад, цікаве есе-спогад Володимира Драпея „Воскресіння чаю“ в „Сучасності", ч. 10, 1993). …Богемні середовища цього типу існували у Львові, Києві, Луцьку, Ужгороді, Тернополі, Івано-Франківську і навіть Бахмачі; контакти між ними включали не лише обмін листами, книжками й рукописами, а й „гастрольні“ поїздки одне до одного — з відповідним застіллям та читанням текстів перед досить широкою публікою, яка з такої нагоди збиралася», — згадує про ті часи Микола Рябчук у «Дилемах українського Фауста». Хоча в 70—80-х роках не доводилося навіть мріяти про більш-менш репрезентативну публікацію, вже не кажучи про окрему книжку, автор цих рядків був свідком того, як ніде не друковані строфи з «Контраміфів» Кашки напам'ять цитував Юрій Андрухович, а львівський художник Ярослав Шимін одну з кращих своїх картин побудував на ремінісценціях із Кашчиних «Ескізів перспективи», уривки з яких можна сьогодні прочитати в «Малій методиці». І хронологічно, і типологічно поезія Володимира Кашки належить до нурту пізніх сімдесятників, що на ньому сповна окошилися наслідки репресій 1965–1972 років, спрямовані комуністичним режимом проти хай там якого кволого, але — опору.

Той, хто одного разу відшукав у собі таємне вікно на волю, вже ніколи не забуде й не зрадить неповторного смаку причастя тією волею, дедалі рідше повертаючись до осучасненої клітки. Переконуєшся в цьому, читаючи вірші, вибрані з пізніших книг поета, зокрема, з «Керівництва до польоту». Їхня елегійна прозорість і стримана урочистість завершують тривалий процес формування Майстра. Ностальгійний жаль, спричинений неможливістю вдруге ввійти до ріки становлення, змінюється рішучою, хоч одночасно й смиренною готовністю до смерті:

Та помреш, де живеш. Золотого перетину

ти собою потвердиш магічне число

і завершиш останній між експериментами:

жить — як пишеш, писать — як насправді було.

З-поміж знаних утіх — всепрощення і зречення.

Ще б заповнить знанням вже на видиху мить:

чи є щось над і поза гонитвами-втечами?

Але вдень — іще осінь, вночі ж — німування зими.

(«Село Матіївка»)

«Мала методика» Володимира Кашки — привід не так для знайомства, як для пригадування чогось давно знаного й забутого, дорогого, винятково важливого. Звертаючись більше до пам'яті, ніж до уяви, ця книжечка вчить довіряти одкровенням анамнезису, у яких дитяча свіжість світосприйняття межує з дитячою ж незахищеністю, а вразливість нерозривно пов'язана з відкритістю. Погоджуючись із вироками форми людського існування — а серед них і непізнаваність Бога, і «вічне повернення», і прозаїчні повсякденні злидні, — поет, однак, наполягає, що «ця незорана земля — завжди нова». У вічній новизні, у вмінні бачити та створювати її криється велика надія як для внутрішнього, так і для зовнішнього світів.

Лабіринт під сузір'ям смерті

Роман Марка Роберта Стеха спершу відлякує, потім спокушає і, врешті, заворожує своєю ускладненістю. Доладно скомпонований лабіринт, містична візія, алхімічний акт, взірцева модель індивідуації — ось такі означення-орієнтири спалахують на рецепційному моніторі в часі непростого читання. Ба й сам автор не раз застановляється над якомога виразнішими окресленнями писаного тексту, розбиваючи й розвиваючи його автотематичними коментарями психоаналітичної або герменевтичної природи. «Голос» анітрохи не скидається на роман у поширених трактуваннях та реалізаціях цього жанру. Попри вигадливо організований сюжет із численними відгалуженнями й трансформаціями, попри присутність фікційних персонажів — Арзаца, Олега, Ніни, Бар'є, Лелїї та інших — цей текст темперовано як відверту, подеколи хаотичну сповідь зі вкрапленнями самооцінкової, самопізнаннєвої рефлексії. Такі вкраплення об'єктивізуючої, більш поінформованої і, у кожному разі, ненаївної думки виконують подвійну роль у театрі роману, почасти допомагаючи наблизитися до «правдивої» версії прочитання, почасти застерігаючи від звичних, завчених мисленнєвих операцій: «думати майже тверезо, мовляв, твір, що не описує реальних подій, сюжет віддалений від реального досвіду життя, — саме вони бувають глибоко автобіографічними; зосередженість на темах, подробицях сюжету виявляє „топографію душі“…» Автобіографічний дискурс, поза сумнівом, є одним зі змістових наповнень Стехового роману, проте, особливого роду: це життєпис душі, psyche, а не персони. Душа ж має власні знаменні дати, визначальні події, сама досягає незримих звершень або падає в чорні безодні, рідко, майже ніколи не звітуючи про все це перед власною свідомістю, а тим більше — перед зовнішнім світом.