Розділ «Костянтин Москалець Гра триває Літературна критика та есеїстика»

і закопали під ногами у хмарах

(«Пси Юрія Змієборця»)

Коли полонини опустіли

І завтра — сніг,

ти піднімаєшся…

…………………………………………………

Коли на цій дорозі о цій порі

ніщо тебе не дратує,

ти все-таки запитуєш себе: «Ну чому,

ну чому ти о цій порі один, як перст,

ідеш по цій дорозі?!»

(«Дорогою на Мончели»)

Рано чи пізно це питання Василя Герасим'юка постає перед кожним із нас. Дорога вгору, дорога вниз — одна й та сама дорога, стверджував Геракліт. Не виключено, що віддаляючись від нас — долинних, сторонських і емпіричних, — осінній архіпелаг Гуцулія незримо наближається впритул до нас горішніх, причетних і трансцендентних.

Якщо оформлення «Осінніх псів Карпат» викликає застереження, то виданий львівською «Кальварією» триптих Василя Герасим'юка «Серпень за старим стилем» навпаки — цей чудово обрамлений «метелик» із багатьох поглядів може вважатися взірцевим. Якнайпалкішого схвалення та дієвої підтримки заслуговує й започаткований проект серії «Ковчег», хоча його «легітимізація», заснована на цитаті з Буття 7.2, породжує внутрішній опір: «Зо всякої чистої скотини візьмеш по семеро до себе…» [підкреслення моє. — К. М.].

Хай там як, але ця книжка утворює художньо-текстуальну цілість — «цитати» з Пітера Бройґеля Старшого тут без сумніву доречні, вони органічно вплітаються в тематику Герасим'юкового триптиху й розвивають те, що називається старомодним словом «стиль» — з усіма численними наповненнями цього слова:

У серпні за старим числом, за стилем

Стефаника і Миколайчука.

Створення власного стилю є створенням невипадкової ідентичності; лише це створення (або, у термінах Юнґа, індивідуація) підлягає змінам і становленню, натомість породжений поетом кшталт самісного образу залишається сталим і, відтак, упізнаваним як постава або лице. Може, у випадку з поетичною творчістю доцільніше було б говорити про належне інтонування голосу, але сам Герасим'юк поєднує зоровий аналог самості, своєрідну мандалу — солярний знак, вирізьблений на сволоку прадідом, — зі слуховим відчуттям ритму «терпкої музики», знайомлячи нас, отже, зі своїм лицем, наділеним голосом:

Я вирізьбив цю твар. Мов зрушив прах.

Нічна стихія загрожує розмиванням цього образу, її води — задухою та спокусами розчинення, нерозрізненності, втечі. Порятунком від цих нічних зваб стає не поетичне слово («Поет не спас»), а світло нового дня, яке можна витрактувати парадоксально: як осяяння й очищення за посередництвом «гріха» матеріальної дійсності: