Розділ «Рік 1918, Київ»

23 листопаду.

Був з Шеметом і Леонтовичем у Славінського. Гетьман призначив новий русофільський кабінет Гербеля. Закордонні справи, замість Дорошенка, буде мати Афанасієв. З українців лишився лише В. Науменко[43]. Напрям політики, очевидно в дусі федеративної Грамоти. Мій приятель, прс-ф. І. Р., до якого вступив, втішився, бо чув, що мене вже взяли.

25 листопаду.

Тіллеві не бракує помислів. Видумав нову формулу: ми, середні партії, маємо злучитися на ідеї гетьмана і… федерації. Крім того зірвати з Петлюрою: "зіх лосзаґен фон Петлюра". Відповів йому, що ми не федералісти і ними не були; що наша мета — самостійність.

Ходив до редакції "Нової Ради". І там свічки, замість електрики. Не зважаючи на цензуру, удалося помістити статтю, підписану моїми ініціялами, знаними всім у Києві, — на ці теми. Кінчалася вона фразою: "Заскоро замаяли трикольорові (російські) прапори над Києвом"[44].

З редакції "Новості Дня" попередили мене, що добровольці за мною шукають. Кому ж про це й знати, як не їм! У всякім разі це дуже лояльно з їх сторони. Бачився з деякими знайомими кілька днів тому у "Празі". Елеґантний ресторан на даху височенного будинку, як завше повний веселою і безжурною публикою. Ніби нічого їх не обходить, що робиться в столиці.

5 грудня.

Коваленко з своїми "власниками" задумує нову акцію: обєднання всіх несоціялістичних партій українських.

7 грудня.

Настрій в місті чимраз більш трівожний. Трудно ховатися. Мобілізація. Запровадили нібито воєнно-полеві суди. Російська преса виє з розпачу з приводу байдужости російського елементу на Україні, який не думає сповнити свій "долґ перед родіной". Дуже добре пише про російську революцію Булгаков: "яка нездарна й огидна російська революція! Ні пісні, ні гимну, ні памятника, ні навіть гарного ґесту! Все банальне, вульгарне, вкрадене. Шмат червоного перкалю та ще "Марселєза", украдена якраз в той час, коли ми підло зрадили французів. В один з перших днів революції довелося оглядати на одній з московських вулиць подібний похід. Я — людина спокійна і на загал народолюбно настроєний, але в мені тоді клекотіли обридження і несмак”.

Подібні думки нуртували в мені, коли в Лукіянівці у Києві в 1905 р. довелося вступити в контакт з російськими і жидівськими революціонерами. Ціле їх середовище, ментальність, зробили на мене відпихаюче вражіння.

Одна російська ґазета умістила відомість, що всі українці стали вже розсудними, і всі українські партії у Києві, навіть хлібороби-демократи, стали на плятформу федерації. Я, в товаристві ще одного члена партії, понесли до редакції формальну заяву Ґен. Ради партії, яка спростовувала вищезгадану вигадку, підкреслюючи, що ми незмінно стоїмо на плятформі державної незалежности. Редактор приняв нас чемно, але з запобігливою усмішкою переконував, що видрукування подібної заяви може, під теперішній час, пошкодити нам особисто. Ми відповіли, що шкода буде не йому, а нам, отже нема чого йому тим журитися, і зажадали уміщення заяви в найближчім числі.

21 грудня.

Змора скінчилася. Багато пережилося за ці два тижні. Ночувати доводилося в ріжних місцях. Кілька разів спав у Шеметів. Властиво не спав, а лежав убраний. Були два фальшиві алярми, коли вбігав в мою кімнату Володимир Шемет з криком — "дзвоник, тікайте". В таких випадках я летів в сад, що примикав до дому Шеметів, щоб через паркан та через інші садиби кудись тікати. Одного разу відклик фалшивого алярму наступив, коли я вже сидів верхи на паркані.

Останню ніч, перед вступом війська Директорії до Києва, ночував я в одного українця, професора з колєґії Ґалаґана. Спав в одній кімнаті з якимсь, як пізніше виявилося, добровольцем. Я ховався перед тим режимом, яким був ще нині, він — перед тим, що мав прийти завтра.

Під час вступу передових стеж республиканців, сидів я в кавяркі "Київ" на Фундуклеївській. Коли виходили з кафе, почалася стрілянина. Як потім довідалися, деякі — чи добровольці, чи большевики — почали з вікон на Хрещатику обстрілювати українців. Останні відповіли теж стрілами. Я вратувався до колєґії Ґалаґана, де застав моїх приятелів з блідими, перераженими обличчями. День заповідався кепсько.

Увечері коло 7-ої мусів іти до А. Бібіковський бульвар був наче зачарований. Довгі ряди височенних тополь, присипаних снігом. Туман. Коли доходив до Безаківської, на вулиці коло тротуару лежав труп, якогось добровольця. По тій стороні коло Ботанічного саду, розкинувши руки, в калюжі крови — другий. Десь зі сторони Жидівського базару чутно було стрілянину.

На неділю заповідається великий рух на вулицях. Зустріч повстанських військ. Український Київ тішиться. Маю лихі передчуття.

Від 14-го, по заняттю Києва республіканцями, Ковальський та ще дехто, просили мене перебрати назад УТА від Б-я, і лишитися там аж до приходу Директорії. Знайшов там і давнього знайомого, урядовця УТА, Петренка. Тоді, перед сформованням кабінету і перед приходом Директорії, утворилася рада "комісарів", які мали перебрати владу по міністерствах. На деяких зборах тих комісарів доводилось мені бути. Вражіння відніс жахливе. Випущено з вязниць большевиків. Мої намагання перешкодити цьому, не привели до нічого. Тенденція — порозумітися з Совєтами проти "Антантських імперіялістів". На одне з таких засідань прийшов Коновалець. Сказав, що за військо республиканське — не ручить. Зробила тяжке вражіння ця заява. Большевики наступають на границях, і підносять голову в краю. Вся центрально-радянська компанія вилізла на арену. Хамоватий тон ґазет, "косоворотки" московські і "товариші" в гетьманськім палаці… Страшна зява!

Бачився з Богуном і Тишкевичем. Нічого потішаючого від них не довідався. Був у мене Й. Волошиновський, просив ратувати його "Дзєннік Кійовські", замкнутий новою владою. Мабуть, через помилку або безголовя, бо замикаючи той "Дзєннік", який стояв на плятформі самостійности України, нова влада лишила виходити Орґан "вшехполяків" в Києві, які до тої самостійности відносилися неґативно. Треба б було зробити навпаки.

Був у Коновальця, в його штабі. Коли я представив йому свої вражіння і думки з приводу нової ситуації, сказав мені, що він і Петлюра проти анархії, до повстання "совдепів" не допустять. Рішили, що буду сходитися з ним, але таємно[45].

В театрі відбулося урочисте представлення на честь Директорії: ріжнородні кавалки, не бракувало й коміки з Саксаганським. Все це було в якійсь макабричній дізгармонії з грізним моментом. В Клюбі в четвер, 19-го — бенкет на честь Директорії. На нім написав свій вірш — експромпт на папіровій серветці Олесь: у формі потіхи для сина, хутко бо "почуємо рідні гармати, угледимо військо своє"…

Засідання Директорії в палаці з представниками українських національних партій. В пятницю, 20-го. Відчитали деклярацію нового, республиканського уряду. Деклярація — большевицька. Представники всіх партій, навіть тих, поміркованих, які не співчували з повстанням, поставилися до деклярації прихильно. Прийшло трохи до полеміки між соц. — демократами і іншими ленінцями. З дуже боязькою реплікою виступали "ес-ефи" Ніковкий і Марґолін[46]. Очевидно, опозиції і не снилося орґанізувати довколо себе якусь силу, бо інакше мусіла б виступати не тоном паралітика. Суть промови Марґоліна була: деклярація Директорії властиво не те, що треба, але партія Марґоліна буде підтримувати Директорію та її політику, спрецизовану в деклярації. Від імені нашої партії, я зазначив в промові, що Деклярація не до приняття хліборобам. Скінчив свою промову так: "ви почали вашу революцію під жовто-блакитним прапором українським, ви провадите її тепер під червоним прапором соціялізму. Ви скінчите її під чорним прапором анархії". Вертали ми — я і Шемети — пізно вночі до дому.

Довжелезна Васильківська, а перед тим Хрещатик. Темно на вулиці, темно в хатах. Ноги чалапали по купах брудного, нерозїждженого снігу. Нові пани ситуації — хиляться в сторону большевизму, опозиція — складається з трусів.

Переворот? Бонапартизм? Еміґрація нова? Що лишається?