Розділ «Костянтин Москалець Гра триває Літературна критика та есеїстика»

Переживаючи непомірне тепер

Нова збірка поезій київського поета Олеся Ільченка «Міста і острови» — п'ята за рахунком у його творчому доробку. Перед цим були «Зимовий сад» (1991), «Сузір'я Ас» (1993), «Інакший краєвид» (1997) і, після семирічного мовчання, книга вибраних фото та віршів «Аркуші» (2004). «Аркуші» з'явилися незадовго перед «Містами і островами», одразу привернувши увагу поціновувачів поезії оригінальним авторським задумом: вірші тут чергувалися з раритетними світлинами київських архітектурних пам'яток, які щезли з міського ландшафту протягом останніх десятиліть, не витримавши дикунського наступу цивілізації скоробагатьків. Щемка ностальгійна домінанта, властива «Аркушам», була викликана незворотністю щезання краєвидів дитинства та юності; її ж таки ми впізнаємо на перших сторінках «Міст і островів». Але цього разу ностальгійний щем породжений значно драматичнішими катаклізмами, тими, що зрушують зі своїх місць серця, а не будинки. Йдеться про смерть найдорожчих людей, про цю нестерпну й неминучу абетку, котру кожний із нас мусить вивчати протягом усього життя, наперед знаючи, що останньою виявиться «я», навіть тоді, коли застосуєш магію дзеркальної граматології або спробуєш символічно обміняти букви кирилиці та літери латинського алфавіту:

a. дід помер 1969 року

b. мамин тато прожив 84 роки

c. бабуся відмучилася

d. друга тяжко нездужала перед тим

e. мами не стало через хворобу

f. батько жив би ще якби

g. зрозуміло чия тепер черга

h. все одно дивно стати першим у шерегу

і. коли запитують хто крайній

j. пошепки відповідаю

к. образливо не вмерти а все забути

l. може все ж таки там зберігають пам'ять

m. яке відчуття взяти із собою

n. до граду небесного

о. до островів пекельних

Пам'ять не просто збирає померлих за одним столом («Сиджу у колі померлих…»); вона зводить докупи життєвий світ людини, загадковим, непіддаваним аналізові чином створюючи цілі серця з розрізнених на позір відчуттів, дум і подій. Пам'ять є Словом, котре вимовляється одним подихом, а отже, вона є щасливою амнезією, гостро необхідним забуттям законів морфології смерті. Тому для поета життєво насущним виявляється питання про збереження дару особистої, нерозщеплюваної пам'яті там — «у занебессі, у потой-зір'ї». Адже зберегти пам'ять — означає з-цілитися самому й одночасно врятувати своїх померлих. Тому якось незручно трактувати книгу Ільченка, зокрема її першу частину «Нічна станція», як збірку суто художніх творів. «Нічна станція» є мініатюрною книгою в книзі, нагадуючи радше молитовник сучасної світської людини, а молитва, за слушним зауваженням Бахтіна, належить до вчинків, а не до художніх творів. У «Нічній станції» феноменологія того, що/хто помирає та відсторонений, подеколи навіть іронічний опис незаангажованого спостерігача змінюється причетністю того, хто поминає. Поминання як реальне застосовування пам'яті й слова виходить за межі латентного стану відчуження, вибухаючи сплеском несамовитої любові до того, кого більше нема («Як дивно згадується там…»). Констатуючи наявність інфраструктури смерті, котра обсновує життєвий світ і спорадично стає видимою, Ільченко свідомо виопуклює найнеістотніші з її прикмет («Після стояння на цвинтарі всі пожадливо сьорбали гарячий капусняк»), щоби зненацька застати те, що залишається в тіні як неможливе уявне: ототожнення з померлим:

Помер я одного лютневого ранку і

довго дивився на себе, на