РОЗДІЛ ІІІ

Над козаком коверзував.

Не дивно, що під час Коліївщини, одного з найбільших антифеодальних повстань на Україні, яке Шевченко ставив в один ряд з Великою французькою революцією, народні маси вели боротьбу як проти польського, так і проти єврейського гноблення. Повернувшись із табору Залізняка, до якого їздив на переговори, Гонта звернувся до своїх козаків з такими словами:

“Мусимо і ми всі піти до Залізняка, щоб позбутися ляхів і жидів. Коли ж цього ми не вчинимо, ми від них загинемо”.118

Після поділів Польщі і ліквідації її як самостійної держави Австрія загарбала Галичину (в 1772 р.) і Північну Буковину (в 1774 р.). Під владу Росії потрапили Правобережна Україна (в 1793 р.) і Волинь (1795 р.). Росії дісталися також білоруські й литовські землі та частина польських територій, приєднаних у 1815 р. під назвою Царства Польського. Євреї цих земель перейшли відповідно в австрійське і російське підданство.

З загарбанням Галичини і Північної Буковини придунайська монархія стала найбільшим на Заході центром єврейства. Причому Галичина була “главным резервуаром австрийских евреев”.119 За своєю чисельністю євреї займали п’яте місце в країні. А Відень за кількістю єврейського населення з усіх європейських столиць поступався тільки перед Будапештом.

Різко зросла також кількість російських євреїв, головно за рахунок нових територіальних придбань. З переходом під владу Росії Правобережної України й Волині більша частина українських земель об’єднувалася у складі Російської держави. Про цю подію народ висловився мудро і лаконічно:

Прилетіли із Москви три лебеді

Та принесли на криллячках три біди:

Перва біда — царю треба годити,

Друга біда — панам даром робити,

Третя біда — жидам хати топити.120

Підставою для “третьої біди” служив той факт, що на території України, яка, крім Харківської губернії, входила до смуги постійної єврейської осілості, проживала основна маса російських євреїв.

Кількість єврейського населення в межах власне українських поселень Росії й Австрії, за даними І.Житецького, становила близько 2 мільйонів. Центром єврейських поселень були старі польські володіння — Галичина, Привіслянський і Півд. — Зах. край, де єврейське населення в окремих округах сягало 20 %, а в середньому становило понад 13 відсотків.121

Як раніше у Польщі, євреї Австрії і Росії, проживаючи у містах, лишалися вільними людьми і мали своє самоврядування. “Евреи в малорусских провинциях Австрии — в Угорской Руси, Галиции и Буковині — с 1868 г. и юридически, и фактически, — свідчить Житецький, — пользуются не только всеми судебными и имущественными правами, но и в политическом отношении являются полноправными гражданами Австрийской империи”.122

Те саме пише енциклопедія про російських євреїв:

“При присоединении польских областей к России евреи превратились в русских подданных, уравненных в правах с местным городским населением”.123 Зміна підданства нічого істотного не внесла ні в становище, ні в характер занять євреїв. “Питейные и арендные промыслы, избыточное и отсталое ремесло, мелкая торговля и факторство, ростовщичество и иностранная торговля — эти основные в шляхетской Польше профессии евреев остаются характерными для них и в России”.124

Наймасовішим заняттям євреїв по обидва боки російсько-австрійського кордону лишалося корчмарство. Споювання населення було надзвичайно вигідною, прибутковою справою і — що дуже важливо — безперешкодною з боку властей, навіть, навпаки, заохочувалося ними. На заході України вживання спиртного входило в обов’язок селянина, було якщо не справою своєрідного патріотизму, то принаймні одним із різновидів панщини.

“…Деякі пани, — читаємо у Франка, — мали звичай розділювати зі своїх гуралень горілку на хлопів: річно мусить хлоп узяти і випити стільки і стільки кварт чи гардів і, розуміється, заплатити або відробити. Таким делікатним способом пани приучували нашого хлопа довгі часи до п’янства, щоби потому могли сказати всім реформаторам: що, ви хочете для хлопа людських прав? Глядіть, яке то гидке бидло! Правда, австрійський уряд багато разів заборонював сей гарний звичай, не приписаний у жоднім інвентарі, але звичай держався декуди аж до самого 1848 року”.125

В Росії українські землі входили до складу так званих привілейованих губерній, де протягом 150 років, з 1712-го по 1863-й, існувала система винних відкупів. Купці платили державі відповідну суму, а за це діставали право безконтрольної торгівлі спиртними напоями. Оскільки Україна завжди перебувала в центрі російських, польських і єврейських інтересів, то вона мала той сумний “привілей”, що на її території існувала найбільш розгалужена мережа закладів для безоглядного споювання народу. “Якщо у Великоросії і Сибіру на один шинок припадало 1800–1900 чоловік, то в привілейованих губерніях — 329”.126 На середину XІX ст. у дев’яти українських губерніях Росії (без західних земель) лише винокурних заводів нараховувалося 2638.127

Про атмосферу п’яного чаду, що огорнув усю територію України, з переконливістю першоджерела розповідається в десятитомному рукописному “Щоденнику” Якова Андрійовича Маркевича, який він вів протягом п’ятдесяти років, з 1717-го по 1767-й. У своїх записках Маркевич щоденно занотовував: “подпіяхом”, “гораздо подпіяхом”, “зело подпіяхом”, “праздновали з шумом пянственним”, “ліки со тімпаном були — насилу ушол”, “разохотившись — подпіяхом”, “подпіяхом до утра”, “подпіяхом з дамами”, “були підпили”, “куликовали”, “подпіяхом отчасти”, “водковали зело”, “подпіяхом жестоко зело” і т. д.128