Розділ «Старшинський корпус Української Армії у 1917–1924 рр»

Гоніння на старшинство зумовив напрям політики Директорії, яка йшла до влади із суто революційними гаслами, під червоними й жовто-блакитними прапорами та з червоними розетками на шапках замість українських кокард із тризубом. Отже, повстанські загони, що виступили за Директорію, у переважній більшості були налаштовані ледь не відверто пробільшовицьки.

Протягом кількох тижнів по захопленні влади боротьба з гетьманом всіляко ідеалізувалася та героїзувалася. Усім учасникам повстання проти Скоропадського було видані грошові премії по 200 гривень кожному{190}. Наказом Головного Отамана військ УНР С. Петлюри від 30 грудня 1918 запроваджувався цілий культ з увічнення пам’яти загиблих у боротьбі зі Скоропадським. Це розпорядження передбачало:

1) встановлення у кожному селі на кожній церкві мармурових дошок з іменами загиблих;

2) виплату родинам загиблих пенсій;

3) надання всім учасникам повстання права носити відповідну відзнаку;

4) встановлення старшинам і козакам, які відзначились працею з відродження України, відзнаки «Відродження і Слави» 2-х ступенів;

5) встановлення старшинам і козакам, які відзначилися у боях з військами Скоропадського, відзнаки «Святого Архангела Михайла» 2-х ступенів;

6) для розгляду нагороджень створювались при кожному корпусі, інституціях та військових установах комісії зі старшин та козаків{191}.

Однак загальне ставлення до них характеризується іншими документами, підписаними тим же Головним Отаманом. Так, 5 січня 1919 р. Петлюра та Осецький видали наказ про відкриття старшинської школи, але потребу її обумовили таким чином:

«Позаяк старшина в сучасній революційній боротьбі за визволення свого краю з-під гніту чужинців, а в останній мент з гетьманщиною Скоропадського показала себе в повній мірі нездатною і не зрозуміла і до того великого історичної ваги часу ставилась, тілько за малим винятком, не так, як то належить наслідкам славної дідівщини і на заклик славетних наших борців за землю і волю народові не пішла, а осталась байдужою — тому по наказу Головного Отамана Республіканських військ УНР утворюється військова школа зі скороченим курсом для виховання дійсних борців за кращу долю України.

Всім командірам окремих частин наказую негайно надіслати підстаршин, молодших і старших урядників, бунчужних і підхорунжих в Ставку Бердичів. При призначенні до школи мати на увазі бойовий досвід, освіту не менше скінчення однокласової народньої школи, скінчення учебної команди, безумовно українець і бойові відзнаки»{192}.

Наказний отаман Осецький застерігав усіх отаманів про «непевний старшинський елемент» ще у своєму наказі від 31 грудня 1918 р{193}. Тож орієнтуючись на нього, повстанські ватажки протягом січня 1919 р. на власний розсуд визначали, хто з українських старшин може служити у Дієвій армії УНР, а хто — ні. Приміром, командувач Холмсько-Галицького фронту УНР отаман Олександр Шаповал 5 січня 1919 р. передав розпорядження начальникові 1-го Волинського корпусу полковникові Чернушенку:

«Наказую командіру Волинського корпусу полковнику Чернушенко негайно переформувати штаб дорученого йому корпусу, призначивши на посади в штабах і частинах старшин дійсно республіканців і щирих синів Самостійної України. При призначенні на посади наказую звертати особливу увагу на відношення старшини до Уряду Самостійної УНР»{194}.

Додамо, що згодом «полковник» Чернушенко виявився зовсім не полковником і втік до Польщі зі значними скарбовими коштами. Проте попередній начальник корпусу, генерал Сергій Дядюша, хоча й заявив під час повстання про свою готовність служити у Дієвій армії УНР, але перебував у запасі аж до кінця січня 1919 р.

У 6-му Полтавському корпусі новий начальник штабу — фенрих австро-угорської армії Сидір Рогатинович оголосив «непевними» 22 генералів і вищих старшин Української армії, зокрема колишнього начальника корпусу генерала Слюсаренка, начальника штабу генерала Генбачева, полковника Воскобойнікова. Цей список було надіслано до штабу Дієвої армії УНР{195}. Через такі «революційні» дії Рогатиновича Українська армія назавжди втратила визначного російського артилериста, щирого українця ще з довоєнних часів генерала від інфантерії Володимира Олексійовича Слюсаренка, який виїхав до Добровольчої армії. Генерал Генбачів згодом відзначився у складі Галицької армії, а полковник Воскобойніков — як начальник штабу Запорізької групи.

Нагородження Хрестами Симона Петлюри ветеранів Визвольної війни 1917–1921 років, що мешкали у Франції, 1936 рік, м. Везін-Шалет. Сидять (зліва направо): підполковник Олександр Свенціцький, сотник Петро Пашин, голова української громади Юрій Бацуца, генерал-хорунжий Олександр Удовиченко, лікар Микола Левицький, санітарний поручик Павло Бушило, хорунжий Д. Долотій, М. Ковальський.

Другий ряд (стоять): поручик Ілько Шаповал, сотник Володимир Говорів, підполковник Володимир Григораш, сотник В. Кислиця, хорунжий Іван Охмак, хорунжий Більський. Третій ряд (стоять): сотник Михайло Левицький, сотник Михайло Пастушенко, сотник Дмитро Бакум, сотник Яків Тимошенко, підполковник Тадей Нетреба, Д. Климів, підстаршина Галаган, М. Сачок, Балинський (фото з приватної колекції)

У Чернігові та Лубнах за наказами повстанських ватажків загинули віддані українці — генерали Дорошкевич, колишній начальник 5-го Чернігівського корпусу, та Олександрович, начальник 12-ї пішої дивізії. Перший був заарештований військами Директорії за звинуваченням у боротьбі проти УНР, адже до кінця залишався на боці Скоропадського. Перебуваючи у чернігівській в’язниці, він 25 грудня 1918 р. у розпачі надіслав телеграму на ім’я начальника штабу армії УНР Андрія Мельника:

«Підтримував під впливом почуття виконання своїх обов’язків владу, з якою вела боротьбу Директорія, але ворогом самостійности України ніколи не був. Навіть персонально нічого кращого не бажав, як бачити вільну незалежну владу Директорії. Добре розумію, що це може бути признано як бажання одержати при новій владі добру посаду, отже прохаю лічити, що це тільки бажання принести на користь України свої сили та знання й призначити яку б невідповідальну посаду, але тільки не на Чернігівщині»{196}.

Помічник начальника штабу Дієвої армії УНР Василь Тютюнник робив відчайдушні спроби вирвати Дорошкевича з пазурів місцевих чернігівських отаманів, зокрема в Михайла Палія — командувача військ УНР на Чернігівщині. 11 січня 1919 р. він надіслав категоричний наказ Палію відправити Дорошкевича до Києва, але його не було виконано{197}. Уже 12 січня до Чернігова вступили більшовицькі війська. Частини УНР швидко залишали місто, причому генерала Дорошкевича «забули» випустити з в’язниці, на подвір’ї якої його без суду і слідства розстріляли більшовики.