РОЗДІЛ ІV

Гідну відсіч “Сиону” дав М.Костомаров. У грунтовній, глибоко аргументованій статті “Іудеям” він показав провокаторський характер виступу газети. Іудеї з “Сиона”, писав він, “возбуждают против нас негодование великорусского патриотизма и даже, если можно, нерасположение правительства, выставив нас тайными зложелателями и разъединителями отечественной целости”. Подібну заяву він назвав доносом. “Иудеи теперь любимцы современной передовой России. Рассчитавши на это, они смело подают на “Основу” жалобу русской литературе”. “А что, если на этих евреев подал бы жалобу литературе простой малороссийский народ и представил бы во всех подробностях ту картину многовековых страданий, где евреи были вернейшими помощниками, слугами и нередко откупщиками прав его недругов?”247

Костомаров процитував слова Куліша з його відповіді “Сиону”, які дуже не сподобалися як самому “Сиону”, так і деяким органам російської охоронної преси: “Не восхищаемся тем, что делали предки их (євреїв) на украинской почве, и не видим благословения небесного в том, что делают вообще Жиды в наше время везде, где им дозволено и не дозволено жить”.

Після цих слів учений зауважує: “Все это совершенная правда: не один г. Кулиш, вся Малороссия в один голос скажет то же, не по одним умозрительным теориям о равноправности человеческого рода, а по житейскому опыту; а что истинно, то и разумно, и справедливо”.248

Але справу було зроблено. Донос “Сиона” почуто. Одразу ж підняли голови пси великодержавництва й україножерства. Перші удари впали на саму “Основу” та пропаговану нею ідею українських народних шкіл. “Наступившая реакция, — писала згодом О.Єфименко, — в зародыше прервала начавшееся движение: после всего лишь двух лет существования “Основа” прекратилась; издательская деятельность для народа подверглась стеснениям; воскресные школы закрыты; местный язык, безусловно, изгнан из школ”.249

Звинувачення в сепаратизмі було підхоплене відомим монархістом Михайлом Катковим, який у газеті “Московские ведомости” підказав Валуеву сумнозвісну формулу: “не было, нет и быть не может”. Іван Аксаков, видавець газети “День”, висловив гасло: “малорусское наречие — для домашнего обихода”. Сучасна мовна політика в УРСР обома ногами стоїть на грунті цієї чорносотенної концепції. Тільки в 1905 р. Імператорська академія наук у відомій записці на ім’я царського уряду про скасування обмежень українського друкованого слова засудила позицію “Сиона” як ганебну.250

Не можна не відзначити, що тоді як українське слово всіляко душили репресіями, євреї мали значні можливості для задоволення своїх національно-культурних потреб. Принаймні набагато більші, ніж у наші дні в СРСР. Ще з сорокових років у головних містах єврейської осілості існували, створені спеціально для євреїв, казенні нижчі училища, а також училища для підготовки рабинів. Мовою викладання в цих закладах до середини 60-х років була німецька, близька і зрозуміла тим, хто розмовляв на жаргоні. У Житомирі, Одесі, Вільні, Шклові, Варшаві існували єврейські друкарні, які друкували книги, підручники. Євреї мали свої газети й журнали: “Рассвет”, “Сион”, “Гамелиц”, “Гакармель”, “Гацефира”, “Кол-Мевасер”, “День”, “Вестник русских евреев”, “Заря” та ін.

Майже всі видатні єврейські письменники того часу були одночасно вчителями рабинських або казенних нижчих єврейських училищ. У порядку підтримки таких письменників міністерство освіти закуповувало їхні твори “целыми партиями и распространяло по казенным училищам. Таким образом, приноравливаясь к тенденциям министерства и учебного начальства, любой писатель мог рассчитывать на дополнительный заработок к основному учительскому труду в виде распространения его произведений… Пусть по разным мотивам, но русское правительство, несомненно, шло рука об руку с еврейской интеллигенцией в борьбе против конфессиональной (церковної) устарелой школы во имя светского образования”.251

Тоді як по доносу “Сиона” був закритий єдиний український журнал “Основа”, який до того ж видавався російською мовою, уряд брав під захист розмовну єврейську мову, а також літературу, що виходила цією мовою. Так, у 1862 р. “ученый еврей” (як на сучасну термінологію — консультант) при новоросійському і бессарабському генерал-губернаторі вніс пропозицію “о прекращении печатания сочинений на разговорном еврейском языке, в видах распространения между eвреями знания языков русского и немецкого”. З цього приводу виникло листування між міністрами внутрішніх справ і освіти, причому перемогла точка зору останнього, який відхилив пропозицію “ученого eврея”, вважаючи, що “насильственное прекращение печатания книг на еврейском разговорном языке было бы мерою бесполезною и даже вредною”.252

Ми вже не кажемо, що євреї, крім усього іншого, мали своє самоврядування, тимчасом як українці ще в XVІІІ ст. були позбавлені будь-яких залишків політичної автономії.

Випад “Сиона” проти українців характерний тим, що є зайвим доказом дрібного сервілізму і лакейського угодництва певної частини єврейства перед силою й авторитетом влади. Такі люди не зупиняться перед тим, щоб завдати шкоди навіть власному племені. “Если кто хочет впасть в милость у правительства, путем лести и заискиваний добиться должности и разных отличий, — писала жаргонна газета “Кол Мевасер”, - тот прежде всего доносит на своих братьев и выступает с проектами, как притеснять евреев и издавать ограничительные законы”.253

Кожний єврей у світі знає, як багато важила в історії єврейської діаспори Польща. Тим часом саме євреї після поразки польського повстання 1863 р. особливо люто цькували не тільки учасників повстання, а й загалом Польщу, свою вчорашню батьківщину.

На сторінках одеської газети “Гамелиц” (видавалася єврейською і німецькою мовами) з ганебною статтею виступив один із найвидатніших представників тогочасної єврейської інтелігенції Л.Леванда. Розвівши густу демагогію, він намагався виправдати злочинну байдужість євреїв до польської революційної справи. Польща, бачте, протягом п’яти сторіч не зуміла справити на євреїв належного впливу, “третировала их, как пасынков”, “довела их до паразитства”, а тому “не вправе требовать от них сыновних чувств”.

“Евреи впечатлительнейший народ в мире: все цивилизации и народности, с которыми они сталкивались на пути своих странствований, оставили на них, их литературе и миросозерцании неизгладимые следы. Одна только Польша пронеслась над ними бесследно, и это потому, что она не хотела или не умела иметь на них влияние. Шляхетская гордость смотрела на евреев как на низких тварей — ну и были они низкими тварями, заботившимися единственно о своем пропитании и ни о чем больше. Встречая в стране только презрение, евреи не могли проникнуться любовью к ней… Вот почему они оставались равнодушными ко всему, что волновало эту страну, которая была для них торговым пунктом, ярмаркой, но не отечеством”.254

У недільному додатку до “Московских ведомостей” Каткова — “Современная Летопись” — за підписом “Русский Еврей” з’явилася стаття, в якій проводилась думка, щоб у школах Царства Польського євреї навчалися не польською, а російською мовою. Вітаючи політику русифікації Привіслянського краю, автор у дусі доносительства застерігав уряд: “При настоящей скрытой борьбе с поляками… опасно оставлять такую многочисленную массу евреев на попечении польских воспитателей”.255

Жаргонна газета “Кол-Мевасер” на початку 1865 р. закликала євреїв

“самым усерднейшим образом обучать своих детей русскому языку, так чтобы они ни одного польского слова не умели вымолвить”.256

Як бачимо, “в суперечці слов’ян між собою” євреї завжди і без вагань ставали на бік дужчого, в даному разі царизму.

Курс на посилення русифікації національних окраїн, взятий урядом після поразки польського повстання, зустрів повну підтримку з боку єврейства. Заклики відмовитися від своїх національних особливостей і злитися з корінним російським населенням стали “доминирующим мотивом еврейской печати второй половины шестидесятых годов”.257

Трибуна асиміляторської ідеології одеська газета “День” 1869 р. писала:

“Полное сближение и слияние с коренным господствующим (!) населением — вот тот мессия, прибытия которого с таким трепетным ожиданием выжидает лучшая просвещенная часть наших евреев, вот тот идеал, с осуществлением которого неминуемо должна рушиться каменная стена, отделявшая и замыкавшая столько веков еврейский народ в тесную, резко отличающуюся всем своим жизненным строем корпорацию и приносившая столько вреда и ему самому, и тем народам, среди которых ему приходилось жить. Эта мысль разделяется теперь без исключения всеми, интересующимися еврейским вопросом”.258