Розділ «Рік 1918, Київ»

24 січня

Пропозиція Вільсона про Принцові Острови. Дуже добре! Панове, зайвий раз нагадують нам, що ми і ніхто інший є ковалі своєї долі. Вибрався з Липинським до Вишневського, але на жаль, він виїхав. Липинський пропонує їхати в двох до Парижу і робити там політику просто в імени нашої партії. Найперше — припинити ту київську оперету, яку почав Винниченко. Говоритиму в цій справі з кн. Трубецьким. Липинського дуже болить недовіря хохлів до нього. Казав, що руки в нього опускаються: — "якийсь Перерепенко, що вчора був або чорносотенцем, або малоросом, більше має у них довіря, ніж я". Оповідав як тяжко йому говорити з М. Лівицьким і з іншими[52–53]).

25 січня.

Приїхав Якозяів. Через те, що нас досі не. перепускають до Франції, рішив Лівицький половину паризької місії відіслати назад до Києва. Першим на проскрібційній лісті стояв я. Їдугь дальше — Макар Кушнір, Трубецькой та інші.

26 січня.

Карашевич скаржиться на своє фалшиве положення репрезентанта большевицького уряду. Він вручив Липинському свою димісію, але той її не приняв. Увечері Василько робив приняття у "Захера". Маса народу: ми, наддніпрянці з ріжних місій і з посольства, галичани, буковинці, жиди, чехи, югослави. Семака в нудній про мові просив не забувати на конференції про Буковину. Він був переконаний, що нашу делєґацію допустять на мирову конференцію! Брендзан, який стояв коло Семаки, шепнув мені: "Гер Доктор, махен зі зіх ніхтс дараус"! Промови крутилися довколо ідей "славянської солідарности" і демократизму. Жид, якого везли як лікаря нашої місії до Лондону, теж уважав за потрібне сказати по-анґлійськи кілька слів, скінчивши окликом: "Хай живе Україна"! Перед нашими очима пересунулася ціла мішанина словянських народів бувшої чорно-жовтої монархії. Вставив кілька слів і Хомик, який теж попав у дипльоматію. Говорив, очевидно, про наш демократизм і про те, що, "на щастя", брак у нас вищих кляс. Мимоволі, хоч і досить тихо, кинув я межиоклик: "От цього треба було б післати на Прінкіпо"! Це почув Василько і погрозив мені пальцем. Я з Брендзаном і Ганкевичем, бавився коштом цього товариства. Бачив і Сіяґалевича. Свого часу, у своїй "Украініше Корреспонденц" передрукував він мою статтю з "Цюріхер Пост", випустивши — як це часто робили ці панове — імя автора. Дістав тоді від мене грубянського листа. Тепер він був дуже милий і чемний, лиш оповідав іншим, що я "небезпечна людина". Підійшов до мене Лівицький і заявив, що справа зі скресленням мене з членів паризької місії, є помилка, яка буде направлена. Очевидно, каже неправду. Цих моїх милих земляків можна було б шанувати, коли б вони бодай не були такі трусливі[53].

Василько, маю вражіння, хоче опанувати нашу дипльоматію за кордоном. Думає, мабуть, що це так легко удасться, як опанувати — перед війною — наших віденських послів і особливо своїх буковинців. Колись, під час війни, був я свідком такої сцени (під час одної візити у нього на Вааґґассе у Відні): — він пояснив групі буковинських послів якусь свою акцію в справі вивезених царатом закладників з Буковини. Розмова, очевидно, велася по німецьки. Коли один з послів поважився чемно вставити своє слово, і почав — "абер вір дахтен"…, Василько перебив його брутально: "зі габен ніхтс цу денкен, іх денке фюр зі"!

Оскільки йому вірити, Василько був тим, який по втечі з тюрми убійника намісника Галичини, ґр. Потоцького, уможливив, через свої впливи в австрійськім кабінеті, втечу Січинського закордон.

27 січня.

Приїхали ще чотири наші місії. Многі з них роблять комічне вражіння. Обідав я з Токажевським. Виробив він проект меморандуму до ґен. Сеґре. Сто тисяч наших воєнно-полонених в Італії. Якби удалося звільнити їх і змобілізувати проти большевиків! Тут є Форстер, той самий, якого я пізнав як адютанта архикнязя Вільгельма, коли був у останнього на фронті у Тишках. Як недавно було це, і — як давно! Чутка, що становище Клемансо і Пішона захитано. Мабуть, ідея Принцових Островів дістане в лоб. Сидоренко — послом у Парижі. Галіп та ес-ер Чечель в Берні. Якраз їх там потрібно! Носій такого славного імени як Чечель — соціяліст-революціонер!

28 січня.

Прийшла відповідь на мій лист від Кенінґгама, бути у нього між 10 і 11. Симпатичний, вогненно-рудий брит. Розпитувався про становище на Україні. Про війну з большвиками, але найбільш його цікавило питання: "гвай ду ю файт де полс"? Це останнє найбільш його дратувало. Маю занести йому меморандум про всі ці справи. Україна була поза обсягом його зацікавлення.

Увечері був у Славінського, до якого прийшов Липинський. Цей останній інформував про відносини в Празі. Про румунсько-чесько-українські взаємовідношення і про справу Закарпаття. Липинський плявує приняття для антантських дипльоматів.

29 січня.

Рано бачився з Липинським. Оповів йому кілька новин, яких він не знав. М. і. про приняття Сидоренка Пітоном. Просив мене вступати до нього щодня.

30 січня.

Семенів оповідав про Київ. Напняття між Винниченком і Петлюрою зростає.

Неможливо заховуються дехто з наших "репрезентантів". Зробили себе небажаними гістьми в "Ґранд-Отелю" на Рінґу і у швайцарського консула. Якісь москалі, що цвенькають всюди по-російськи, також вештаються як члени ріжних місій по ріжних установах.

31 січня.

Липинський дуже чимсь прибитий. Має відомосте з Києва, що на Трудовім Конґресі в досить великім числі заступлені і хлібороби-демократи. З ними мусіла шукати компромісу Селянська Спілка. В "Таймсі" стаття "Мирова конференція і Росія". Україну згадується там разом з Польщею, Кавказом, як країни, "яких окремі національні права признані в 14-ти точках Президента Вільсона". "Їх політичне майбутнє має бути усталено в Парижі".

1 лютого.

В "Тан" інтервю з Сидоренком. Всі питання Сходу, як здається, хочуть переказати з мирової конференції до Ліґи Націй. Ще не одне будемо мусіти пережити. В останнім рахунку все залежатиме від нас.

2 лютого.

Бачився з Васильком, потім з Суровцевою і Палюгою. Дістав запрошення від Липинського на вечерю до "Захера" на честь чеського посла у Відні — Тузара. Моя мізантропія зростає з кожним днем. Мені стає незносимим модерний "гомо сапієнс". У своїй "Історії моєї втечі" пише Казанова: "Або я не створений для Венеції, або Венеція не створена для мене, або — і одне, і друге". Я міг би сказати словами цього великого пройдисвіта: "я рішився покинути мій край, як покидають дім, який подобається, але в якім треба зносити неприємного сусіда, що вам докучає, але якого не можна видалити". Це, мабуть, так і є.

3 лютого.

Вечір уряджений Липинським для панства Тузаріз. Політика чеська мало мене інтересувала. Пан посол виглядає на сільського вчителя. Пані послова, типова буржуазна віденка, "а феше веанерін". Була Борисоглібська, Сінґалевич, Біленький, Токаржевський, пані Подгорська, українська полька, і добра знайома В. Липинського. Був і Василько. Цей останній обсервував всіх, в тім числі мене. Здається, що Київ ще був 31-го в наших руках.

4 лютого.

Київ взятий. Не маю слів виразити чувства, що мене огортають.

Рано у Василька. Старався якнайдокладніше розвинути йому і арґументувати плян боротьби з большевиками. До армії, яка бється тепер на Україні, треба додати сто тисяч наших полонених в Італії, а крім того, створити армію, "сольднерарме" з кондотієрів всіх країн, в яких тепер багато "безробітних" вояків. Ідея ця видалася Василькові новою. Лиш мав сумнів, чи далося б до цеї акції завербувати когось, крім безпосадних по війні австрійських і німецьких старшин. Але обіцяв представити цей плян аґентам Антанти тут. Сидів в нього годину. Він дістав відповідь від Куліджа, який просить відвідати його в кінці цього тижня. Тепер він у Празі.

6 лютого.

Петлюра мав заключити угоду з представниками Антанти в Одесі, яку покинули добровольці.

7 лютого.

Липинський дав лист від молодого ґр. Тишкевича. Той пише про створення нової партії правішої від хліборобів-демократів. А на чолі тої партії стоять, нібито, Міхновський, Чикаленко і Донцов. Дійсно, точні відомости!

Сьогодні був на прощальнім виступі німецького Фолькстеатру-Каммершпілє. Виставляли Шніцлера "Абшідссупе", куплети, танці і — одна модерна комедія: руїна і упадок інтеліґентського стану, опановання світу різниками і ґешефтсманами. По кількох літах — в цій комедії — стрічаються два колишні шкільні товариші. Один — типовий інтеліґент, в окулярах, вихований, з добрими манерами. Другий — ординарний, грубий ковбасник, якого свого часу викинули з гімназії і який — якраз через це — пустився на ґешефти і "гат ц'вос ґебрахт". Тепер, отже, може не стидатися свого віденського діялекта і навіть зробити протекцію для свого колєґи — невдахи-інтеліґента. Нова "вища кляса", і нова, демократична дипльоматія… В ресторанах старої, передвоєнної публики — ні сліду. Світ стає заординарний. Товариство — ґешефтярі, християн мало. До цеї публики пристосовується тепер і мистецтво, і театр, і преса, і все життя. Згадую часи коротко перед війною в цім самім місті. Повітря було й тоді, як перед бурею. Але було якесь змагання наперід, змагання до чогось, бажання крикнути, зробити щось, розвіяти навислу хмару; хотілося, щоб скорше ударив грім, щоб прочистив млосне, задушне повітря. Світ ще був тоді гарний і ним не правив ще плебс.