Розділ «Старшинський корпус Української Армії у 1917–1924 рр»

Вояки Армії УНР — контрактові старшини польської армії. Лежать зліва направо: майор М. Стечишин, о. Юліян Цурковський, його син, майор Йосип Мандзенко, майор Костянтин Смовський. Сидить за ними поручик Петро Йосипишин. Стоїть перший зліва майор Леонід Макаревич, 1940 рік (Вісті братства бувших вояків 1 УД УНА, ч. 129)

Здолбунівська нарада внесла розкол у командний склад Дієвої армії УНР. Північна група прагнула війни з більшовиками та миру з поляками, Корпус Січових Стрільців — навпаки. Січовики в особі Коновальця та його оточення за допомогою деяких українських есерів почали налагоджувати самостійні переговори з радянською владою. Штаб Північної групи дізнався про це тільки після того, як 20 та 27 квітня на фронті було затримано кількох жінок із листами від українських есерів до більшовиків та з Києва — від центрального комітету есерів до Коновальця{215}.

Петлюра, як і інші члени уряду, був переконаний, що Оскілко є маріонеткою в руках свого начальника штабу — російського генерала, і щоб позбавити його впливу Агапієва, наказав усунути генерала з посади начальника штабу Північної групи{216}.

Зрозуміло, сепаратні переговори з більшовиками та зняття Агапієва обурили Оскілка, і в ніч з 28 на 29 квітня 1919 р. він спробував здійснити державний переворот — захопити владу в Рівному, де розташовувалися штаб Північної групи та уряд Директорії. Оскілку вдалося заарештувати окремих членів уряду, але Північна група, незважаючи на велику популярність Головного отамана, за ним не пішла. Уже надвечір 29 квітня владу Петлюри у Рівному було відновлено за допомогою січових стрільців. Оскілко та Агапієв мусили тікати до Польщі. Ця ситуація спричинила розпад Північної та Холмської груп.

У Північній групі було знято з посад майже всіх командирів дивізій. Начальником групи Петлюра призначив полковника Желіховського, який ще у російській армії мав гучну славу властолюбного та жорстокого чоловіка. Ставши начальником групи, він тільки підтвердив свою репутацію і на відповідальні посади призначив старшин зі свого найближчого оточення, у більшості — пророросійськи налаштованих осіб.

Анархією на фронті скористалися поляки: 16 травня 1919 р. вони несподіваною атакою захопили Луцьк і до вечора роззброїли майже всю Холмську групу. У польському полоні опинилися 120 старшин та 600 козаків Сірожупанного корпусу (колишньої Сірожупанної дивізії), рештки Інструкторської школи старшин, Чугуївської, Полтавської, 2-ї Київської, Інженерної, Київської гарматної юнацьких шкіл, працівники Головного Шкільного управління, а також вояки багатьох дрібних частин Холмської групи{217}.

За кілька днів вирішилася й доля Північної групи армії УНР. Желіховський і новопризначені начальники не користувалися довірою у військ, а тому не змогли опанувати ситуацію на фронті. Пізніше Желіховський згадував:

«Части украинские к тому времени были деморализованы, воевать никто уже не хотел и недели через две фронт был прорван, некоторые части украинцев перешли на сторону красных, и намечалось поспешное отступление от Ровно. Брат мой был убит под Ровно.

Требования о присылке новых частей для ликвидации прорыва оставались без ответа. Во время этого отступления я был смещен и вместо меня был назначен подполковник или полковник Петров»{218}.

19 травня 1919 р. червоним військам справді відкрили фронт 56-й та 57-й полки 19-ї дивізії, яка ще донедавна вважалася однією з найкращих у Дієвій армії УНР. Однак після зміщення Добрянського та заміни його братом Желіховського (він згодом загинув під Рівним, виданий більшовикам власними козаками) 19-та дивізія швидко втратила свої позиції. Чотири дивізії Північної групи — 1-ша Волинська, 17-та, 18-та та 19-та протягом кількох днів перестали існувати, розсипавшись під ударами більшовиків.

Рештки Дієвої армії УНР відступали до м. Кремінець. У цей же район з Румунії перекидалися Запорізька група колишнього Південного фронту. Тут було повністю змінено структуру Дієвої армії УНР.

Реорганізація Дієвої армії УНР, літо-осінь 1919 р

Українські війська, які зібралися в районі Кремінця — Радивилова у другій половині травня 1919 р., один з авторитетних мемуаристів оцінює в 14–15 тис. багнетів і шабель, 350–380 кулеметів, 120 гармат. Загальна кількість людей у Дієвій армії УНР, враховуючи допоміжні та тилові установи, сягала 30 тис. осіб?{219}. Порівнюючи з груднем 1918 р. чисельність Дієвої армії УНР скоротилася у п’ять разів, однак це були випробувані та надійні вояки, серед яких великий відсоток становили старшини.

В історичній літературі поширена думка, що повстання Директорії проти Скоропадського остаточно знищило кадри Української армії, ретельно створювані протягом 1918 р. Насправді ж у травні 1919 р. відбулося остаточне з’єднання кадрової Української армії з повстанськими загонами, покликаними до життя Директорією.

Штаб Дієвої армії УНР (тепер із його назви зникло слово «Генеральний») ще на початку травня 1919 р. розробив проект переформування армії, за яким вона мала складатися з 12 дивізій — 4-х у Північній групі (колишніх 1-ї, 17-ї, 18-ї, 19-ї), 2-х — у Холмській (з 1-ї та 2-ї Сірожупанних), 2-х — у Корпусі Січових Стрільців, 3-х — у Запорізькому корпусі (куди мали зводитися всі війська Південного фронту) та 1-ї Залізничної. Щоправда, розгром Холмської та Північної груп вніс у план вагомі корективи. Із решток цих груп було створено 1-шу Північну та 4-ту Холмські дивізії, січовиків, відповідно, — переформовано у 10-ту та 11-ту Січові дивізії, Залізнично-технічний корпус — у 9-ту Залізничну дивізію, війська Південного фронту — у 6-ту, 7-му та 8-му Запорізькі дивізії. Катеринославській загін отамана Божка «Запорізька Січ» було перейменовано на 2-гу дивізію «Запорізька Січ», а війська УНР, що несли охорону кордону на Дністрі, — у 3-тю стрілецьку дивізію (згодом — 3-тя Залізна дивізія). Нарешті, 5-й та 12-й номери отримали повстансько-селянські дивізії отамана Юрка Тютюнника, в минулому — активного діяча Центральної Ради та героя повстання проти П. П. Скоропадського у Києві в ніч з 13 та 14 грудня 1918 р. У лютому — травні 1919 р. він був начальником штабу військ отамана Григор’єва, потім — командиром 1-ї його бригади. На початку травня 1919 р. отаман Григор’єв підняв повстання проти радянської влади, яке невдовзі було придушено. Із рештками свого загону отаман Тютюнник пішов на північ — на з’єднання з Дієвою армією УНР. На шляху прямування до нього пристало багато повстанських загонів, а тому коли 13–14 липня 1919 р. він з’єднався з армією, у групі Тютюнника (вона дістала назву Київської) нараховувалося близько 2 тисяч вояків. Незважаючи на те, що Юрій Тютюнник був лише прапорщиком російської армії, він виявився талановитим воєначальником, а крім того — надзвичайно дисциплінованим і відповідальним військовиком, тож від початку своєї діяльності посів гідне місце серед оновленого командного складу Дієвої армії УНР.

У дивізіях армії був значний відсоток кадрового старшинства 1918 р. — випускників Інструкторської школи старшин. Ще у лютому-березні 1919 р. кадри 1-го Волинського, 2-го Подільського та 7-го Харківського корпусів з’єдналися з повстанськими загонами Волині та сформували чотири дивізії Північної групи. У другій половині травня 1919 р. найбільше старшин із цих корпусів служили, відповідно, у 1-й Північній та 4-й Холмській дивізіях. Кадри 3-го Херсонського корпусу було влито до Запорізької групи (6-ї, 7-ї та 8-ї дивізій); кадри 5-го Чернігівського корпусу розподілено між 3-ю дивізією, Запорізькою групою та групою Січових Стрільців; кадри 6-го Полтавського корпусу — між Запорізькою групою та 9-ю Залізничною дивізією. Рештки 4-го Київського корпусу влилися до 3-ї стрілецької дивізії. Основу групи Січових Стрільців творили кадри Сердюцької дивізії гетьмана П. П. Скоропадського.

Помітно змінився й оновився командний склад армії. Отамани та непрофесійна молодь були у більшості витіснені добірними фахівцями — перевалено штаб-старшинами з освітою Генерального штабу. Так, Запорізьку групу очолив полковник Генерального штабу Володимир Сальський (свого часу, у 1912 р., він першим закінчив Миколаївську військову академію), його начальником штабу став полковник Генерального штабу Микола Воскобойніков. Начальником Волинської групи (до якої входили 1-ша та 4-та дивізії) було призначено полковника Генерального штабу Всеволода Петрова. До штабу групи Січових Стрільців, керівником якої залишався Євген Коновалець, було надіслано добірних військових фахівців, а сам штаб із березня 1919 р. очолював військовий старшина Марко Безручко. Начальником 3-ї дивізії було поставлено військового старшину Генерального штабу Олександра Удовиченка. Таким чином усі штаби з’єднань укомплектувалися добірними фахівцями, перевалено — з освітою Миколаївської військової академії.

Виняток становила тільки 2-га дивізія «Запорізька Січ», на посаду начальника якої, за наполяганням Осецького, було призначено отамана Юхима Божка, який ніякої влади над собою не визнавав, наказів не виконував і діяв на власний розсуд. Зняти його з цієї посади було досить важко — отаман погрожував з усією дивізією залишити фронт. Урешті 25 серпня 1919 р. Божка було викликано до штабу Дієвої армії, де під час сварки з Василем Тютюнником останній вихопив пістолет та вистрілив отаманові в голову. Божко втратив око, а дивізія його незабаром зазнала переформування{220}.

У вищому командному складі армії також відбулися суттєві зміни. 23 липня 1919 р. Андрій Мельник залишив місце начальника штабу армії та перейшов на службу до штабу групи Січових Стрільців, а 26 липня від обов’язків Наказного Отамана було усунуто Олександра Осецького, а саму посаду ліквідовано. Командувачем Дієвої армії УНР став Василь Тютюнник, начальником штабу — генерал Володимир Сінклер.

Окрім того, 23 липня на територію Української Народної Республіки під тиском поляків відступила Українська Галицька армія. Уряд ЗУНР та командування УГА виїхали до Кам’янця-Подільського. Задля спільного керівництва операціями Дієвої армії УНР та Української Галицької армії при Головному Отамані Симоні Петлюрі було створено штаб, який очолив генерал-лейтенант російської армії, колишній професор Миколаївської військової академії Микола Юнаків.