Розділ «Г»

РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 232; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 31–32; Спр. 79. — С. 154–156;Оп. 2. -Спр. 652. -С. 39;Український Інвалід. — Каліш. — 1929. — Ч. 14–18. — С 78; Некролог//Табор. — Варшава. — Ч. 10. — С. 100.

ГУДИМА Федір Авксентійович

(1878-20.10.1966) — полковник Армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан Варшавської фортечної артилерії. Останнє звання у російській армії — підполковник.

Згадується в деяких дослідженнях як командир 4-го Сірожупанного полку у 1918 р., однак за списками Військового міністерства Української Держави цю посаду обіймав полковник Михайло Гудима.

З 20.11.1920 р. — начальник нагородної частини штабу Армії УНР.

У 1943–1945 рр. — командир Східного кавалерійського відділу № 281 у складі сухопутних військ німецької армії (Вермахту). 19.03.1945 р. цей відділ увійшов до складу Української національної армії.

З 1950 р. жив на еміграції у США, помер у Кепільсбурзі (Нью-Джерсі), похований у Баунд-Бруці.

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 34–55; Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945). — Львів. — 2003. — С. 218, 496; Некролог//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1966. - № 4–5. — С. 91.

ГУКІВ Володимир Матвійович

(1878—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Закінчив військове училище, Миколаївську академію Генерального штабу (1909, переведений 1914). У 1914–1916 рр. — старшийад'ютант штабу 41-го армійського корпусу. У 1917 р. — старший ад'ютант штабу 65-ї піхотної дивізії, помічник старшого ад'ютанта розвідчого відділу штабу Одеської військової округи, в. о. штаб- офіцера для доручень штабу 46-го армійського корпусу. З 26.10.1917 р. — начальник штабу 108-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — підполковник.

Демобілізований у лютому 1918 р. В Армії Української Держави не служив. З 02.01.1919 р. — у розпорядженні штабу Холмсько-Галицького фронту Дієвої армії УНР. З 20.01.1919 р. — начальник штабу 10-го дієвого корпусу Дієвої армії УНР У березні 1919 р. залишився у зайнятій червоними Вінниці.

Восени 1920 р. був мобілізований до РСЧА. Обіймав штабні посади у військах Київської військової округи. З 31.10.1922 р. — начальник штабу 2-го Кінного корпусу Г. Котовського. З 1926 р. — викладач Севастопольської зенітної школи. У 1931 р. був заарештований у справі «Весна» (т. зв. контрреволюційна змова колишніх офіцерів), але незабаром був звільнений. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 4. — С. 12; Список лиц с высшим общим военным образованием состоящих на службе в РККА к 103.1923. — Москва. — 1923. — С. 62.

ГУЛИЙ-ГУЛЕНКО Тиміш (Гуленко Андрій Олексійович)

(10.1886 — після 1927) — генерал-хорунжий Армії УНР

Народився у м Ново-Архангельськ Херсонської губернії. Закінчив Рішельєвську гімназію в Одесі (1907), Ново-Олександрівське сільськогосподарське училище (1911). Був мобілізований однорічником до 11-го саперного батальйону. Оскільки закінчення обов'язкового трирічного терміну військової служби припало на початок Першої світової війни, був підвищений до звання прапорщика та відправлений на фронт. У складі 11-го саперного батальйону (переформованого у грудні 1916 р. в 11-й інженерний полк) брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (04.03.1917 р.). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

Після Лютневої революції — один із організаторів українського руху на Румунському фронті. З листопада 1917 р. — начальник господарчого відділу управління технічних військ Українського Генерального штабу. Брав участь у вуличних боях проти більшовиків у січні 1918 р. у Києві. У квітні 1918 р. був призначений командиром інженерного полку 3-го Херсонського корпусу Армії УНР. Після приходу до влади П. Скоропадського був звільнений з посади як офіцер військового часу (тобто як такий, що не мав належної військової освіти). У листопаді 1918 р. перебував у Катеринославі, де очолив протигетьманське повстання. З грудня 1918 р. — начальник т. зв. Катеринославського Коша Дієвої армії УНР. 10.02.1919 р., під час відступу Катеринославського Коша до Бірзули, переїхав із частиною свого штабу до Кам'янця-Подільського, за що знаходився під слідством за самовільне залишення посади. З 12.06.1919 р. — штаб-старшина для доручень при військовому міністрі УНР. З 02.08.1919 р. — у розпорядженні начальника Головного штабу повстанчих військ УНР. 08.11.1919 р. з невеликим загоном повстанців пішов у партизанський рейд по тилах Збройних Сил Півдня Росії, дійшов майже до Катеринослава, де сформував кілька великих повстанських відділів. 12.02.1920 р. влився зі своїм партизанським загоном до рейдуючої у Першому Зимовому поході Дієвої армії УНР. Очолив Збірну Запорізьку дивізію (згодом — 1-а Запорізька дивізія), на чолі якої перебував до 10.11.1920 р. 10–11.11.1920 р. на чолі 365 повстанців прорвав бпьшовицький фронт та пішов у партизанський ^ейд в район Умані. Наприкінці грудня 1920 р. гув важко поранений у бою, змушений передати командування загоном сотнику Нестеренку та перейти Дністер. Був інтернований у Румунії. У жовтні—листопаді 1921 р. очолював т. зв. Бессарабську групу військ у Другому Зимовому поході, однак група не змогла перейти кордон.

Гулий-Гуленко Андрій, портрет 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)

На початку червня 1922 р. нелегально перейшов радянський кордон та відправився до Одеси, де 17.07.1922 р. був заарештований ЧК. Майже три роки перебував під слідством, у радянській пресі публікувалося «покаяння» Гулого-Гуленка за свою службу УНР 02.03.1925 р. був засуджений до 10 років позбавлення волі. У 1927 р. звільнений за амністією. За власним бажанням виїхав до Донбасу на посаду агронома. Подальша доля невідома.

Гулий-Гуленко Андрій, фото 1923 року (з архівно-слідчої справи)

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр 43. — С. 41: Державний історичний архів у Аьвові. — Ф 581 — Оп. 1. — Спр. 38, рапорт Гулого-Гуленка про партизанський рейд в Україні від 17.03.1921; Крат М. Вапнярська операція//За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 66–80; О.Ш. Село Наливайки//Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 8. — С. 64–75; Шпілінський О. Базар//За Державність — Каліш. — 1932. — Ч. 3. — С. 108–134; Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. — Харків. — 1924; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002; Военный орден Святого Великомученика и Победоносца Георгия. Именные списки 1769–1920. — Москва. — 2004. — С. 481.