Розділ «О»

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп 2. — Спр. 653. — С 34–55.

ОЛЕКСАНДРОВИЧ Володимир Осипович

(05.11.1870-25.01.1919) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Походив з Волині. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, 3-тє військове Олександрівське училище (1892), Офіцерську стрілецьку школу. Служив у лейб-гвардії Литовському полку, у складі якого вирушив на Першу світову війну. Був поранений та контужений, нагороджений Георгієвською зброєю. З 24.06.1917 р. — генерал-майор, остання посада — командир бригади 162-ї піхотної дивізії.

З 08.06.1918 р. — начальник 12-ї пішої дивізії Армії Української Держави. Під час протигетьманського повстання був захоплений повстанцями. Розстріляний у Лубнах з наказу місцевого коменданта за звинуваченням в участі у боротьбі проти учасників Таращансько-Звенигородського повстання.

ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 651. — С 45; Р. С. Окремий Стрілецький Запорізький Курінь//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 10. — С 20–22; Л Ч. 11. — С. 20–22.

ОЛЕКСАНДРОВИЧ Віктор Іванович

(12.08.1871—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Народився у Санкт-Петербурзькій губернії. Закінчив Полоцький кадетський корпус (1889), Михайлівське артилерійське училище (1892), вийшов підпоручиком до 27-ї артилерійської бригади. Закінчив Михайлівську артилерійську академію (1894), був приділений до Костянтинівського артилерійського училища для викладацької роботи. Брав участь у Китайському поході 1900–1901 рр. Закінчив Санкт-Петербурзький археологічний інститут (1907). Згодом — командир 5-ї батареї 24-ї артилерійської бригади (м. Луга). З 03.04.1915 р. — полковник за бойові заслуги. З 12.04.1915 р. — командир 2-го дивізіону 24-ї артилерійської бригади. З 27.04.1916 р. — командир 4-го окремого польового важкого артилерійського дивізіону.

З 06.07.1918 р. — на українській військовій службі, старшина для доручень при Головній гарматній управі Армії Української Держави. Станом на 15.02.1919 р. — помічник начальника артилерії Південно-Західного району Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1 — п/с 124166; ЦДАВОУ — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 6-зв.

ОЛЕКСІЇВ Віктор Олексійович

(07.05.1888-03.1922) — полковник Армії УНР.

Походив з родини офіцера, спадкового дворянина Іркутської губернії. Народився у Туркестані, у м. Скобелев, де служив батько. Закінчив 1-й кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище (1908), 1-й курс Михайлівської артилерійської академії. Служив у 1-й Туркестанській резервній батареї (Ташкент), згодом — в одному з Туркестанських артилерійських дивізіонів. Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1918 р. — старшина управління артилерії 8-го Катеринославського корпусу Армії Української Держави. З 11.10.1918 р. — помічник начальника 2-ї частини відділу навчання військ Головного управління Генерального штабу Української Держави. З січня 1919 р. — помічник командира 6-го важкого гарматного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР, який був переданий до складу Української Галицької армії. Брав участь у боях проти польської армії, згодом — проти більшовиків. У листопаді 1919 р., після переходу УГА на бік білогвардійців та усунення з посади командира полку Я. Бутрима як «петлюрівця», очолив цей полк. Після переходу УГА на бік більшовиків полк було перейменовано на Окремий Галицький важкий гарматний дивізіон. 10.05.1920 р. на чолі дивізіону здався до польського полону з метою перейти до Армії УНР. З травня 1920 р. служив у 6-й Січовій дивізії Дієвої армії УНР. З 15.11.1920 р. — командир 6-го важкого гарматного куреня 6-ї гарматної бригади 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР.

У липні 1921 р. закінчив у Львові курси розвідроботи, які діяли при Партизансько-Повстанському штабі Ю. Тютюнника, був призначений начальником розвідвідділу у Києві. У ніч з 24 на 25.07.1921 р. з підробними документами на прізвище Моісейчука перетнув радянсько-польський кордон та незабаром дістався до Києва, де мешкала дружина. Влаштувався писарем у 3-й Інженерний батальйон РСЧА, налагодив зв'язки з підпільною Всеукраїнською Козачою Радою, що діяла у Києві, тричі передавав розвідданні про дислокацію та чисельність РСЧА, про стан залізниць. Заарештований ЧК на початку березня 1922 р. після провалу Всеукраїнської Козачої Ради. Розстріляний.

РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 23.895; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 201–204; Спр. 653. — С. 104; ДАСБу. — Фп. — Спр. 66646. — Т. 29, архівно-слідча справа Олексієва В. О. та шших; Дашкевич Р. Артилерія Січових стрільців за Золоті Київські Ворота. — Нью-Йорк. — 1965; Самутін П. Командний складі VI-ої Січової стрілецької дивізії 1920 р.//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1973. — Ч. 3. — С. 80.

ОЛЬШЕВСЬКИЙ Володимир Антонович

(16.06.1873-07.07.1933) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Народився в м. Умань Київської губернії, походив з родини урядовця. Закінчив Златопільську гімназію, слухав лекції на медичному та фізико-математичному факультетах Київського університету. Закінчив Київське піхотне юнкерське училище (1901), вийшов підпрапорщиком до 131-го піхотного Тираспольського полку (Київ). 07.11.1904 р. був відряджений на Далекий Схід до складу 21-го Східно-Сибірського стрілецького полку, у складі якого брав участь у Російсько-японській війні. 02.07.1906 р. повернувся до 131-го піхотного Тираспольського полку. З початком Першої світової війни був переведений до 279-го піхотного Лохвицького полку, що розгортався з кадрів 131-го піхотного Тираспольського полку 3 17.08.1914 р. — командир 4-го батальйону цього полку. З 06.10.1914 р. — капітан. Був двічі важко поранений: 10.10.1914 р. — кулею наскрізь у ліве плече та 26.04.1915 р. — кулею наскрізь у ліве стегно. З 06.11.1915 р. — підполковник. З 03.12.1915 р. — командир півбатальйону 75-го маршового батальйону. З 30.06.1916 р. — командир батальйону 8-го запасного піхотного полку. З 06.11.1916 р. — командир батальйону 278-го піхотного Кромського полісу. 25.03.1917 р. одержав звання полковника. З березня 1917 р. командир окремого дивізіону 2-го Запасного кавалерійського полку.

Ольшевський Володимир, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7)

З червня 1918 р. — командир куреня 27-го пішого Козелецького полку Армії Української Держави. Згодом — командир куреня 21-го пішого Сквирського полку Армії Української Держави. З 15.03.1919 р. — командир 19-го пішого Овруцького полку Дієвої армії УНР. З 11.04.1919 р. — командир 3-го куреня 16-го пішого загону Дієвої армії УНР. 3 01.06.1919 р. — помічник начальника 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. У листопаді—на початку грудня 1919 р. — в. о. начальника 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу. З 07.01.1920 р. — на посаді командувача всіх озброєних сил Уманщини. 24.01.1920 р. був захоплений гайдамаками загонів отамана Волоха та примусово зарахований козаком до 4-го Гайдамацького полку, звідки втік у середині лютого 1920 р. З 18.03.1920 р. був приділений для особливих доручень до штабу Армії УНР. З 25.03.1920 р. — приділений до штабу Збірної Волинської дивізії Армії УНР. З 01.06.1920 р. — помічник начальника 3-ї Залізної дивізії Армії УНР.

З 1923 р. жив на еміграції у Польщі (у Лодзі та Познані). Помер та похований у Познані.

РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 93-349; ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С 87–88, Оп. 2. — Спр. 653. — С 57–60; Вишнівський О. До історії Синіх і Залізних//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 68—101; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С 253, 332.