Розділ «Частина І. Вільгельм Габсбург — Василь Вишиваний: з історії життя і діяльності»

Ця праця набувала загальнонаціонального значення, оскільки землі входили до складу т. зв. Новоросії, яка офіційними російськими чинниками вважалася складовою російського етнотериторіального простору, не зв’язаного з Україною. Національно-культурна діяльність УСС-ів, на чолі з Вільгельмом Габсбургом, сприяла таким чином інтеграційним процесам, які особливо інтенсивно відбувались у добу Гетьманату, усвідомленню українським суспільством ідеї соборності України, об’єднанню всіх її теренів у єдину національно-територіальну цілість. Саме в цей час В. Габсбург почав реалізовувати свій план збільшення чисельності УСС. Було утворено новий курінь, який очолив д-р В. Старосольський.

І хоча командування 7-ї дивізії видало наказ розформувати нову частину УСС, фактично її складом було поповнено старі частини січовиків (док. 2).

Передислокація УСС сталася не випадково. Вона відбулася тоді, коли на південній Київщині й північній Херсонщині розгортались селянські виступи проти німецько-австрійської військової влади. Симпатії УСС були пов’язані з українським селянським повстанським рухом. При цьому ерцгерцог Вільгельм намагався переконати австрійську і німецьку владу, що цей рух не був більшовицьким за своїм характером, а спрямовувався на задоволення земельних потреб українського селянства.

Між тим австрійці вимагали від УСС участі у карних експедиціях на села, роззброєнні селян, реквізиціях збіжжя, що не могло не призвести до напруження у відносинах українських січових стрільців з окупаційною владою. «Я діставав від команди австрійської армії різні «гарні накази», як висилка карних експедицій на селян і т. і., — згадував В. Габсбург. — Однак усі ці «цінні папери» йшли в мене одною дорогою — а то до коша, який стояв під столом у моїй канцелярії. Ясно також, що я у висліді такої поведінки мав величезні труднощі і що прийшло до того, що наша австрійська влада вважала мене за політично ненадійну людину» (док. 2).

Австро-німецьке командування отримувало численні скарги російських і польських поміщиків, які були незадоволені гуманним ставленням стрілецтва до селянства та його методами «пацифікацій». Чимало переслідуваних австро-німецькою військовою адміністрацією представників української інтелігенції, селянства знаходили собі притулок у середовищі УСС. За свідченням Е. Ляришенка, ад’ютанта ерцгерцога, під «безпосередньою опікою» В. Габсбурга перебувала низка українських повстанських отаманів, зокрема, Махно, Зелений, Шинкар, Шевченко, яким загрожували репресії з боку окупаційної влади80. З Шевченком — ватажком одного з великих загонів повстанців на Звенигородщині, як зазначає сам ерцгерцог, він також «знався» і навіть повідомив повсталих «про рух німецьких сил, які підходили з півночі»81.

Генерал М. Омелянович-Павленко відзначав надзвичайно важливу роль Українських січових стрільців та їх патрона ерцгерцога Вільгельма у захисті селянських повстанців від репресій. «Необхідність рятувати від гострої кари кількох наших отаманів, прізвище одного з них я ще й досі пам’ятаю — це був от. Воробйов — що надто не розрахували своїх сил, — згадував М. Омелянович-Павленко, — привела й мене за посередництвом поручика Чижа до корпусу. Справедливість вимагала зауважити, що мої почуття як українця, в цьому штабі знайшли більший відгук. Може тут впливало й те, що до корпусу належали наші Усуси, на чолі яких стояла така особа, як полковник Вишиваний, який у всіх своїх поступуваннях без застережень проводив яскраву українську політику»82. Як свідчить Мирон Заклинський, до командування УСС часто приїздили селяни зі скаргами. Ведення цих справ і складання відповідних протоколів було доручено командиру куреня, поручнику д-ру B. Старосольському. Ці протоколи надсилалися В. Габсбургом командуванню дивізії, яке було змушене вирішувати справу на користь селян83.

Кроки ерцгерцога Вільгельма, спрямовані на захист селянства, привертали все більшу увагу українського громадянства і породжували сподівання щодо пом’якшення репресивної системи окупаційного режиму. Так, 29 червня 1918 р. голова Всеукраїнського земського союзу C. Петлюра написав листа до Вільгельма Габсбурга, в якому просив звернути увагу німецької влади на згубність її політики й, зокрема, домогтися звільнення всіх реквізованих шкільних приміщень, необхідних для навчання дітей84.

Між ерцгерцогом Вільгельмом і німецькими військовими склалися надзвичайно напружені стосунки. Сам ерцгерцог згадував, що «ніхто з німецьких вищих офіцерів не зложив мені ніколи візити. Розуміється, я також ні разу до них не поїхав, хоч граф Буріян з Відня виразно домагався від мене цього. Такі відносини тривали аж до кінця» (док.1).

Патріотична діяльність Вільгельма Габсбурга, зростання його популярності і згадані вище політичні кроки українських опозиційних діячів викликали занепокоєння П. Скоропадського. У своїх спогадах він зазначає, що неодноразово отримував агентурні відомості, згідно з якими ерцгерцог Вільгельм за допомогою свого оточення, «особливо якогось полковника (йдеться, очевидно, про П. Болбочана. — Авт.) веде посилену агітацію на свою користь з метою бути гетьманом». Скоропадський стверджував, що емісари В. Вишиваного «роз’їжджали по Україні, вже були деякі частини, з якими вони зав’язали зносини, у дивізії Натієва, без відома останнього, склалось цілком визначене ядро прибічників ерцгерцога, були розгалуження цієї конспірації й у великих містах»85.

Джерелом агітації проти себе П. Скоропадський вважав «уніатів і Віденський двір», які, мовляв, виставляли «кандидатуру в гетьмани ерцгерцога Вільгельма»86. Подібну думку без серйозних доказів висловлює також один з активних учасників стрілецького руху Осип Думін (Антін Крезуб). «Австрійські верховоди мали в тому приділі свій план, — пише він, — з допомогою УСС з’єднати собі симпатії українського населення і як що до чого, провести архикнязя Вільгельма на український королівський престол»87. Ця цитата з праці О. Думіна була єдиним «документальним свідченням» монархічних аспірацій Вільгельма Габсбурга в Україні у 1917–1918 рр. яке було в розпорядженні радянських слідчих під час його допитів у ізоляторі Міністерства державної безпеки УРСР у 40-ві рр. Виникає питання, наскільки взагалі реальними були підстави вважати Вільгельма Габсбурга «австрійським контркандидатом на гетьмана України» або бажаним для певних українсько-галицьких та австрійських кіл «кандидатом на український королівський престол», як це стверджують і деякі сучасні дослідники88.

На нашу думку, вагомих аргументів для таких тверджень немає. Н. Гірняк стверджує, що «ані УСС, ані яка-небудь політична група галичан ніколи не висувала кандидатури В. Габсбурга, але робили це наддніпрянські політичні й військові кола»89. Немає також підстав брати під сумнів і свідчення ерцгерцога про його зустріч з імператором Карлом І 1918 р., напередодні від’їзду до Одеси згідно з приписом ставки австро-угорського командування. Як зазначає В. Вишиваний, австрійському імператору було відомо про призначення ерцгерцога командиром окремої групи на окупованій території України, однак «будь-яких розмов з питання про ставленика у якості монарха України з членів династії Габсбургів між нами не було» (док. 92).

Про зміст зустрічі з австрійським імператором В. Вишиваний інформував, зокрема, А. Шептицького 18 березня 1918 р. У листі до митрополита він зауважував, що Карл І «віддав перевагу моїм прихильникам», і, повідомляючи про свій від’їзд до Одеси, зазначав, що саме імператор передав у його розпорядження «группенкоманду, що складається з українського (австрійського) піхотного батальйону і українського легіону». Ерцгерцог зауважував, що імператор дав йому доручення «діяти в Україні не військово, але політично і в цьому зв’язку він мені залишає повну свободу, як новий доказ його довіри» (док. 70). Жодних конкретних свідчень про задоволення Карлом І імовірних претензій ерцгерцога Вільгельма на владу в Україні в листі немає. Звичайно, вони були б доведені до відома митрополита, якби мали місце в дійсності. О. Луцький свідчить, посилаючись на політичного радника ерцгерцога майора Форстера, що група В. Вишиваного мала насемперед інформаційні завдання. У своєму щоденнику він зауважує: «Поінформував мене Форстер, що головним завданням групи є зібрати об’єктивні інформації про Україну для цісаря — на його (ціс.) особисте бажання». Що два тижні ерцгерцог надсилав імператорові Карлу повідомлення про свої спостереження90.

Отже, реалізація т. зв. «малоукраїнського» або «австрійського» розв’язання української державної проблеми була малоймовірною. У зв’язку з цим не можна ще раз не вказати на полонофільські симпатії Габсбургів, що було визначальним у політиці австрійських правлячих кіл щодо Галичини. Як уже зазначалось, ще у 1916 р. Франц-Йосиф І відверто пообіцяв полякам утворити польську автономну область. І хоча, згідно з таємними протоколами Берестейського договору, Австро-Угорщина погодилась задовольнити українську вимогу — поділити Галичину на українську і польську частини, — під тиском польських політиків у липні 1918 р. таємний протокол про утворення з українських земель Австро-Угорщини окремого коронного краю та передачу українцям Холмщини було денонсовано австрійським урядом.

У цій ситуації контакти ерцгерцога і УСС із місцевим населенням, фактична підтримка ними селянських повстанців викликали роздратування не лише Берліна, а й Відня. Напруження між групою В. Габсбурга й австрійським командуванням досягло найвищої точки, коли УСС відмовилися ліквідувати повстанську групу М. Шинкаря. Командування знало, що УСС переховували опозиційних наддніпрянських діячів і старшин, яким загрожували репресії.

Австрійська та німецька дипломатія проти Василя Вишиваного

Під час чергового виклику Вільгельма до австрійської столиці, а потім і до Берліна, де він мусив давати пояснення у зв’язку з численними доносами на нього, було зроблено спробу ліквідувати УСС. Так, він згадував про це: «Доноси все більшали, а зміст їх ставав щораз більш ненависний. Вкінці закинули мені, що я своєю поведінкою з селянством підготовляю ґрунт большевизмові в народу і в війську. Мене знов покликали до Відня, а в часі моєї неприсутності при УСС мали їх розв’язати» (док. 1). З Відня Вільгельм Габсбург через міністерство закордонних справ був викликаний до німецького імператора Вільгельма II. Як зауважує ерцгерцог у своїх спогадах, під час візиту до німецької головної штаб-квартири він намагався переконати німецьких керманичів у згубності їх окупаційної політики в Україні. Однак його застереження викликали прохолодну реакцію. Ерцгерцог з іронією зазначає, що у «невиразній відповіді» імператора на висловлені йому враження про Україну, виразним було «тільки те, що йому моя присутність на Україні не бажана» (док. 1). Це досить чітко було також висловлено помічником німецького державного секретаря у Берліні, коли Вільгельм Габсбург вертався в Україну.

Виклик ерцгерцога до Відня й Берліна розцінювався вороже налаштованими до нього керівниками австро-угорської дипломатії як здійснення їх сподівань усунути український легіон і його протектора з України. Ініціатива у цій справі належала послу Австро-Угорщини в Україні графові Форгачу, який поставив завдання домогтися відкликання ерцгерцога у телеграмі міністерству закордонних справ ще 16 червня 1918 р.91 В. Габсбург у своїх спогадах називає його своїм «особистим неприятелем», який разом з німецьким послом Муммом пересилав усі доноси на нього в Австрію (док.1).

Вже 20 червня австрійський міністр закордонних справ гр. Буріян повідомив Форгача про вирішення цього питання і попросив своєчасно поінформувати його «про те, чи виїзд ерцгерцога з України стався вже відомим у Києві», що мало принести і йому «бажане заспокоєння»92.

Між тим серед січових стрільців ширився поголос, що Вишиваний вже не повернеться в Україну, а легіон УСС буде роззброєно. Для цих чуток були серйозні підстави. Як бачимо, саме цього прагнули керівники австрійського дипломатичного відомства й генерального штабу. Повернення ерцгерцога Вільгельма будь-що намагався не допустити граф Форгач, який вбачав у цьому загрозу не лише авторитету гетьмана Скоропадського, але й усій політиці Центральних держав в Україні. У телеграмі міністерству закордонних справ Австро-Угорщини від 11 серпня 1918 р. він рішуче висловлюється проти перебування Вільгельма Габсбурга в Україні. «Вже й без того так слабому, в південній Україні до нуля впалому авторитетові Гетьмана, ми через поворот ерцгерцога, якого може радісно привітають всі елементи ворожі Гетьманові й спокійному розвоєві краю, як Центральним Державам», — зазначав австрійський посол93. Він стверджував, що всі в Україні бачать В. Габсбурга як «нашого кандидата до престолу й ніхто не вірить, що він повертається, щоб тут, на чолі його українського легіону, виконувати службу безпеки й поліційну, юстифікувати банди розбійників, що, як відомо, належить до завдань наших військ, дислокованих в Україні»94.

Форгач став на шлях відвертої компрометації В. Габсбурга, не зупиняючись перед поширенням в урядових колах неперевірених фактів та відвертих пліток. Зміст інформацій австрійського посла в Українській Державі до міністерства закордонних справ Австро-Угорщини є ще одним переконливим свідченням, що керівні австрійські кола були абсолютно далекими від намірів утвердити В. Габсбурга на чолі урядування в Україні. 18 серпня 1918 р. Форгач надсилає чергову телеграму до Відня, у якій повідомляє про отримане ним довірочне свідчення німецького посла барона Мумма, що нібито ерцгерцог Вільгельм мав намір у головній квартирі просити імператора Вільгельма II підтримати його кандидатуру на престол в Україні. «Німецький посол є цього погляду, — зазначав він, — що коли вже також німецькі провідні кола офіційно мають вістку про аспірації Архикнязя, про які гетьман і всі українці ніколи не мали найменшого сумніву, його поворот створить тут зовсім неможливу ситуацію, бо ж мусило би виникнути загальне переконання, що ми не беремо поважно теперішнього режиму і вважаємо його неможливим до вдержання»95.