Розділ «Старшинський корпус Української Армії у 1917–1924 рр»

— Що ви посилаєтесь, — гукали вони до мене, — на угрів, поляків і русских галичан, коли вони є дійсно нації в лоскутній Австрії, але ж в Росії немає ніяких українців, а є тільки южноруси, тобто ті самі “русскіє”, як і в Москві і скрізь. Це зрада за німецькі гроші і т. п.

Але щодалі, то голоси тих панів все слабшали, а коли прибув до штабу корпусу наказ: не боронити солдатам і офіцерам українських губерній гуртуватися в окремі роти, баталіони, полки і т. д., то тим захисникам “єдінства нації в русской армії” не лишилося нічого іншого, як здвигаючи плечима пасивно коритися тому наказові.

Отут почала показувати себе вся духовна гидота отих ура-патріотів, які аж пінилися й сатаніли навіть від одного слова Україна, а тепер, коли почали прибувати до штабу корпусу запасові загони, сформовані в запіллі з українців (здаля вже було чути голосні співи “Гей, не дивуйтеся, добриі люди”), а з окопів доносилося про шикування українських рот (сотень) — то почали запобігати ласки не тільки у мене, але й у тих маленьких, що стояли на чолі загонів.

Один із старих полковників, корпусний інженір, що з гордістю вигукував про себе, що він з Кубані і є нащадок запорізьких козаків, але проте він “русскій” і не хоче навіть говорити зі зрадником (тобто зі мною), — коли зустрінув згодом мене в Киіві, то просив вибачити йому, бо в нього, мовляв, жінка московка (вона частенько приїздила до нього на фронт) і все підюджувала його, а що тепер і в нього душа українська заговорила і він цілком визнає мені рацію, яко українець. Не дивно мені було згодом почути, що його вже призначено інженером одного з українських корпусів, які почали формуватися в Україні за гетьманату військовим міністром Рогозою. Але що вразило й обурило мене, коли на провесні 1918 року, вже по розкладі всієї російської армії, я почав зустрічати на київських вулицях і в штабах генералів, полковників, штабі обер-офіцерів IX і XXI корпусів, яких я добре знав ще до війни, а пізніше на фронті за довгий час нашого бойового співжиття, як ворогів ідеї українства, а тепер, тут у Киіві, не тільки прихильників, а навіть гарячих захисників, як тієї ідеї, так і “неньки України”. Той хвалиться, що він командує таким-то українським полком, той командує українською артилерійською бригадою, той українською дивізією а навіть знайшлися командири українських корпусів і начальники штабів»{167}.

Майже всі «фахівці», яких зустрічав Галин в Українській армії протягом 1918 р, згодом опинилися або у різних білогвардійських, або у Червоній арміях.

На противагу військовим частинам, які існували з часів Центральної Ради, насамперед Запорізькій дивізії, Скоропадський почав формувати у Києві власну гвардію — Сердюцьку дивізію. Наказ про її створення Ч. 193 вийшов З червня 1918 р. Дивізія мала складатися з чотирьох полків піхоти (по 2 куреня), легкого гарматного полку (3 батареї), Лубенського кінного полку (3 сотні) та інженерної сотні{168}.

В історичній літературі часто знаходимо помилкове твердження про те, що на посади до Сердюцької дивізії потрапляли тільки особи, які мали певний земельний ценз і були щонайменше поміщиками{169}. Але насправді значна їх частина не тільки не володіла великими земельними наділами, але й не належала до дворянського стану (приміром, командир 2-ї батареї Сердюцького гарматного полку Микола Сіпко походив з козаків Чернігівщини, тобто, за класовою ознакою, був міщанином, а командир 1-го куреня 3-го Сердюцького полку Микола Янчевський належав до духовенства тощо).

Слід зазначити, що старшинський склад Сердюцької дивізії у своїй більшості з національного погляду був бездоганним: усі — українці, переважна більшість яких добре володіла українською мовою. У другій половині грудня 1918 р. Сердюцька дивізія у повному складі влилася до складу Осадного корпусу армії УНР, створивши 3-й і 4-й полки Січових Стрільців, 5-й гарматний полк Січових Стрільців та Окремий Лубенський кінний дивізіон Січової дивізії.

У той же час гетьман П. П. Скоропадський розпочав утиски старшин Запорізької дивізії. Ситуації не змінив навіть особистий приїзд начальника дивізії отамана Олександра Натієва, який умовляв гетьмана включити запорожців до складу його особистої гвардії.

Загальна чисельність старшинського корпусу Української армії часів гетьмана П. П. Скоропадського достеменно невідома. За даними Бориса Монкевича, який досліджував це питання за наказами Військової Офіції (Військового міністерства) 1918 р., у кадрах армії мало бути 175 генералів, 14930 штаб- та обер-старшин (у тому числі — 500 генералів і старшин генерального штабу), 2 975 військових урядовців, 291 221 підстаршин та козаків, 63081 коней{170}.

Реальний стан речей значно відрізнявся від проектів Військової Офіції Скоропадського. Приміром, до кадрів Української армії (включаючи й генеральний штаб) було зараховано близько 300 генералів, що значно перевищило план. Однак ці люди здебільшого не виконували своїх обов’язків, а тільки отримувала державні гроші.

Проте корпус старшин Генерального штабу Української Держави був значно меншим, ніж планувалося. Так, за станом на 21 листопада 1918 р. він налічував 101 генерала і 303 штаб- та обер-старшини{171}.

Зауважмо, що таким чином в армії опинилося багато полковників та військових старшин (підполковників) і дуже мало молодших старшин.

Основна маса молоді відбула навчання в Інструкторській школі старшин. Виняток стосувався лише молодших старшин Запорізької та 1-ї Козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізій (ця остання була сформована в Австро-Угорщині з українців-військовополонених російської армії), оскільки вони перебували на кордоні, у фронтовій смузі, обов’язкове навчання в Інструкторській школі на них не розповсюджувалося.

У кадрах полків — піших, кінних і гарматних, спостерігався дисбаланс між кількістю штаб-старшин і обер-старшин. Окрім того, ці полки були надзвичайно нечисленними — фактично існували лише на папері. Так, наприкінці червня 1918 р. у 58-му Січовому полісу 16-ї пішої дивізії нараховувалося тільки 15 старшин і 1 лікар; у 61-му Павлоградському полкові — 20 старшин, 7 підстаршин, 12 козаків; у 62-му Бахмутському — 14 старшин і 30–35 козаків{172}. З 14 старшин 62-го Бахмутського полку 5 були полковниками та військовими старшинами (тобто штаб-старшинами); 6 — сотниками та значковими (кадровими капітанами, штабс-капітанами і поручиками російської армії); 1 значковий та 2 хорунжих належали до 1-го та 2-го випусків Інструкторської школи старшин. У жовтні до полку прибуло ще 3 хорунжих — випускників 3-го випуску Інструкторської школи. Саме ці 6 молодих старшин — були українським ядром полісу, решта, за висловом одного з них, — елемент «україножерчий» або індиферентний до української справи{173}.

Є відомості також про чисельність старшин по 11-й пішій дивізії з доданою до нею 11-ю гарматною бригадою (обидві розташовувалися у Полтаві). Ад’ютант одного з гарматних полісів, сотник В. Милоданович, згадував про їх чисельність:

«Отже, в теорії організація була гарна, але в полках майже не було солдатів! Німці дозволили зробити призов тільки в окрему гвардійську дивізію (“сердюки”) у Киіві, а в інших частинах мали змогу служити лише добровольці. Таким чином, в підготовлених мною донесеннях по табелі “термінових донесень” у 32-му гарматному полкові незмінно фігурували: 17 старшин, 1 підстаршина, 10 канонірів, 2 коня та один віз. Разом — 28 людей. Оскільки полки були приблизно однаковими, то з управлінням бригади та інспектора артилерй корпусу у Полтаві було 150 артилеристів. Тармат на початку зовсім не було, але пізніше полки бригади отримали по одній гарматі зразка 1902 року, а корпусна артилерія — дві 48-лінійні гаубиці. У піхотних полках чисельність була вищою; наскільки — сказати не наважусь, але загалом чисельність залоги була, швидше за все, 400–500 осіб»{174}.

Отже, чисельність молодших старшин в Українській армії 1918 р. була надзвичайно низькою. На засіданні з’їзду начальників корпусів у Головному управлінні Генерального штабу, яке відбулося 6 жовтня 1918 р., було оприлюднено такі дані:

«Офицерский состав. В пехоте 50–80 и до 100 % (в полках 16 дивизии не наблюдается прилива), в легкой артиллерии вопрос стоит несколько хуже — нет младших офицеров. В коннице офицеров от 45 до 65 %, в конной артиллерии 25–28 %. В общем особого недостатка офицеров, кроме артиллерии, не наблюдается. <…>

Унтер-офицерский вопрос стоит значительно хуже, главным образом ввиду плохой материальной обеспеченности и более заманчивых условий службы в других ведомствах, куда многие охотно переходят. В общем в полках инструкторов имеется от 18–25 %, за исключением У корпуса, где их всего лишь 8—10 % и полков 12 дивизии, где их около 4 %. В V корпусе решено тяжесть обучения первого призыва возложить главным образом на офицеров. <…>