РОЗДІЛ ІІ

Одна з заповідей Біблії говорить: “Не кради”. Проте, як тлумачить Талмуд, красти не можна лише у хаверів, тобто у ближніх. А в неєвреїв можна красти все, бо, як записано у “святому письмі”, Ягве “передав усі багатства неєвреїв на користь євреям”.90

Іудаїзм забороняє брехливо свідчити. Але коли йдеться про добробут іудея, то лжесвідчення і навіть псевдоприсяга дозволяються. “Хто дав присягу перед іновірцем — не відповідає”91 — сказано в Талмуді. Мораль іудаїзму не засуджує таких ганебних явищ, як лицемірство, підкуп. Відомий коментатор Талмуда Раш повчає: “Спираючись на біблійне вчення, єврей повинен спочатку діяти підкупом для спокуси свого ворога, а в противному разі він повинен вдатися до різноманітних хитрощів”.92

Арсенал засобів, з допомогою яких іудеї віками дурили і грабували український народ, невичерпний. Це і є, можливо, та найбільша “перевага”, яка відчиняла перед ними усі двері. Українці часто програвали саме через те, що не враховували цієї особливості єврейства або через свою безпечність зовсім ігнорували її за принципом: “Ну, подумаєш, обдурив клятий жид, я від того не збіднію!” Або й так: “Нехай моє переходить!”

Відокремлені від корінного населення місцем проживання, релігією, мораллю, своєю юрисдикцією, євреї, як уже відзначалося, почувалися іноземцями на українській землі. Вони не тільки не дбали про життєві інтереси українського народу, а, навпаки, всіляко їм шкодили. Як справедливо зауважує О.Компан, ці інтереси були для них чужі, ба навіть ворожі. Євреї, як і всі чужинці, що проживали на Україні, ігнорували українську національну справу. Їх не цікавили й соціальні інтереси українців, бо євреї займали привілейоване становище щодо останніх. Визвольна боротьба, що точилася на Україні, загрожувала позиціям євреїв, “тому вони вороже ставились до неї”.93 Кожний успіх цієї боротьби засмучував і лякав їх, кожна поразка українських патріотів викликала радість серед євреїв. Тож не дивно, що боротьба широких селянських і козацьких мас у роки національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького була спрямована не просто проти феодального рабства, а в першу чергу проти найдіткливіших виявів цього рабства — проти польсько-шляхетського гноблення та єврейського здирства. На це вказує, зокрема, “Літопис Самовидця”, унікальний і найдостовірніший історичний документ XVІІ ст., створений по живих слідах війни самим очевидцем.

“Початок і причина войни Хмелницкого, — читаємо в літопису, — єст єдино от ляхов на православіє і козаком отягощеніє… В городах зась от жидов тая била кривда, же невольно козакові в дому своем жадного напитку на потребу свою держати, не тілко меду, горілки, пива, але й браги… Вимисли великіє били от старост і от намісников і жидов. Бо сами державці на Україні не мешкали, тілко уряд держали, і так о кривдах людей посполитих мало знали албо любо й знали, толко засліплені будучи подарками от старост і жидов-арендарей же того не могли узнати, же їх салом по їх же шкурі і мажут: з їх подданих видравши, оним даруют, що й самому пану вольно би узяти у своего подданого, і не так би жаловал подданій єго. А то леда шевлюга, леда жид богатится, по кілка цугов коней справляет, вимишляючи чинши великіє, поволовщини, дуди, осип, мірочки сухіє, з жорнов плату і инноє…”94

Аналогічне пояснення причин війни дає й літопис Граб’янки:

“А найгіршим було те, що жиди нові й нові побори придумували, і маєтки козацькі не вільно було тримати, хіба що тільки хто володів жінкою у себе вдома, та й то не зовсім. Якщо ж траплялося, що козак хоч чимось провиниться, то такими карами його карали, що й погані б придумати не могли”.95

Московський посол Кунаков, розпитуючи по дорозі про причини козацького повстання (по свіжих слідах узимку 1648–1649 рр.), у своєму донесенні урядові в числі інших вказує на таку причину:

“Крім того, була Черкасам (українцям) руїна від жидів, що держали в їх сторонах аренди від панів. Ті жиди Черкасів грабували і всяко над ними знущалися. Як тільки котрий Черкашенин викурить горілки, або зварить пиво або мід, не сказавши жидові, або перед жидом почне говорити, не знявши шапки, — жиди чіплялися до цього, як за зневагу, грабували і руйнували, маєток відбирали, жінок і дітей силоміць забирали на роботу”.96

Український народ, який ніколи не мирився зі своїми гнобителями, вів проти них криваву боротьбу. У Львівському літописі під 1638 роком читаємо такий запис:

“А на Україні козаки бунтували і ляхам непослух чинили, німців, як мух, били, міста палили, жидів різали, як кур, монахів у костелах палили…”97

Особливо запеклого характеру ця боротьба набрала в ході війни 1648–1654 років. “Літопис Самовидця” розповідає:

“…Гдеколвек знайшлася шляхта, слуги замковіє, жиди й уряди міськіє — усе забияли, не щадячи ані жон і дітей їх, маєтности рабовали, костели палили, обвалювали, ксіонзов забияли, двори зась, і замки шляхецкіє, і двори жидовскіє пустошили, не зоставаючи жодного цілого…

І многіє на тот час з жидов, боячися смерти, християнскую віру приняли, але зась знову, час углядівши, до Полші поутікавши, жидами позоставали, аж рідко которій додержал віри християнской. І так на Україні жодного жида не зостало… Так же і на потомтой стороні Дніпра, аж по самій Дністр, тоє же ся стало…”

Треба віддати належне безпомильному класовому інстинктові українських мас, які не милували як чужих, так і “своїх”, посполитих гнобителів. “Не тил жидов губили і шляхту, але й посполитим людем, в тих краях живучим, тая ж біда била…”98 — каже літописець.

Звичайно, вигнання євреїв з України не було тотальним і безоглядним. Прийшовши в Галичину, читаємо в “Історії Русів”, Хмельницький наказав “очищать города и селения Малороссийские от управления Польского и от униатства и Жидовства и восстановлять в них прежние, на правах и обычаях русских, устроения и свободы… Причем те из Поляков и Жидов жителей, кои, не обладая Русским народом (тобто не тримали українців у кріпацтві), были ему полезны и обращались в одних свободных промыслах и ремеслах, оставлены на своих местах без всякого озлобления. А по сим правилам и обширный торговый город Броды, наполненный почти одними Жидами, оставлен в прежней свободе и целости… и только взята от Жидов умеренная контрибуция”.99

Як бачимо, євреї-ремісники та зайняті вільними професіями, тобто люди праці, не зазнавали репресій. Це зайвий раз переконує в тому, що в основі конфліктів місцевого населення з євреями на Україні, як і всюди, лежали соціальні, класові, а не національні причини.

Торкаючись причин цієї страшної, народної трагедії, не можна поминути авторитетних свідчень такого видатного вченого, як М.Костомаров. Дозволимо собі навести тут кілька витягів з його дуже важливої праці “Іудеям”.

“Когда иудеи, — пише історик, — расселились в Польше и Малороссии, они заняли место среднего сословия, сделались вольными слугами и агентами могучего панства: они прильнули к сильнейшей стороне, и было им очень хорошо, пока народ, восставши против панства, не подверг своему осуждению и помощников последнего. Иудеи, имея в виду только свои и своего племени выгоды, стали извлекать их из тех отношений, какие образовались между панством и хлопством. Таким образом, иудей стал фактором пана. Пан доверил ему все свои доходы, свои шинки, мельницы, заводы или свои имения и своих подданных, даже иногда и веру последних… Иудей почитал себя действующим справедливо и законно, ибо закон был то, что было угодно сильному классу, правившему страною”.100

Українці, каже Костомаров, майже ніколи не дивилися на євреїв неприязно з релігійної точки. Адже дружили вони з татарами-мусульманами і йшли з ними на поляків; дружили і з поляками, поки ті не вивели їх з терпіння.