Розділ «Підготовка власного старшинського корпусу Армії УНР»

Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Більшість військових училищ в Україні, незважаючи на Лютневу революцію, зберегли непохитну військову дисципліну — об’єднання у них юнкерів в окремі національні класи або курси унеможливлювалося. У двох училищах — Одеському військовому та Сергіївському артилерійському, в 1917 р. українці взагалі становили меншість. До цих училищ після відміни обмежень за національними та віросповідними ознаками у великій кількості вступали молоді євреї, що виявили бажання стати російськими офіцерами.

Так само політична та національна агітація була виключена у школах прапорщиків, розташованих у Житомирі. Підпорядковані безпосередньо штабу Південно-Західного фронту, вони комплектувалися переважно рядовими військ фронту, що відзначилися у боях та були гідні стати російськими офіцерами. Українська агітація тут теж була нереальною, хоч значна частина викладацького складу обох навчальних закладів згодом сумлінно служила в Армії Української Народної Республіки. Досить згадати, що курсовим офіцером 2-ї Житомирської школи прапорщиків був штабс-капітан Юрій Ластівченко — згодом командир 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького. Посаду начальника 1-ї Житомирської школи прапорщиків певний час обіймав полковник Павло Вержбицький — у 1919 р. начальник Житомирської юнацької школи Дієвої армії УНР. Разом із Вержбицьким на початку 1919 р. тут працювало ще кілька викладачів і курсових офіцерів колишніх 1-ї та 2-ї Житомирських шкіл прапорщиків.

Значно краще справа українізації просувалася в Одеських та Київських школах прапорщиків, де питання націоналізації російської армії зустріло теплу підтримку не тільки серед юнкерів, а й серед їх командирів. Зокрема, заснування української громади юнкерів 1-ї та 2-ї Одеських шкіл прапорщиків підтримав начальник однієї з них (2-ї) полковник Михайло Омелянович-Павленко, згодом — командувач Армії Української Народної Республіки. Випускник школи, згодом поручик Армії УНР Василь Бібик згадував:

«3. березня ст. ст. 1917 року вперше відбулась в Одесі величава українська маніфестація організованого громадянства міста, разом з військом. Наші дві школи прапорщиків студентського складу також брали участь у цій маніфестації. В І школі мій старший річник мав чимало свідомих українців, які одвідували “Українську Хату” в Одесі (головою був знаний військовий лікар, полковник Ауценко — перший самостійник в Укр. Центр. Раді, що в 1919. році загинув на Поділлю в бою проти червоних москалів.)

Отже в “Укр. Хаті” було декількома юнаками-студентами 2. березня ст. ст. засновано спілку укр. юнаків у І школі. (II школа мала тоді молодший річник, який в більшости складався з москалів). Головою спілки був син відомого українського письменника Коцюбинського, — тоді юнак, а нині дипломат-урядовець СССР. В ніч з 2 на 3 березня дами-члени “Укр. Хати” — наспіх, але старанно вишили чудовий український прапор для нашої юнацької укр. спілки, під яким ми й вийшли 3 березня на улиці Одеси. Першим прапороносцем був юнкер, нині інж. Сергій Колінський, б. старшина Української Армії. Школи йшли під червоним прапором. На подвіррі касарень 14. стріл, полку, де були розміщені обидві студ. школи старшин, вишикувались юнаки обох шкіл, а українці під своїм жовто-блакитним прапором стали окремо. В цей момент трапився якийсь голосний інцідент між Начальником II школи, полковн. Л.-Гвардії М. Омеляновичем-Павленком та завідуючим школами армейським полковником Васильєвим. Між иншим, адьютантом цього Васильєва був штабс-капітан Орлов, по походженню українець, згодом активний український старшина і громадський діяч.

Нас, українців, дуже цікавила причина інціденту, бо українці з II школи зголосились до нас, щоб йти під укр. прапором. Вийшовши на улицю (Канатна), розташувались в такому порядку: І школа під червоним прапором, далі українці — під жовто-блакитним прапором і II школа під червоним прапором; за ними кулеметний батальон, а далі, позаду, Артилерійська (гарматна) школа. Лівим боком їхав на коні од голови проводу шкіл Начальник II школи полковник гвардії Омелянович-Павленко і, зупинившись біля укр. прапору, звернувся до мене з запитом: хто йде під цим прапором. Я відповів, що українці — нащадки запорозьких козаків. Полковник Омелянович-Павленко з приємною усмішкою заявляє, що він є також нащадок славних дунайських козаків і був би радий їхати під цим чудовим прапором. Я відповів, що цим зробить нам велику честь. Полковник Омелянович-Павленко поїхав далі оглядати свою школу, а ми в цей час передали українцям з II школи, що їх Начальник їхатиме на чолі українців і у нас дуже збільшилася кількість, так що українці виглядали дуже імпозантно. “Одеський Листок” з 4 березня 1917 року про це писав так: “Під час вчорашньої маніфестації Одеса була заскочена несподіванкою, бо популярний в Одесі Нач. II студентської школи юнаків, полк, гвардії, георгієвський кавалер, з перевязаною раненою рукою, на чудовому рижому коні вів свою школу під сепаратистичним „українським прапором”»{286}.

Незважаючи на те, що перший голова «Української Хати» — юнкер 1-ї Одеської школи прапорщиків Юрій Коцюбинський був членом більшовицької партії, а згодом — військовим народним комісаром українського радянського уряду, значна частина її членів таки опинилася у лавах не Червоної армії, а збройних сил України.

У травні 1917 р., після випуску з 1-ї Одеської школи прапорщиків патріотично налаштованих старшин-українців, українській громаді в Одесі вдалося укомплектувати офіцерськими кадрами створюваний у місті 1-й Гайдамацький курінь. Розгорнута на його базі наприкінці 1917 р. Одеська Гайдамацька бригада військ Центральної Ради традиційно набиралася з прапорщиків-українців — випускників 1-ї та 2-ї Одеських шкіл. Названий у спогадах штабс-капітан Орлов спочатку був одним із рушіїв українського військового руху в Одеських школах прапорщиків, а в листопаді 1917 р. очолив 2-й Гайдамацький полк Одеської Гайдамацької бригади.


Українізація 2-ї Київської школи прапорщиків, розформування російських військово-навчальних закладів


Навесні-влітку 1917 р. український рух у Київських школах прапорщиків був значно меншим, ніж в Одесі, хоча як мінімум двоє начальників шкіл — 2-ї полковник Хлопицький (поляк) та 5-ї полковник князь Туманов (Туманішвіллі) щиро співчували будь-яким національним рухам.

У серпні 1917 р. стараннями викладача 2-ї Київської школи прапорщиків штабс-капітана Аверкія Гончаренка у цій школі було організовано перше українське відділення. Цікаво, що Гончаренко майже легально об’єднав юнкерів-українців свого курсу в окреме національне відділення (у кількості 36 осіб) і навіть намагався українізувати всю 2-гу Київську школу прапорщиків.

Сучасне фото будинку на вул. Багговутівській, 2 у Києві, де в 1917 році знаходилося українське відділення 2-ї Київської школи прапорщиків

Пізніше він згадував:

«У першій світовій війні я вийшов на фронт як командант сотні, а вже у вересні 1915 р. я обняв команду батальону. В грудні того самого року я був важко ранений і мене відправлено на лікування до військового шпиталя в Києві. По одинадцяти місяцях побуту у шпиталі, я був призначений на лектора упактики, топографії та фортифікації до школи хорунжих, яка містилася на Лук’янівці в будинку духовної семінарії. Начальником цієї школи був полковник Хлопіцький, поляк, але дуже порядний чоловік, а начальником усіх шкіл хорунжих (тобто прапорщиків. — Я. Т.) був москаль, генерал Соколов, мій колишній командир полка. Там мене застала революція в березні 1917 р.

Коли почалась українізація частин російської армії, які складались із вояків українців, я взявся за це діло на терені школи. Моя кляса мала 36 юнаків і всі вони були украінці і радо чекали на переорганізування їх на українську частину. В порозумінню із ними, я звернувся у справі українізації в школі підхорунжих (тут також насправді йдеться про прапорщиків. — Я. Т.) до начальника школи, покликаючись на те, що формування польських частин уже почалось. Полк. Хлопіцький вислухав мене і сказав:

— Я знаю, що у вас вже готова кляса, але я цієї справи сам вирішити не маю права й тому раджу вам удатись до вашого колишнього командира полку, ген. Соколова, від якого залежить остаточне вирішення цієї справи на терені шкіл підхорунжих. Я зі своєї сторони зберу всю школу і заповім, щоб юнаки украінці перейшли до Вас.

Так воно і сталося. Ані ген. Соколов, ані полк. Хлопіцький не робили нам жодних перешкод в переведенні украінізацй школи, навпаки, останній допомагав нам, де тільки було можливо. Вже в березні (помилка в тексті, має бути у вересні. — Я. Т.) нам удалось сформувати одну сотню і тоді ми зробили парадне відкриття української школи хорунжих, на яке прибув і секретар Військового Комітету Центральної Ради разом зі своїм штабом ген. Івановим та полк. Пількевичем. Хоч москалі в загальному ставились вороже до нас, але справа украінізацй школи посувалась уперед і в місяцях серпень-вересень (це сталося лише у листопаді. — Я. Т.) нам удалось оформити окрему українську юнацьку школу і ми перейшли із усім устаткуванням до будинку старої військової Константинівської школи під назвою Перша Юнацька Військова Школа ім. гетьмана Богдана Хмельницького»{287}.

Насправді українізація 2-ї Київської школи прапорщиків відбувалася значно складніше та повільніше. Питання про це вирішувалося не в Києві і не генералом Соколовим, а у Петрограді — Військовим міністерством Росії. Переговори про українізацію школи вів Український генеральний військовий комітет (УТВК).

Головне управління військово-навчальних закладів Військового міністерства Росії пішло на поступки комітету і вже 8 вересня 1917 р. (ст. ст.) виконувач обов’язків начальника управління, генерал-майор Потапов надіслав до штабу Київської військової округи телеграму з наказом про українізацію 2-ї Київської школи прапорщиків. Але телеграма ця чомусь місяць приховувалась від УГВК штабом Київської військової округи й була опублікована лише в наказі по військам округи № 1489 від 13 жовтня 1917 р. (ст. ст.). Відповідно до телеграми генерал-майора Потапова, українізація 2-ї Київської школи відбувалася на таких умовах:

Засновник українських військово-навчальних закладів сотник Аверкій Гончаренко (За Державність, Варшава, Ч. 9)

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2» автора Тинченко Я.Ю. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Підготовка власного старшинського корпусу Армії УНР“ на сторінці 2. Приємного читання.