Розділ «Старшинський корпус Української Армії у 1917–1924 рр»

У середині лютого 1919 р. Євген Коновалець з усіма підрозділами січових стрільців покинув напризволяще Східний фронт і відійшов на переформування у район Проскурова. Головною причиною цього вчинку була «велика перевтома» січовиків, хоч насправді вони брали участь у боях із червоними лише з 20-х чисел січня 1919 р., а до того «відпочивали» у Києві. Фронт було покинуто на рештки Чорноморської дивізії та інших дрібних частин Дієвої армії УНР, які, звичайно, не могли стримати напору досить чисельної та дисциплінованої 2-ї Української радянської дивізії РСЧА. Посаду командувача фронту після залишення її Коновальцем довелося прийняти новому начальникові Чорноморської дивізії — полковникові Данильчуку{210}.

Подібна ситуація склалася й на Південному фронті. Тут 10 лютого 1919 р. утік на Катеринославщину «вести партизанську війну проти більшовиків» Тиміш Гулій-Гуленко. Певний час виконувачем обов’язків командувача фронту був військовий старшина Генерального штабу Всеволод Змієнко, але згодом його було замінено на вже згадуваного австрійського старшого десятника Трифона Яніва, який і прислужився до його занепаду.

13 березня 1919 р. більшовики захопили Житомир, 19-го — Літин, 20-го — Жмеринку. Рештки Східного фронту було остаточно розбито. По зайнятті Жмеринки червоні перервали зв’язок між Північною групою та Південним фронтом Дієвої армії УНР. Генеральний штаб докладав усіх зусиль, щоб виправити це становище: на Житомир почали наступ війська Північної групи, на Бердичів — частини січових стрільців Євгена Коновальця, переформовані тепер у корпус, на Жмеринку — збірні частини, з’єднані в районі Кам’янця-Подільського. У разі, якщо б війська Південного фронту вдарили й зі свого боку, більшовики б не витримали й, можливо, відступили аж до Києва.

Однак 21 березня 1919 р. на Південному фронті у Вапнярці з наявних отаманів було створено Т. зв. Вапнярську революційну раду, яка почала переговори з більшовиками. Головну роль у цій раді відігравали отамани Волох і Данченко. Один зі співробітників Генерального штабу так описав ситуацію на Південному фронті:

«<…>Штаб Дієвої Армії на чолі з от. В. Тютюнником, що був розташований у Жмеринці, командірував мене 19-го квітня 1919 р. в спішному порядкові, окремим паротягом, до ст. Вапнярки з завданням повідомити Штаб Південного фронту, аби він разом зі всіма військовими частинами відступив до ст. Жмеринки. Я прибув до Вапнярки ранком 20-го березня і доручив пакет полков. Мішковському, на ім’я якого він був адресований. Полковник Мішковський на позор був задоволений наказом про відступ до ст. Жмеринки, а чи в душі він поділяв його, невідомо. На превеликий жаль замість того, щоб відступати, деякі з генералів та полковників тут же на ст. Вапнярці 21 березня 1919 р. склали Революційну Раду, з радянським забарвленням. До складу її увійшло: 5 отаманів (генералів) і 10 полковників. З генералів відомі: Дехнич-Данченко, Загродський, Колодій, Осмоловський. Ця Рада розпочала самочинно переговори з Радянським Урядом та оголосила свій універсал, не звертаючи жодної уваги на Наказ Штабу Дієвої армії про відступ. З цієї авантури скористували большевики, і замість переговорів з цим самозваним Революційним Комітетом, повели впертий наступ на Вапнярку і Жмеринку, і з 27 на 28 березня несподівано захопили Вапнярку, взявши в полон майже в повному складі 1-й Республіканський полк за винятком деяких старшин. Цей полк був розташований в той час в с. Колодіївці, і разом з полком до полону попав і мій молодий 17-літній син Іван, який був полковим писарем <…>

28 березня 1919 р. на ст. Крижопіль я довідався про полонення мого сина, а тому повернувся на ст. Вапнярку, де вже панувала большевики, зігнавши до купи більше 500 наших вояків, знущалися над ними, роздягали їх з гарного вбрання та взуття, а замість нього давали лохмани. Тут же я побачив свого сина, що стояв разом з іншими, оточений зі всіх боків большовицькою сторожею <…> При перевозці полонених до Киіва, на Жмеринка — Козятин — Фастів, я весь час їхав разом з ними тим же ешелоном, незапідозрений большевиками»…{211}

Звичайно, більшовики не збиралися йти ні на які поступки Вапнярській раді. Цей факт докладно висвітлений у деяких спогадах її учасників{212}. Погодившись на переговори, радянське командування нейтралізувало війська Південного фронту й усі резерви кинуло на ліквідацію наступу Північної групи та січових стрільців під Житомиром і Бердичевом. Коли небезпека для червоних у цих районах минула, вони перейшли у наступ проти Південного фронту, змусивши його війська відійти аж до Дністра — тогочасного кордону з Румунією.

Вапнярська авантюра закінчилася безславно для Південного фронту. На початку квітня 1919 р. його війська, насамперед Запорізький корпус, були інтерновані в Румунії. Туди ж перевозилися й величезні запаси військового майна Південного фронту, яке румуни обіцяли згодом повернути, але не виконали цього зобов’язання. Вони отримали: 65 тридюймових гармат із передками, 18 додаткових передків, 49 зарядних ящиків до них, 12 тридюймових гірських гармат із передками, 9 сорокавосьмилінійних гаубиць із передками, 7 зарядних ящиків до них, 7 шестидюймових гаубиць із передками, 12 зарядних ящиків до них, 13 тисяч російських рушниць та карабінів, 1 900 рушниць іноземних зразків, 200 кулеметів Максима, 279 додаткових стволів до них, 230 кулеметів Кольта, 154 додаткові стволи до «их, 143 кулемети Льюїса, 64 додаткові стволи до них, 106 кулеметів інших зразків, 6 240 000 російських набоїв, 235 000 іноземних набоїв, 29 500 набоїв до кулеметів Льюїса, 22 300 тридюймових шрапнелей, 5 100 тридюймових гранат, 4 000 гарматних набоїв закордонних зразків, 1 200 гарматних набоїв до сорокавосьмилінійних гаубиць, 5 000 зарядів до них із гільзами, 350 гарматних набоїв до шестидюймових гаубиць, 21 200 гранат різних зразків, 4 800 хомутів, 3 200 посторонків{213}.

Інтернування Південного фронту стало лише одним з етапів трагедії УНР. Потому через політичні інтриги отаманів розсипалися боєздатна Північна та щойно створена Холмська групи Армії УНР. Наріжним каменем чергового непорозуміння між отаманами стало питання підписання миру з однією з ворожих сторін — із більшовиками чи з поляками. Для вирішення цього питання 11 квітня 1919 р. у м. Здолбунів Головний отаман С. Петлюра скликав військову нараду. Начальник Північної групи Дієвої армії УНР отаман Володимир Оскілко пізніше згадував:

«…Петлюра на 11 квітня скликав державну нараду, на котру прибули окрім мене і начальника штабу Північної Армії генерала В. Агапіева: командуючий Галицькою армією полк. Омельянович-Павленко з помішником начальника штабу, командір корпусу Січових Стрільців Коновалець, Військовий Міністр Сиротенко — як представник Ради Міністрів; командуючий Холмською групою генерал Осецький, член Директори А. Макаренко, начальник генерального штабу генерал Сінклєр і начальник Штабу Дієвої Армії полковн. Мельник. Головував Петлюра.

По довших докладах про стан армій (фактично двох — Північної й Галицької) виявилось, що командующий Галицькою армією полк. Омельянович-Павленко стояв за продовження війни з Польщею, а війну з большевиками відкидав під формулою такою: “Північна армія відходить на Галичину, большевики з поляками нехай ломають голови один одному на Волині; в разі коли поляки поведуть наступ на Галичину — дві армії відходять на Карпати і обпершись об гори, як запевнені тили, очікують відповідної ситуації для операцій”. <…>

Я стояв за мир із Польщею й доводив, маючимися в Штабі нашої армії, документами, що генерал Галер перекидає з Франції 80-тисячну армію на наш західний фронт і ця армія, при тому, що ми майже всі сили тримаємо на большевицькому фронті, — зліквідує нас, бо ми будемо роздушені двома напіраючими ворожими арміями. <…>

Військовий міністр Сиротенко склав коротку заяву в імени Ради Міністрів: “Кабинет стоїть за замирення з большевиками і війну з поляками, мотивуючи тим, що майже вся територія України зайнята большевиками, котрих, як факт, ми мусимо признати і краще найти спільну мову з Раковським, ніж з буржуазною Польщею”. <…>

Начальник Генерального Штабу генерал Сінклер (насправді він обіймав посаду 1-го генерал-квартирмейстера штабу. — Я. Т.), по довгих та аргументованих виводах, цілковито ствердив слушність висунутої мною тези для найблизчого програшу війни і розширив додатком. <…>

Командуючий Холмською групою, генерал Осецький змалював тезу: “війна на заході, з поляками, до осягнення кордонів — Бугу та Сяну — й замирення на Сході”. А з докладу генерала виникало, що по його першому наказу, за пару тижнів Холмська група може стати на берегах Буга; настрій серед волинського селянства антипольський і взагалі війна з Польщею є іграшкою.

Член Директорії, А. Макаренко, зробивши огляд міжнароднього стану і підкресливши працю нашої Паризької делегації на мировій конференції, зазначив, що от-от, не сьогодня-завтра, вона визнає Україну і тоді потягнуть всі благодаті в формі реальної допомоги, яка виникатиме з факту визнання нас державою, і закінчив внеском: “обрахувати лише на свої сили і боротися на два фронти”.

Начальник Штабу Дієвої Армії полковник Мельник (галичанин) просто висловився за замирення з більшевиками і війну з Польщею до повідного кінця та в рожевих фарбах представляв перспективи війни.

Командір Січового корпусу полковник Коновалець (галичанин), як і полк. Мельник, підтвердив тезу замирення з большевиками та війну з Польщею.

Головний Отаман С. Петлюра, підсумуючи тези й погляди присутніх на державній нараді, вказує, що більшість голосів за миром з большевиками та за війну з Польщею і вносить пропозіцію приступити до голосування.

Голосування дає такі результати: Міністр Сиротенко, ген. Осецький, полк. Мельник, полк. Коновалець — за замирення з большевиками й за війну з Польщею. Я, генерал Сінклер, генерал Агапієв — за мир з Польщею і за війну з большевиками. Полк. Омельянович-Павленко за війну з Польщею і тільки. Петлюра і А. Макаренко — утрималися від голосування»{214}.