Розділ «ХАРАКТЕРИСТИКА П. БОЛБОЧАНА»

С. Шемет пояснює це агітацією большевиків і добровольців. Але ж така сама агітація була скрізь: і в Катеринославі, і в Київі і по других містах; проте скрізь українські організації зуміли якось порозумітися і з німецьким командуванням і з німецькими радами солд. депутатів. Наприклад, коли Рев. Комітет з В. Чеховським на чолі зробив переворот проти гетьмана у Київі, то німці нікого не арештовували, бо вночі перед тим я просидів години чотири в німецькій раді солд. деп., переговорюючи про невтралітет німецького війська. Голова німецької ради солд. деп. спочатку заявив категорично, що німецькі вояки стрілятимуть у повстанців, бо мовляв німці несуть моральну відповідальність за спокій у Київі; але кінець-кінцем погодився, і німецьке військо справді не брало участи в подіях. Від Київської міської управи в ту ніч з'явилася також до німецької ради солд. деп. делеґація на чолі з міським головою Рябцовим (рос. соц. — рев.) з проханням-передати Київ міській управі, а не Українському Рев. Комітетові, доводячи, що в разі захоплення влади Укр. Рев. Комітетом Київ стає нібито під загрозу погрому; але мені вдалося перебороти ці інтриґи і досягти згоди німців на перебрання влади в Київі Укр. Рев. Комітетом, що й сталося тієї ж ночі. Болбочан у Харкові цього зробити не зумів.

Ряд фактів показує повне нерозуміння Болбочаном внутрішно-політичної ситуації. Буду користатися лише тими фактами, що їх наводить С. Шемет. Так: «-------------------- Болбочан ставив Національному Союзові умову не руйнувати адміністрації і державного апарату, утворених гетьманом» (ст. 212). Та ж повстання якраз було направлено не стільки проти самого гетьмана, як проти тих москвофільських інтриґантів, що купчилися біля нього і заповнювали державно-адміністративний апарат. А між тим Болбочан «----- хотів і надіявся об'єднати революційну демократію з консервативними хліборобськими кругами в особі гетьмана для спільної боротьби проти москвофільських інтриґ на Україні………………………. Також пізніше в Харкові, з початком повстання, Болбочан робив спробу примирити гетьмана зі збунтованою демократією для боротьби проти московсько-большевицької і московсько-неділимської небезпеки і для того телеграмою звернувся до гетьмана з проханням стати самому на чолі повстання і тим надати повстанню всенаціональний український характер» (ст. 212).

Скільки наївності треба мати, щоби пропонувати гетьманові стати на чолі повстання проти самого себе або проти створеного ним адміністративного й державного апарату. Яке вражіння могла зробити така телеграма на гетьмана і його уряд? С. Шемет мелянхолійно зазначає: «Телеграма ця була одержана в Київі, але прийнята з повним недовір'ям як провокація» (ст. 213). Розуміється, інакше й не могло бути: Та ж гетьман у цей час проголосив федерацію з Москвою. Та й як міг гетьман стати на чолі селян, що мстилися за биття, арешти та контрибуції, переведені його державним апаратом?!

Така ж сама наївність і в справах зовнішньої політики. Взяти хочби такий вислів Болбочана: «В своїм докладі Отаману Петлюрі я прохав Директорію порозумітися з Антантою і стати з нею в реальні відносини» (ст. 222). Так, наче Директорія сама не догадалася зробити заходи до порозуміння з Антантою? В цій фразі, власно кажучи, Болбочан зраджує свій намір увійти безпосередньо «в реальні відносини» з Антантою; тому то відхід на Лозову-Знаменку.

Не даром і М. Середа вказує на такі причини незадоволення Болбочаном: 1) Реакційний склад і підозріла праця його штабу; 2) Безпосередні зносини з Антантою і донським отаманом ген. Красновим; 3) Розгін селянського з'їзду в Харкові; 4) Повсякчасна гостра критика складу та діяльності Уряду (М. Середа, «Отаманщина», ст. 15).

Прихильники Болбочана виставляють його, як геніяльного стратега. На якій підставі? Невідомо. Успішний наступ по лінії Київ-Ромодан-Полтава з початку 1918 р. безперечно не можна пояснити геніяльніспо Болбочана. С. Петлюра зі своїм Гайдамацьким Загоном наступав не менш успішно. Якщо головною причиною успіху не рахувати наступ німецької армії, то по справедливості «геніяльність» слід приписати тодішньому Головному Команданту Української Армії ген. Присецькому.

Дехто ще зве Болбочана «завойовником Криму» (весна 1918 р.). Знов таки на Крим наступала разом з нашим військом і німецька армія, причім спротиву майже не було. Як що ж наше військо досягло Чорного моря раніше ніж німці, то це — заслуга ген. В. Петрова (тоді полковника), що смілим і вдалим маневром пройшов з своєю частиною через гори і цим способом випередив німців. А от від Білгороду до Знаменки Болбочан котився вже зовсім не геніяльно. В своїй доповіді, зробленій Гол. Отаману 10-го січня 1919 р. після залишення без бою Харкова, Болбочан, як подає С. Шемет, казав: «Раніш я просив 3–4 полки. То було раніш, а тепер давайте вже дві дивізії в повній організації. Через тиждень двох дивізій вже буде мало» (ст. 221). А скоро після того він уже заявляв: «Нам потрібно найменше три дивізії французів» (там же ст. 222). Невже можна вважати серйозними такі заяви з боку команданта армії, склад якої спочатку доходив до 200.000 людей?

А цей відхід частини війська на Лозову невже говорить про геніяльність Болбочана? Було б дуже важно, щоб хтось з учасників походу Харків-Лозова описав його докладно, подавши при тім, які завдання мала ця група, і куди вона пішла в дійсності: На Павлоград-Катеринослав, як доповідав Болбочан Головному Отаману? Чи на Славянськ на сполучення з донським отаманом Красновим та частинами російських добровольців, що перебували тоді на Донщині?

Я не спинявся б так довго на характеристиці Болбочана, як би дехто з наших політиків не намагався зробити з нього трохи не генія, наділяючи його рисами, яких він не мав. І в той час, в травні 1919 р., ріжні дрібні політики, що збанкротували в своїй ставці на Оскілка, виставляли Болбочана, як чудового організатора, мудрого політика і геніяльного стратеґа, протиставляючи його С. Петлюрі, якого характеризували як нездару.