Розділ «Частина І. Вільгельм Габсбург — Василь Вишиваний: з історії життя і діяльності»

Проте політичні плани, пов’язані з особою ерцгерцога, знаходили сприятливий ґрунт серед окремих українських політиків і військових, насамперед у Великій Україні.

Фактичне небажання німецьких правлячих кіл бачити Україну своїм рівноправним партнером посилювало антинімецькі настрої серед українських політиків і військових, змушувало їх шукати політичну альтернативу.

Альтернатива гетьману П. Скоропадському

У першій половині травня 1918 р., в Одесі, серед місцевих українських соціалістичних організацій виник задум підняти повстання проти режиму П. Скоропадського й передати владу в Україні ерцгерцогу Вільгельмові Габсбургу як новому гетьману України. На таємній нараді представників УСДРП і УПСР міста з галицьким політиком О. Назаруком і командиром коша УСС Н. Гірняком їм було доручено поставити відповідний запит ерцгерцогу і в разі його згоди провести у Києві ширшу нараду з представниками січових стрільців Є. Коновальця. За свідченням Н. Гірняка, В. Габсбург дав приблизно таку відповідь: «Ви знаєте, панове, що я щиро полюбив український народ і сам почуваюся українцем. Але я ніколи не думав про якусь кар’єру в Україні. Одначе, коли буде воля цілого українського народу, щоб я станув на чолі його держави, я не відкажуся від цього»69.

Прибувши до Києва, Н. Гірняк та О. Назарук поінформували Є. Коновальця й А. Мельника про задум одеситів. Скликана з цього приводу нарада членів центральних комітетів партій українських соціал-демократів та есерів, одеських соціалістів, старшин київських січових стрільців висловилась проти наміру одеситів. Не був він підтриманий й О. Назаруком, Н. Гірняком та офіцерами УСС.

Незважаючи на велику пошану до особи Вільгельма Габсбурга, більшість розважливих політиків і офіцерів-галичан усвідомлювала, що справа зміни голови держави повинна мати легітимний характер. До того ж вони були переконані, що Німеччина ніколи не погодиться з кандидатурою В. Вишиваного, оскільки це привело б до переваги позицій Австро-Угорщини в Україні. Що стосується участі УСС у політичних комбінаціях, пов’язаних з ім’ям В. Вишиваного, то ні легіон в цілому, ні його військовий провід не брали в них участі. До гетьманського перевороту українське січове стрілецтво беззастережно виявляло свою прихильність до Центральної Ради, а після перевороту покладалось на політичний авторитет опозиційного гетьманові Українського Національно-Державного Союзу70. Даючи ерцгерцогові високу оцінку як прихильнику української справи, захиснику селян від зловживань окупаційної влади і, безперечно, оборонцеві УСС перед австрійським командуванням, УСС, тим не менш, були переконані, що український народ мав сам вирішувати свою долю. Політична лінія УСС у цьому питанні не могла не вплинути на вироблення політичної поведінки Вільгельма Габсбурга в Україні, який надалі відхиляв пропозиції подібного характеру.

Однак серед військових і політичних діячів Наддніпрянщини орієнтація на Вільгельма Габсбурга як ймовірного кандидата на голову української держави мала своє продовження. Як свідчить О. Луцький, 10 травня 1918 р. представник запорожців старшина Чайківський і згаданий Гемпель у присутності ад’ютанта В. Габсбурга і його політичного радника майора Форстера, заявили, що Запорізька дивізія «годячись на гетьманщину, хоче уґрунтувати її на демократичній підставі і з іншим гетьманом». На думку офіцерів дивізії, ним мав стати Вільгельм Габсбург. Відповідь ерцгерцога в інтерпретації О. Луцького звучить таким чином: «Для укр. народу я все мав симпатії і, як цего треба, я готов віддати йому усі свої сили. Я демократ, тому мусив би мати більшість за собою. Передусім мушу мати на це згоду цісаря»71.

У свою чергу Чайківський заявив про намір звернутись у цій справі «до українських політичних організацій, самостійників передусім». Було домовлено, що кур’єр від групи В. Вишиваного буде направлений з відповідним листом до австрійського цісаря.

У випадку згоди цісаря й погодження позицій військових і політиків «мала б евентуально спільна депутація української] див[ізії] і українських] політичних] організацій] виїхати в цій справі до Відня і Берліна (до обох монархів)». Прикметним також є те, що запорожці не відкидали самої ідеї гетьманату, який розглядався як цілком реальна політична перспектива й мав бути збереженим, хоча й з іншим лідером. «Якби див[ізія] поставлена була тимчасом перед дилему, — свідчить О. Луцький, — узнати Скоропадського, або розв’язання дивізії, то має ся узнати гетьманщину і в особі Скоропадського, який буде мати «заслугу», що видвигнув собою «гетьманщину», аби у свій час уступити. Він же ще далеко не [сказав] останнє слово»72.

Дещо інший варіант планів приведення до влади в Україні В. Габсбурга подає Мирон Заклинський. Він стверджує, що на початку травня 1918 р. до УСС прибули представники київських січових стрільців з планом повалення гетьмана й відновлення влади Української Центральної Ради силами СС, УСС і Запорізької дивізії. Старшини УСС хоч і погоджувалися на виступ проти гетьмана, однак були проти повернення влади Центральній Раді. Подібну позицію зайняли й запорожці, які хотіли передати владу В. Вишиваному73.

Намір запорожців привести до влади Вільгельма Габсбурга підтверджується й іншими джерелами. Як свідчить В. Петрів, невдовзі після акції соціалістів Одеси полковник П. Болбочан запропонував командиру «гордієнківців» вдатись до рішучих кроків — проголосити В. Вишиваного гетьманом всієї України, спираючись на підтримку першого і другого запорізьких полків та «гордієнківців»74. На думку П. Болбочана, це могло б збалансувати німецькі та австрійські впливи в Україні, ліквідувати «російсько-німецький», за його словами, режим Скоропадського, приєднати до України Галичину, відродити розформовану дивізію синьожупанників, формацію січових стрільців (СС), послабити австро-німецькі позиції в Україні в цілому.

Через кілька десятиліть ім’я П. Болбочана неодноразово зустрічатиметься в матеріалах слідства В. Габсбурга. На допиті 23 вересня 1947 р. Вільгельм Габсбург підтвердив факт своїх зустрічей з П. Болбочаном і В. Петрівим. За його словами, вони «висловлювали невдоволення політикою, яка проводилась Скоропадським в Україні, і пропонували мені об’єднати їх українську групу військ для організації перевороту, щоб у подальшому очолити керівництво українським урядом. Однак від їх пропозиції я відмовився. Після цього розмови з цього приводу між нами ніколи не поновлювались» (док. 86). Отже, набутий В. Вишиваним за короткий термін політичний досвід застеріг його від необачних кроків.

Тоді, у 40-х рр., всупереч фактам радянські слідчі надали перевагу чуткам тридцятирічної давності й ухопились за сумнівну версію претендування В. Вишиваного на владу в Україні. В обвинувачувальному акті констатується, що ерцгерцог Вільгельм підтримував з П. Болбочаном «близькі стосунки» та спільно розробляв «плани захоплення влади у свої руки з метою стати «президентом» України»75. Очевидно, це звинувачення було потрібне для більш переконливого оформлення безпідставного вироку членові родини Габсбургів.

Болбочанівську опозицію до гетьмана П. Скоропадського не слід ототожнювати з опозицією українських соціалістичних партій. Послідовно державницька лінія П. Болбочана, який завжди надавав перевагу національно-конструктивним пріоритетам і професіоналізму у військовій сфері, всупереч вузькопартійним аспіраціям багатьох соціалістичних лідерів УНР, призвела пізніше до його конфлікту з С. Петлюрою і, зрештою, трагічної загибелі. Не випадково з такою повагою до Болбочана поставився В. Липинський. Саме розстріл П. Болбочана у червні 1919 р. змусив ідеолога українського гетьманського монархічного руху на знак протесту залишити посаду українського посла в Австрії, яку він обіймав з 1918 р. І зовсім, мабуть, не випадковою була посмертна публікація світлини П. Болбочана в редагованій В. Липинським «Хліборобській Україні» з написом: «Отаман Петро Болбочан — один з видатніших українських патріотів і борців за незалежну Україну, розстріляний Республіканським Урядом 29 червня 1919 року в Балині на Поділлю»76.

Навряд чи можна погодитися із твердженням Євгена Коновальця, що у травні 1919 р. «партія хліборобів планувала використати отамана Болбочана для якоїсь своєї політичної комбінації»77. Для підтвердження цього потрібні відповідні вагомі аргументи, яких лідер ОУН не наводить.

Можна стверджувати, що намагання П. Болбочана залучити В. Вишиваного до політичної боротьби за владу в Наддніпрянській Україні у 1918 р. базувалось на ґрунті українського консерватизму в широкому контексті й не було пов’язане виключно зі Скоропадським. Адже П. Болбочан виступав не проти ідеї гетьманату як інституту влади, а проти самого Скоропадського, альтернативу якому він бачив у Вільгельмові Габсбургу. Прикметним є той факт, що П. Болбочан, разом із соціалістами-самостійниками О. Макаренком, І. Луценком та В. Оскілком, у листопаді 1918 р. виступав проти позиції Національного союзу, який організував повстання проти гетьмана. За свідченням О. Андрієвського, «вони взяли участь у повстанні тоді, коли воно стало неминучим і треба було спасати національні здобутки»78.

Відмова брати участь у реалізації політичних задумів запорожців не завадила В. Вишиваному ближче познайомитися з вояками-наддніпрянцями та місцевим селянством. Габсбург відзначав високий рівень національної свідомості місцевого населення. Згодом він писав у мемуарах, що «територія давнього Запоріжжя має несподівано свідоме українське населення. Я розмовляв з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута і переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато [хто] оповідає, що його дід чи прадід був на «Січі». Кожний гордиться тим, що він з вільного козацького роду» (док.1).

Разом із старшинами і стрільцями УСС ерцгерцог взяв участь у спеціально влаштованому «гайдамацько-селянському» святі у Царицинському Куті й параді українських частин. Ці контакти сприяли зростанню популярності Василя Вишиваного, а також поглиблювали загальноукраїнські патріотичні почування самого ерцгерцога, який протягом двох місяців безпосередньо спілкувався з наддніпрянськими військовими, простими селянами. Слід додати, що УСС розгорнули в місці розташування активну культурно-національну й державно-пропагандистську роботу, використовуючи з цією метою олександрівську «Просвіту», газету «Січ» та ін.

Австрійське військове командування, занепокоєне зростанням популярності В. Вишиваного та УСС серед місцевого населення, вирішило передислокувати очолювані ним підрозділи в найбільш загрожені повстанцями райони Херсонщини. 10 червня 1918 р. групу Вільгельма Габсбурга, у тому числі й УСС, було перекинуто в район Єлисаветграда, а наприкінці червня з Галичини сюди прибули Кіш і Вишкіл УСС. Місто мало давні українські національно-культурні традиції, пов’язані з іменами письменника Василя Мови, артільного батька Миколи Левітського, родиною Тобілевичів та ін. Тут було багато інтелігентських українських родин, які гостинно приймали у своїх домівках Українських січових стрільців та їхнього іменитого протектора. І тут, як і скрізь, де перебували УСС, продовжувалась їхня наполеглива культурно-освітня праця, насамперед серед українського селянства. Ось що писала про цю подвижницьку роботу вдова І. Карпенка-Карого С. Тобілевич: «Під проводом старших, з участю знавців свого діла: артистів, співців і музик, позаводили вони виклади шкільної науки для дітей і дорослих, світляні картини, концерти, театральні вистави й народні гулянки. Було творене спільною працею велике діло культури, що зацікавило й привабило до них усю околицю..»79.

Чимало стрільців за особистим розпорядженням В. Габсбурга було відряджено до різних губерній України з метою організації шкільництва. Чотар М. Саєвич, сотник Д. Вітовський перебували з цим завданням, зокрема, на Поділлі та Херсонщині (док.2).