Розділ «Підготовка власного старшинського корпусу Армії УНР»

З усіх генералів, призначених до шкіл за часів гетьманування П. П. Скоропадського, залишився тільки начальник Чугуївської пішої школи Тарас Протазанів.

Отже, за станом на середину січня 1919 р. Головному управлінню військово-навчальних закладів Військового міністерства УНР підпорядковувалися кадри шести шкіл: Київської, Полтавської, Чугуївської та Житомирської піших, Київської гарматної, Київської інженерної та Єлисаветградської кінної.

Найбільш успішно створювалась Житомирська піша школа, проте Полтавська, Київська піші та Єлисаветградська кінна так і не встигли остаточно сформуватися і згодом взагалі зникли з реєстрів Дієвої армії УНР.

Київська гарматна та Київська інженерна школи протягом січня 1919 р. формувалися у Києві, а Чугуївська піша — спочатку в Харкові, потім — у Полтаві й остаточно — у Києві. До перших двох вступили студенти київських вузів, до третьої — переважно студенти харківських вузів. Чисельність шкіл була невелика. Так, 30 січня 1919 р. Київська гарматна школа евакуювалася з Києва до Кам’янця-Подільського, маючи у своєму складі лише 15 старшин і 40 юнаків{328}. У той же час до Кам’янця-Подільського було переведено Київську інженерну, Чугуївську та кадри Київської і Полтавської піших шкіл. У лютому 1919 р. ці навчальні заклади очолив новий начальник Головної шкільної управи Військового міністерства УНР полковник Володимир Сальський, призначений на цю посаду наприкінці січня 1919 р. У Кам’янці-Подільському школи значно поповнилися місцевою молоддю та молодими вояками з різних частин Дієвої армії УНР. За станом на 20 березня 1919 р. у складі інженерної школи було близько 200 старшин і юнаків, у Чугуївський — 100, у гарматній — 80. Начальником артилерійської школи був тоді полковник Леонід Сінклер (рідний брат генерала Володимира Сінклера), інженерної — військовий старшина Олександр Гетенко, а Чугуївської — генерал Тарас Протазанів.

20 березня Київська інженерна школа, як найбільш повна, рушила на протибільшовицький фронт у район Проскурова{329}. Юнакам довелося брати участь у кількох кривавих боях із ворогом поблизу Чорного Острова, а потім біля ст. Деражня. Тут школа входила до складу групи військ полковника Івана Омеляновича-Павленка. Після боїв під Деражнею, зазнавши відчутних втрат, школа перемістилася у резерв на ст. Гречани, а невдовзі повернулася до Кам’янця. Однак тут виявилося, що у ній залишилося тільки 48 старшин і юнаків, а решта або загинули, або розбіглися по домівках{330}.

Після відходу українських військ із Кам’янця-Подільського кадри всіх юнацьких шкіл через територію Галичини було перевезено до Луцька. Тут начальник Головної шкільної управи полковник Володимир Сальський вирішив злити кадри всіх наявних військово-навчальних закладів в одну Спільну юнацьку школу під своїм началом, а на час його відсутності установу очолив генерал Петро Василів-Чечель. Незалежність свого закладу обстояв тільки начальник Київської інженерної школи Олександр Гетенко. Однак Спільна юнацька школа, як і інженерна, проіснували недовго.

16 травня 1919 р. поляки несподівано атакували Луцьк і полонили всю його залогу. У повному складі в полон потрапили Спільна юнацька та Київська інженерна школи разом зі своїми начальниками — Гетенком та Василівим-Чечелем (полковник Володимир Сальський полонений не був, оскільки у той час перебував при штабі Дієвої армії УНР). Відтоді ці навчальні заклади не відроджувалися{331}.

Житомирська юнацька школа (Спільна військова школа)

Організація Житомирської юнацької школи почалася одразу після завершення боротьби зі Скоропадським як один із заходів Директорії з формування власного старшинського корпусу: поповнили його повстанці, що найбільше відзначилися в останніх подіях. Наказ про формування школи вийшов 5 січня 1919 р. за підписами Головного отамана Симона Петлюри та начальника Генерального штабу Олександра Осецького. У першому абзаці цього документа висловлювалася недовіра старому старшинському корпусу, що вийшов з російської армії. Другий абзац наказу стосувався безпосередньо комплектування особового складу школи «для виховання дійсних борців за кращу долю України»:

«Всім командірам окремих частин наказую негайно надіслати підстаршин, молодших і старших урядників, бунчужних і підхорунжих в Ставку Бердичів. При призначенні до школи мати на увазі бойовий досвід, освіту не менше скінчення однокласової народньої школи, скінчення учебної команди, безумовно українець і бойові відзнаки»{332}.

Формувати школу було доручено полковникові Всеволоду Петрову — колишньому командирові Кінно-гайдамацького полку ім. К. Гордієнка військ Центральної Ради та секретареві Головної шкільної управи. Від начальника Головної шкільної управи генерала Астаф’єва він отримав на формування школи тільки гроші і… батьківське благословення. Приміщення, педагогічні та стройові кадри, обладнання, книжки, навіть зброю Всеволодові Миколайовичу довелося добувати самому — в Житомирі{333}.

Створення школи саме у Житомирі зумовлювалося стратегічною необхідністю: серед п’яти міст, де за планом Головної шкільної управи мали формуватись військово-навчальні заклади, три (Одеса, Чугуїв і Полтава) вже у середині січня 1919 р. були захоплені ворогом, а два інші (Київ, Єлисаветград) розміщувались у прифронтовій смузі{334}. Школу треба було формувати у запіллі — Житомирі, Вінниці або Бердичеві.

З огляду на те, що у Житомирі під час Першої світової війни існували дві школи прапорщиків і там залишилися військові підручники, навчальне обладнання, а головне — педагогічні кадри, саме це місто було обрано для формування нової військової школи УНР.

Ще перебуваючи у Києві, Всеволод Петрів подбав про призначення кількох кадрових старшин для заміщення ключових посад у школі: помічника начальника з господарчої частини та ад’ютанта. До виконання цих обов’язків він запросив двох своїх товаришів по службі в російській армії: полковника О. М. Фроста (випускника Військово-інтендантської академії) та сотника М. М. Трутенка (молодшого брата Валентина Трутенка, згодом — останнього начальника школи) і разом з ними прибув до Житомира.

У місті трьом старшинам довелося діяти самотужки: під свою відповідальність реквізувати майно, одяг, зброю і навіть приміщення. Формування школи відбувалося у будівлі Житомирської духовної семінарії, де у 1915–1917 рр. розміщувалася 1-ша Житомирська школа прапорщиків. У всіх місцевих газетах за підписом полковника В. М. Петрова та сотника М. М. Трутенка було опубліковано оголошення про формування Житомирської юнацької школи та запрошення до вступу:

«Закликаються до служби у виховательський кадровий склад старшини, що не мають іншого приділення; обов’язкові: воєнні кваліфікації, українське громадянство, бойовий стаж.

Закликаються у професорський склад, на державну службу, для викладів по ріжних галузях воєнних й загальних знань особи військові та цивільні з належними кваліфікаціями»{335}.

Незважаючи на наказ від 5 січня 1919 р., полковник Петрів приймав до школи юнаків лише з докінченою 4-класною освітою.

Першим юнаком Житомирської школи став «кремезний дядько», 28-літній матрос — колишній командор Чорноморської флоти, який у 1917 р. служив у Чорноморському курені військ Центральної Ради. Він мешкав у містечку Левків під Житомиром, і наступного дня після публікації оголошення привів ще чотирьох односельців — 19—20-літніх хлопців. Таким чином левківці стали першим юнацьким кадром Житомирської школи{336}.

Всеволод Петрів — організатор та керівник Житомирьскої юнацької школи, фото 1921 року (фото з фондів ЦДАВОУ)