Розділ «Старшинський корпус Української Армії у 1917–1924 рр»

29 січня 1918 р. у Києві спалахнуло більшовицьке збройне повстання, участь у якому взяли місцеві червоногвардійці та вояки деяких українських полків. Центральна Рада змогла протиставити заколотникам лише 1-й Український козацький полк ім. Б. Хмельницького, добровольців з Вільного Козацтва, 2-гу сотню Куреня Січових Стрільців та загони старшин і добровольців з різних українських полків, що оголосили нейтралітет. У той же день стався легендарний бій під Крутами з наступаючими з боку Харкова більшовицькими загонами. Українським частинам довелося віддати Крути, Ромодан і Гребінку та відступити у напрямі Києва, де вони згодом взяли участь у переможному штурмі «Арсеналу» та подальшій ліквідації повстання. Однак уже за два дні до Києва прийшли більшовицькі війська В. Антонова-Овсієнка та М. Муравйова. Під їх тиском у ніч з 8 на 9 лютого 1918 р. Центральна Рада і рештки українських військ мусили залишити Київ.

Формування основного старшинського складу Армії УНР навесні 1918 р

Уранці 9 лютого 1918 р. рештки відданих українській справі військових частин і установ, що відступили з Києва, зібралися у селі Ігнатівка, розташованому на шляху до Житомира. До них приєдналися офіцери, унтер-офіцери, юнаки українських військових шкіл, студенти, гімназисти, вільні козаки та добровольці з-поміж цивільного населення. Саме тут остаточно оформився кістяк старшинського корпусу Армії УНР, на якому вона трималася аж до часу своєї ліквідації в 1924 р. Серед присутніх були й старшини, які в майбутньому зробили значний внесок в українську військову справу: Наказний отаман Дієвої армії УНР у 1919 р. Олександр Осецький, начальник штабу Дієвої армії УНР Андрій Мельник, військовий міністр УНР Всеволод Петрів, начальники груп та дивізій Армії УНР Олександр Загродський, Олександр Удовиченко, Петро Болбочан, Євген Коновалець та багато інших.

Польський генерал Лістовський, Головний Отаман УНР Симон Петлюра, військовий міністр УНР Володимир Сальський та командувач 2-ї (6-ї) Січової дивізії Марко Безручко, Бердичів, квітень 1920 року (фото з приватної колекції)

В Ігнатівці українські військовики нарешті остаточно позбавилися деструктивного впливу політиків із Центральної Ради. Уся військова влада перейшла до рук нового військового міністра Центральної Ради — бойового підполковника та георгіївського кавалера Олександра Жуковського, одного з керівників Української соціал-революційної партії, який усе життя віддав військовій справі та виявився надзвичайно енергійною і працьовитою людиною, з великим організаторським хистом.

За наказом Жуковського усі зібрані в Ігнатівці військові загони було переформовано в Окремий Запорізький загін військ Центральної Ради. Начальником загону призначено генерал-майора Костянтина Присовського — найстаршого з бойових командирів, які відступили з Києва. Загін складався з 3-х Запорізьких, Гайдамацького, Січового куренів, Запорізького та Гайдамацького гарматних дивізіонів і допоміжних частин. Окрім того, у розпорядженні військового міністра залишався Студентський курінь, а також два офіцерські загони — російський на чолі з капітаном Ганом та інтернаціональний, які збройно підтримали УНР у боях із більшовиками. Чисельність запорожців трохи перевищувала 1 тис. вояків — переважно старшин з українських полків: Богданівського, Дорошенківського, Полуботківського, Боннського, Наливайківського, Гордієнківського та ін. До складу Гайдамацького куреня та Гайдамацького артилерійського дивізіону перевалено входили колишні старшини та підстаршини Гайдамацького куреня Слобідської України, вільні козаки Київщини та Катеринославщини, а також юнаки 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл — загалом близько 300 вояків. Січовий курінь складався майже винятково з галичан — колишніх військовослужбовців австро-угорської армії (майже 300 осіб). В усіх інших загонах нараховувалося трохи більше 300 бійців.

Одразу після переформування військ Олександр Жуковський почав наступ проти збільшовичених частин російської армії та Червоної гвардії у напрямах Овруча, Сарн, Житомира та Бердичева. Його загартовані підрозділи досить швидко знищили червоногвардійські залоги найближчих до Житомира міст. Немало посприяло цьому й те, що радянські армії Антонова-Овсієнка, які захопили Київ, не переслідували військ Центральної Ради, бо, з одного боку, вони були знекровлені багатоденними вуличними боями, а з другого — вояки цих армій почали вимагати про відправку їх по домівках. Отже, після Києва загроза з боку військ Антонова-Овсієнка перестала існувати.

Майже без перешкод українці почали роззброєння збільшовичених військ російської армії, які рухалися з Південно-Західного та Румунського фронтів. У прифронтовій смузі владу тримали збірні загони, складені з найбільш свідомого та бойового елементу українізованих корпусів. Завдяки цьому вже за два тижні по залишенні Центральною Радою Києва українські війська зайняли більшу частину Волинської та Подільської областей.

Щоправда, у старшинському середовищі Жуковському довелося вгамовувати амбіції деяких військових, що більше прагнули революційних гасел, ніж військових дій. Так, командиром 1-го Запорізького куреня, який складався з богданівців, дорошенківців і полуботківців, під тиском Центральної Ради було призначено підполковника Юрка Капкана, який, зрозумівши, що може потрапити на фронт, удався до свого традиційного трюку — «офіційного дезертирства». Він попросив Жуковського звільнити його на чотири місяці у відпустку. Звичайно, військовий міністр радо погодився відпустити цього «воєначальника». На місце Капкана прийшов колишній командир Дорошенківського полку капітан Василь Пелещук, у спогадах Дмитра Дорошенка названий «типовим бандитом». Він дуже скоро почав виявляти свої бандитські нахили: серед них була й спроба вчинити погром у Житомирі, після чого військовий міністр вигнав Пелещука з армії{139}. На його місце призначено бойового штабс-капітана Олександра Загродського.

Схожа ситуація склалася й у 2-му Запорізькому курені, куди ввійшли рештки Богунського та Наливайківського полків, а також кілька українських офіцерських і добровольчих загонів. Спочатку командиром цього куреня було призначено безпартійного капітана Петра Болбочана, потім — на вимогу Центральної Ради — партійного офіцера штабс-капітана Олександра Мацюка. Але вже за кілька днів у бою під Бердичево Мацюк самовільно залишив фронт і втік до Житомира. Командиром куреня знову став Петро Болбочан{140}.

В інших частинах таких проблем не виникало. Командиром Гайдамацького куреня формально залишався Симон Петлюра, але оскільки він був людиною непрофесійною, то передав усі військові справи до рук штабс-капітана Олександра Удовиченка — талановитого офіцера. Командування 3-м Запорізьким куренем здійснював полковник генерального штабу Всеволод Петрів — теж професійний військовик. Нарешті, Січовий курінь очолювали досвідчені офіцери-українці з австро-угорської армії — Євген Коновалець, Андрій Мельник, Роман Дашкевич і Роман Сушко.

У зв’язку зі справами Капкана, Пелещука та Мацюка Олександрові Жуковському довелося вирішувати ще одну надзвичайно важливу проблему — введення у частинах військової дисципліни, фактично відміненої Миколою Поршем. Сам військовий міністр згадував про це досить емоційно:

«Як я вже вище казав, деорганізація і розпад продовжувалися, необхідно було крикнути голосом твердим і рішучим, щоб заставить, силою зупинити цьому моральному розпаду. І я став кричати. В першу чергу віддан був наказ, яким розформовувались всі комітети у військових частях, гарнізонах і штабах. Розформовувалась та болячка, яка з першим днем революції виросла на тілі армії і зруйнувала її вщент. Цим наказом ставилось питання вже руба, годі поглиблювати революцію, проводити ріжні експерименти над “демократизацією” армії, а пора стати до творчої продуктивної роботи, організації порядка і права в неї. Знищувалось то, що получило право громадянства, що існувало на тілі армії цілий рік революційного періоду. Знищувались комітети, існування котрих виправдовувалося як кожний здобудок демократичного забезпечення революції і революційних здобутків. Яка контрреволюціонність, недемократичність була мною проявлена! Я став вже контрреволюціонером і диктатором! Поводження своє до підлеглих я кардинально ізмінив. Коли прийшов до мене який полковник дійсної служби, старшина і допустив собі вольність в розмові, я його вигнав, як рядовий виганявся при царському режимові. Я на нього кричав, як ізвощик. І о — диво.

Тільки кінчив з ним розмову — виходжу на перон, перед моїми очима уявилась зовсім друга картина. Я почував себе наче перенесеним в іншу державу, або повернутим до часів царського режиму. Козаки честь не віддавали старшинам, і про це не можна було і натякати — контрреволюційність, ганьба, недемократично. Коли бачу — всі стали мені козиряти. У, ви, гади! Виповзающе звірря, гидота, паскуди, раби. Для вас потрібен ще нагай, його признаєте як авторитет влади, він для вас являється святим повелителем вразумляющим, зупиняючим і керуючим елементом. Як болісно і одночасно оскорбляючи мерзотно стало на душі. Невже ж звіряче ще сидить в тобі, чоловіче? Невже ж ти залишився ще рабом, який не може добровільно будувати своє життя, накладати на себе великі, святі обов’язки любові, миру та ладу, а потребуєш простого, але міцного, гнучкого дошкульного нагая! Тут у мене закралось глибоко в душі, там в тайниках маленьке-маленьке зневір’я. Але геть аналізувати, геть зупинятись на півдороги, та впадати в транс, впадати в настрій зневір'я та переоцінки — не такий час. Мій настрій і тон, який я взяв, видно було що даром не пройшов і скоро відчувся на фронті. Дисципліна стала провадитись. Військові частини стали кріпнуть. Видно що криза вже минула, можна сподіватися скорого выздоровления хорого і дійсно хорий став скоро одужувати. Паніка зразу упала-розвіялась»{141}.

Наказ про введення дисципліни в армії УНР було видано 12 лютого 1918 р. за Ч. 30. Тепер кожний козак, отримавши наказ від командира, мав стояти струнко, повторити наказ і взагалі триматися, як того вимагає військова гідність. Це розпорядження дало миттєві результати: такі явища, як зловживання, боягузтво та погромна агітація, практично зникли.

Одночасно з реорганізацією військ Олександрові Жуковському довелося дбати про створення військового апарату. Адже з 400 працівників Військового міністерства Центральної Ради, які числилися у цій установі до початку боїв із більшовиками, з Києва вийшло лише 20. Серед них були: начальник оперативного відділу Генерального штабу підполковник Олександр Сливинський, начальник канцелярії матрос Письменний, працівник оперативного відділу генерал-майор В’ячеслав Бронський та начальник мобілізаційного відділу капітан Максимович. Окрім того, серед вояків, що відступили до Ігнатівки, Жуковський виявив кількох професійних військових, здатних займати штабові посади.

Начальником свого польового штабу Жуковський призначив генерал-майора генерального штабу Олександра Осецького, що відступив з Києва разом із Гайдамацьким кошем. Сливинський став начальником оперативного відділу, Максимович та Письменний залишилися на своїх посадах, Бронський був призначений представником Військового міністерства при німецькому командуванні. У Житомирі в розпорядження Жуковського прибув полковник Астаф’єв, якого призначили начальником відділу формувань (по поверненні до Києва він зайняв свою стару посаду начальника військово-навчальних закладів). Нарешті, головним інтендантом став колишній командир Кінного полку Вільної України підполковник Григорій Адамович. Ключові посади Жуковському вдалося заповнити досить відомими в українському середовищі людьми, але остаточно це кадрової проблеми не розв’язало. Трохи згодом військовий міністр зізнавався:

«Багато прийшлось мені брати людей, як то кажуть, буквально з вулиці. Не приходилось мені тоді розбиратись з політичними поглядами працьовника, чи він “щирий” українець, як він ставить до Українського руху і т. ін. НЕ такий час був! Я дивився на обставини даного менту так, коли хата горить, коли палає вогнем все добро, то, рятуючи його від вогню, не розбираються, які речі брати і рятувати вперед, а рятуєш все, що можна врятувати, що можна вихопити із вогню. Потім, коли пожежу потушимо, коли стихії знищення не буде, тоді розберемо ті речі, і кожній річі буде відведено своє місце. Да і на самом ділі, де ж мені взяти “щирих патріотів", українців, коли їх нема!»{142}.

Українські льотчики у Польщі, Бидгощ, 20.07.1921. Посередині священик Петро Білон. Ліворуч від нього урядовець Іван Молоко, праворуч — сотник Сергій Островідов. На задньому плані поміж П. Білоном та С. Островідовим визирає сотник В. Олексієв. Сидять внизу військові льотчики Федір Алєлюхін, Лев Скурський та Павло Золотов. З-за Ф. Алєлюхіна визирає рідний брат А. Скурського, старший механік Петро Скурський (фото з приватної колекції)

У своїх спогадах Олександр Тимофійович стверджував, що з тими військовими силами, які опинилися в його руках уже в середині лютого 1918 р., можна було цілком самостійно подолати більшовиків в Україні. Без будь-якої німецької чи австро-угорської підтримки. Схиляються до цієї думки й деякі інші військові мемуаристи. Звичайно, без німців боротьба за визволення тривала б значно довше, але… Уже за кілька днів після підписання у Брест-Литовську миру між представниками Центральної Ради і Четверного Союзу німецькі та австро-угорські частини перейшли у наступ. 1 березня 1918 р. українські й німецькі війська вибили більшовиків із Києва.