Розділ «Підготовка власного старшинського корпусу Армії УНР»

1) збереження російської мови як мови навчального процесу;

2) відповідальним за процес навчання та підготовки українських офіцерів призначається генерал-майор Соколов;

3) склад викладачів і офіцерів 2-ї Київської школи лишається попереднім;

4) комплектування юнкерами проводитиметься з підготовчої команди при начальникові всіх Київських шкіл прапорщиків генералі Соколові, а також з 1-го Українського запасного і 1-го Українського козацького ім. Б. Хмельницького полків{288}.

Таким чином, ще до Жовтневого перевороту стараннями українця штабс-капітана Аверкія Гончаренка, поляка полковника Цеслава Хлопіцького та росіянина генерал-майора Єлисея Соколова було частково українізовано 2-гу Київську школу прапорщиків.

Жовтневий переворот у Росії значно пришвидшив процес українізації та подальшої ліквідації військово-навчальних закладів, що розташовувалися на території України. По отриманні у Києві даних про події у Петрограді місцева залога поділилася на три табори: прихильників Тимчасового уряду, які згуртувалися навколо штабу Київської військової округи, соратників більшовиків, та вояків Центральної Ради. У першому таборі опинилася переважна більшість юнкерів військових училищ і шкіл прапорщиків м. Києва. Проте український курс 2-ї Київської школи прапорщиків на чолі з Аверкієм Гончаренком одразу з’явився під стіни Центральної Ради та зайняв оборону. Потому у Києві розпочалися триденні вуличні бої між прихильниками Тимчасового уряду та більшовиками. Ударною силою перших були юнкери 1-го Київського та Олексіївського інженерного училищ, 1-ї, 3-ї та 5-ї шкіл прапорщиків. Вони брали участь у боях із захисниками заводу «Арсенал», біля стін якого полягло чимало юнкерів. В останній день вуличних боїв більшовики розстріляли з далекострільних гармат приміщення 1-го Київського військового училища. Всього ж за три дні боїв це училище втратило тільки загиблими 60 юнкерів та кількох офіцерів. Протистояння між обома ворогуючими сторонами завершилося з появою у Києві кількох українських полків, які всю владу передали до рук Центральної Ради.

Одразу по тому всі російські військові частини, які розташовувалися на території Київської та Одеської військових округ, наказом Українського генерального військового секретаріату були розформовані. Залишилися тільки ті частини, які оголосили себе українськими. Ініціатива роззброєння всіх неукраїнських частин належала голові Українського генерального військового секретаріату Симону Петлюрі та командувачеві Київської округи підполковникові Віктору Павленку.

Таким чином у Києві, Одесі та Житомирі було розформовано всі дев’ять шкіл прапорщиків. Більшість особового складу 1-ї, 3-ї та 5-ї Київських шкіл, а також 1-ше Київське військове училище виїхали на Дон — у розпорядження білогвардійської Добровольчої армії, що в той час почала формуватися у Новочеркаську та Ростові-на-Дону. У грудні 1917 р. припинено існування Київського (колишнє Олексіївське) інженерного, Київського (колишнє Миколаївське) артилерійського, 2-го Київського (колишнє Миколаївське) військового та Єлисаветградського кавалерійського училищ.

Зі старих військово-навчальних закладів оголосили себе українськими лише Чугуївське, Віленське (у Полтаві), Одеське військові, а також Одеське (колишнє Сергіївське) артилерійське училища. Вони увійшли до складу збройних сил Центральної Ради. Щоправда, згодом виявилося, що ця «українізація» для більшості начальників, офіцерів та юнкерів училищ була лише формальністю. Так, під час січневих вуличних боїв 1918 р. в Одесі між червоногвардійцями та гайдамаками на боці останніх виступив тільки невеличкий гурт юнкерів-українців. Більшість вихованців одеських училищ (серед яких, як уже згадувалося, на той час було багато євреїв) зайняла нейтралітет, а деякі зі зброєю в руках виступили проти гайдамаків — у складі або на чолі загонів червоної гвардії. Після перемоги більшовицького повстання в Одесі значна частина вихованців одеських училищ влилася до червоної гвардії, а в березні 1918 р. відступила з України разом з загонами Червоної армії.

Викладачі та вихованці Чугуївського училища восени 1917 р. мали білогвардійські симпатії.

23 (10) листопада 1917 р., коли у Москві вибухнуло Юнкерське повстання проти більшовиків, чугуївські юнкери намагалися підтримати своїх товаришів. Коли ж до Харкова прибули перші більшовицькі загони, чугуївці вирішили їх роззброїти. Про ці плани швидко дізналися більшовики. 27 (14) грудня юнкери дійсно вирушили до Харкова, але на підступах до міста їх зупинили червоногвардійські загони. Потому чугуївці повернулися до приміщень училища. Його начальник генерал Протазанів запропонував усім юнкерам роз’їхатись — хто куди хоче. Значна частина скористалася цією пропозицією, у тому числі й невеличка українська група, яка виїхала до Полтави та згодом влилася до складу Гайдамацького коша Слобідської України військ Центральної Ради. У приміщенні училища залишилося близько 200 офіцерів і юнкерів, яких 28 (15) грудня 1917 р. було майже без бою роззброєно більшовицькими загонами{289}.

У Віденському військовому училищі, де навчалося чимало юнаків — уродженців Полтавської губернії, виявилося набагато більше національно свідомих юнкерів, ніж у Чугуєві. Деякі з них, не чекаючи на прихід до міста більшовиків, влилися до українського партизанського загону отамана Волоха, який згодом у Києві було переформовано у Гайдамацький кіш Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою. У ніч на 19 (6) січня 1918 р. більшовицькі загони вдерлися до Полтави. Юнкери Віденського училища спочатку намагалися чинити збройний опір, але потім здалися. Чи були серед них втрати — достеменно невідомо. За одними даними, роззброєння училища відбулося майже без кровопролиття{290}. З другого боку, командувач більшовицьких загонів М. Муравйов доповідав командувачеві радянських збройних сил в Україні В. Антонову-Овсієнку, що «перебив» близько 100 юнкерів.

Значна частина віденських юнкерів залишалася у Полтаві весь період більшовицького перебування у місті. Ці віденці дочекалися приходу українських та німецьких військ й у квітні 1918 р. сформували Юнкерську сотню з охорони міста, яка складалася з 4 старшин і 90 юнкерів. Сотня сумлінно несла вартову службу в місті, а після початку Протигетьманського повстання перейшла на бік військ Директорії та згодом влилася до складу 1-ї Республіканської дивізії Дієвої армії УНР{291}.

У Києві замість скасованих російських 5 шкіл прапорщиків та 4 училищ було створено 1-шу та 2-гу Українські військові школи для підготовки хорунжих військ Центральної Ради. У цих навчальних закладах було введено українські звання та відзнаки, а їх вихованці іменувалися не юнкерами, а юнаками. Невдовзі ця назва — «юнак» замість «юнкер» — остаточно закріпилася в українській військовій термінології.

За твердженням мемуариста В. Євтимовича, у Києві деякий час існувала ще одина військово-навчальна установа — Українська збірна школа прапорщиків, створена начебто для закінчення освіти юнкерами-українцями з розформованих військово-навчальних закладів російської армії. Причому начальником цієї школи був полковник Хлопицький{292}. Однак ці дані, ймовірно, помилкові. У листопаді 1917 р. Українською збірною школою прапорщиків неофіційно називалася 1-ша Українська військова школа ім. Б. Хмельницького, яку на той час очолював полковник Хлопицький, а на її старшому курсі дійсно навчалися колишні юнкери.

1-ша Українська військова школа ім. Б. Хмельницького

1-ша Українська військова школа ім. Богдана Хмельницького була створена 1 листопада 1917 р. на базі українського відділення 2-ї Київської школи прапорщиків. Зауважимо, що саме цього дня її закінчило українське відділення Аверкія Гончаренка — 36 хорунжих: всі вони були розподілені між полками 1-го Українського корпусу та частинами київської залоги військ Центральної Ради.

Спочатку начальником 1-ї Української школи залишався полковник Хлопицький, потім його місце зайняв підполковник: Скорино — старий член соціал-демократичної партії. Командиром куреня школи став сотник Аверкій Гончаренко. Певний час навчальний заклад розташовувався у будівлі училища ім. Терещенка на Лук’янівці, потім — у приміщенні 1-го Київського Костянтинівського військового училища на Печерську. Старший курс 1-ї Української військової школи складали юнкери-українці з п’яти розформованих шкіл прапорщиків та чотирьох училищ. Молодший курс було набрано 1 листопада 1917 р. з української військової, студентської та гімназичної молоді. Зрозуміло, що обидва курси дрке різнилися між собою, особливо за політичною ознакою: до старшого належали юнкери — українці за походженням, а до молодшого — українці за переконанням.

Випуск молодих хорунжих, які починали навчання ще як російські юнкери, відбувся 24 листопада 1917 р. Кількість випускників цього дня невідома. Є дані лише про долю одного з випускників — майбутнього поручника Армії УНР Федора Погиби (17.02.1898 р. н., народився у м. Літки Остерського повіту Чернігівської губернії). Навчання він починав у 5-й Київській школі прапорщиків, а закінчив — у 1-й Українській. Вийшов до Українського полку ім. С. Наливайка, потім служив в Окремому Запорізькому загоні військ Центральної Ради. 6 серпня 1918 р, уже за П. П. Скоропадського, закінчив Інструкторську школу старшин, був розподілений до 25-го пішого Чернігівського полку, згодом у його складі увійшов до 1-го Чорноморського полку військ Директорії. У грудні 1919 р. захворів на тиф, по одужанні навесні 1920 р. вступив до 6-ї Стрілецької дивізії, у боях із червоними був поранений. У листопаді 1921 р. брав участь у Другому Зимовому поході та був розстріляний червоними серед 359 інших українських полонених під Базаром{293}.

Навчання на молодшому курсі 1-ї Української військової школи тривало трохи більше місяця. На початку грудня 1917 р., коли перші червоногвардійські загони Радянської Росії з’явилися на території України, особовий склад школи почав вимагати в Українського генерального військового секретаріату своєї відправки на фронт. Начальник школи підполковник Скорино був категорично проти цього, але його усунули з посади загальними зборами викладачів та юнаків. Місце підполковника Скорино зайняв сотник Дем’ян Носенко — інспектор класів школи.