РОЗДІЛ ІV

Маючи на увазі заходи, спрямовані на захист матеріальних інтересів російського купецтва, С.Подолинський відзначав, що “й тут зроблено не по правді з нашою Україною. До нас московське начальство пустило жидів, а в Московщину й ні. Бачите, московські купці не хотіли баришами ділитися з жидівськими та й впрохали начальство, щоб жидів до них з Польщі та з Литви не пускали”.237

Царський уряд обстоював інтереси не тільки самих купців. У поміщицькій державі, на чолі якої стояв цар, що сам був перший поміщик імперії, в особливому фаворі перебувало дворянство. Піклуючись про його добробут, Катерина ІІ віддала в розпорядження поміщиків найприбутковішу статтю доходу — винокуріння. Щоб мати уяву, що це значить, нагадаємо, що доход казни від податку шинків у 1859 р. становив 128 млн. крб., або 40 % усіх надходжень державного бюджету. Міністр фінансів називав цей податок перлиною імперських прибутків.238

Однак на заваді до монопольного права “пользоваться исключительно перед другими винокурением” стояли євреї. Щоб усунути цю перешкоду, в 1804 р., уже за Олександра І, онука Катерини, вийшло спеціальне “Положення”, яке забороняло євреям займатися горілчаним промислом.239

Головним мотивом, точніше приводом для появи цього “Положення”, було, зрозуміло, “піклування” про українських селян, яких споювали євреї. За цим приховувалося не що інше, як охорона поміщицьких привілеїв. Йшлося тільки про те, щоб споювання селянства залишилося монополією “благородного стану”.

Незважаючи на грізні вимоги “Положення”, повністю “викурити” євреїв зі сфери винокуріння так і не вдалося. Та це й не входило в розрахунки уряду, який, крім економічних, мав ще й політичні цілі.

Справа в тому, що євреїв скрізь панівні нації використовували як знаряддя для придушення націй залежних і поневолених. Проповідуючи космополітизм, євреї тим охочіше топталися по чужих національних ідеалах, що не мали своїх. Це, звичайно, викликало спротив з боку тих, по кому вони топталися. Але незручності від ненависті гноблених сторицею окупалися привілеями і підтримкою гнобителів.

“В Галиции, — пише енциклопедія, — представители еврейской буржуазии называли себя “поляками Моисеева закона”, навлекая на себя этим вражду боровшейся с поляками украинской буржуазии Галиции, а в Богемии — “немцами Моисеева закона”, что восстанавливало против них чехов, в Венгрии они оказывались “мадьярами Моисеева закона”.240

В дійсності ж, як відзначав Енгельс, у Польщі та Чехословаччині принаймні євреї, “коли вони взагалі належать до якої-небудь національності, в цих країнах є, безперечно, скоріше німцями, ніж слов’янами”.241

Угорська буржуазія щодо євреїв була поблажлива, бо вона потребувала союзника в боротьбі проти сильної української меншості (закарпатських українців), і “поскольку євреи отказывались от всяких притязаний на особое национальное бытие и соглашались быть лишь “мадьярами Моисеева закона”.242

Угорський письменник Бела Іллеш (за походженням єврей) у романі “Карпатська рапсодія” писав: “В Угорщині євреї, які розмовляють угорською мовою, вважалися за угорців. Під Карпатами за угорців вважали навіть тих євреїв, які не вміли говорити по-угорському. Вони потрібні були угорцям — у противагу русинам”.243

Один із персонажів роману, український священик Дудич, у розмові зі своїм сусідом євреєм-лікарем Севеллою робить слушний закид:

“Під любов’ю до батьківщини угорці розуміють пригнічення всіх не угорців. Свобода для них означає цілковите безправ’я всіх громадян, які говорять не угорською мовою. А ви, євреї, підтримуєте таку любов до батьківщини, таку свободу! Хіба не так?”244

Таку “любов” до батьківщини євреї підтримували скрізь. У Росії вони видавали себе за “росіян Мойсеевого закону”. Випасаючись головним чином на українських та білоруських хлібах, вони всіляко ігнорували й висміювали українське та білоруське слово, топтали й принижували національну гідність цих народів, були знаряддям їх денаціоналізації й русифікації. Не кому іншому, як саме євреям належить “честь” першим кинути проти українців провокаційне звинувачення в сепаратизмі.

Оскільки це давня історія і її мало хто знає, нагадаємо коротко суть справи.

До петербурзького журналу “Основа”, редагованого П.Кулішем, надійшов анонімний лист, автор якого незаслужено дорікав редакції, що вона на означення євреїв вживає слово “жид”. Мовляв, це ім’я “сделалось нарицательным словом вообще всякого плута и мошенника”, а тому його вживанням робиться нібито спроба “пробудить средневековую вражду к еврейскому племени, вернуть свой народ ко временам Богдана”.

У червневій книжці “Основи” за 1861 р. редакція опублікувала цей лист під назвою “Недоразумение по поводу слова “жид”. Від себе вона пояснювала, що українці “называют евреев жидами не в презрительном, бранном, оскорбительном смысле”, а за традицією, яка існує давно і в багатьох країнах. Інша річ, що слово “жид” в устах українців “означает и человека, о котором народ невысокого мнения, — известный нравственный образ которого не возбуждает к себе особенной расположенности”. Але в цьому немає вини українців. Те, що український народ “смотрит на евреев не совсем дружелюбно”, є результатом “тех притеснений которые он когда-то вытерпел от них”.245

“Основа” у свою чергу висловила цілком слушний докір євреям. Вона писала, що епоха Богдана давно минула, але єврейське плем’я живе й досі особняком серед українського населення. “До сих пор оно не имеет ничего общего с нашим народом и не сделало ни одного шага к сближению с ним, а напротив нередко действует противно духу и пользам нашего народа”. Стаття закінчувалася словами: “Для нации ничего не может быть вреднее, как существование посреди нее других народностей, которые держат себя в стороне и равнодушны к ее судьбам или — что еще хуже — стремятся подчинить ее своей власти и своему влиянию. Взаимное сближение, просвещение понятий, изменение вредных общественных отношений — вот то дело, которому с пользою и успехом могут посвятить себя люди, желающие послужить своему народу”.246

На це місце статті, що й сьогодні звучить так актуально і злободенно, посипалися звинувачення. Єврейська газета “Сион”, що виходила в Одесі, в статті десятого номера (“Основа” и вопрос национальностей”) погодилася, що в слові “жид” справді немає нічого образливого. Але з вищенаведених слів робила несподіваний висновок, що “Основа” нібито проповідує “истребление и изгнание” євреїв. А в 21-му номері, відійшовши зовсім від теми полеміки, стала говорити про шкідливість української національної справи і небезпеку сепаратизму. Газета твердила:

“Вообще стремления исключительно национальные никак нельзя назвать плодотворными… Особенно же бесполезны и даже вредны эти стремления, когда они имеют целью разъединить народы, которые по племенному родству или общим политическим и политико-экономическим интересам должны составлять одно целое”.

При цьому газета зверталася з закликом до російської громадськості “вынести свой приговор относительно спора “Основы” и “Сиона”.