Розділ «Старшинський корпус Української Армії у 1917–1924 рр»

Велику увагу приділено й запровадженню дисципліни в Дієвій армії УНР — як серед вищого командного складу, так і серед козаків. Важливим кроком до цього було видання наказу Ч. 75 від 24 травня 1919 за підписами Петлюри, Осецького та Мельника:

«Для введення міцної дисципліни і карності в військах УНР, наказую керуватися на бойовий час слідуючим дисциплінарним статутом:

1. За невиконання наказу начальника в військовий час, згідно 105 ст. В. у. про кари, накладається каторга на 12 років;

2. За опір проти виконання наказу начальника, як озброєний так і не озброєний (ст. ст. 106, 107 В. у. про кари) накладається кара на смерть;

3. Напад на стійку або військову варту (117 В. у. про кари) накладається кара на смерть;

4. За ушкодження на тілі і обману з метою ухилитись від військової служби (ст. ст. 126, 127 та 127-3 В. у. про кари) накладається кара на смерть;

5. За дизерцію (ст. ст. Ч. 1, 131, 134 і 136 В. у. про кари) накладається кара на смерть;

6. За порушення службових обов’язків під час варти (ст. ст. 154, 155, 157, 158 і 159 Ч. 2 В. у. про кари) накладається кара на смерть;

7. За невиконання бойового наказу (cm. 254-1 В. У. про кари) накладається кара на смерть;

8. За підбурювання за час бою других словами, прикладом або іншими діями до дизерції, віддачі або іншому ухиленню від бою (ст. 246 В. у. про кари) накладається кара на смерть;

9. За навмисне росповсюдження серед війська чуток, які можуть викликати боязність або непорядок у війську (246-1 ст. В. у. про кари) накладається кара на смерть;

10. За здачу до полону (248 ст. В. У. про кари) накладається кара на смерть;

11. За здачу начальника дорученої йому армії або відділа (251 ст. В. у. про кари) накладається кара на смерть;

12. На підставі п. 5 ст. 277 В. У. про кари, начальник не підлягає відповідальності, коли він, під час бою уб’є або поранить підлеглого, який опирався йому або від бояскісті кинувся назад та підбив на це других, або росповсюджував між військовими страх та непорядок, коли начальник не має інших засобів припинити опір чи попередити побіг і непорядок.

За вищезгадані події обвинувачені підлягають надзвичайному військовому суду на підставі закону 26 січня ц. р.»{221}.

Одним із головних інструментів до впровадження дисципліни в Армії УНР була Т. зв. державна інспектура — аналог інституту комісарів у Червоній армії, початки якої слід шукати в інспекції національно-культурних справ, створеній за наказом Генерального штабу Ч. 110 від 2 лютого 1919 р. на чолі з полковником Олександром Пилькевичем. Назва інспекції цілком відповідала її завданню — ширення освіти серед вояків та популяризація української національної культури{222}.

16 травня 1919 р. відбулася реорганізація інспекції національно-культурних справ, яка тепер дістала назву державної інспекції. Її начальником було призначено Володимира Кедровського — одного з найближчих співробітників Симона Петлюри по Українському генеральному військовому комітеті в 1917 р. Тепер до повноважень інспекції входили: сприяння дотриманню законності та правопорядку у військових частинах (запобігання погромам, мародерству, незаконним розстрілам тощо), плекання бойового та національного духу серед старшин і козаків, агітація та контрагітація, забезпечення мобілізації молодих козаків і налагодження справи постачання.

Діяльність державної інспекції (або — державної інспектури, як її називали у війську), мала як позитивні, так і негативні сторони. Про позитивність дій державних інспекторів 9-ї Залізничної дивізії можна зробити висновок, ознайомившись із відповідним архівним фондом{223}. Державні інспектори залізничників справді вболівали за українську справу, боролися з погромами та мародерством, сприяли налагодженню постачання та мобілізації. Так само добру пам’ять по собі залишили державні інспектори Запорізької групи — про них із великою симпатією згадував один з авторитетних мемуаристів — Володимир Євтимович{224}.

Негативні моменти з діяльності деяких державних інспекторів з іронією згадували командир 7-го Синього полку 3-ї дивізії Олександр Вишнівський і вояк Київської групи Юрка Тютюнника, у майбутньому — відомий український філолог Борис Антоненко-Давидович{225}.

Після подій останнього півріччя Дієва армія УНР добре сприймала всі здорові зміни, що відбувалися наприкінці травня 1919 р. Старшинський склад прагнув за будь-яку ціну повернути в армію дисципліну, і цією ціною став розстріл колишнього командувача Лівобережного фронту полковника Петра Болбочана.