Розділ «Старшинський корпус Української Армії у 1917–1924 рр»

З березня 1917 р. Євтимович, Міхновський і Новоселицький прийшли до організатора та виконувача обов’язків голови Української Центральної Ради (до приїзду М. С. Грушевського) Веселовського та порушили питання про негайне формування національних збройних загонів. Організатори Центральної Ради висловилися проти, причому Веселовський заявив: «Ми вам віримо, але цим ви скомпрометуєте український рух». Після цього Євтимович і його товариші вирішили діяти на власний розсуд. Залучивши на допомогу двох юнкерів — Павелка та Лук’янова, вони з’явилися до редакцій міський газет «Последние новости» та «Киевская мысль», де розмістили оголошення про скликання 6 березня 1917 р. у 10-й аудиторії Київського комерційного інституту українського військового віча.

У призначений день о 18-й годині відбулося перше українське військове віче, на яке зібралось 211 осіб, — переважно солдатів та молодших офіцерів київської залоги. Євтимовича, як найстаршого за рангом, було обрано його головою. На зібранні ухвалено видрукувати 5 тис. екземплярів оголошень, у яких закликалося б до зібрання всіх вояків-українців київської залоги на «Велике» віче.

«Велике» віче відбулося 8 березня в актовій залі Київського комерційного інституту. Тепер на нього з’явилося понад 4 тис. вояків, більшість яких становили солдати Київської місцевої бригади. Разом зі своїми солдатами з’явилися й командири — полковник Олександр Глинський і підполковник Павло Волошинів. Серед присутніх виявилося 6 генералів та 22 штаб-офіцери. Щоправда, генерали-українці, прийшовши на віче більше з цікавості, відмовилися ввійти до його керівництва. Погодився на це генерал-майор Михайло Онуфрійович Іванов — етнічний росіянин, який народився у Київській губернії, де його батько працював залізничником{120}.

На вічі було створено Український військовий клуб ім. Гетьмана П. Полуботка. За словами Євтимовича, його головою обрано полковника Глинського, помічником — генерала Іванова, секретарем — Міхновського. До складу керівництва клубу ввійшло 2 поручики (Євтимович і Микита Шаповал) та 5 прапорщиків (Ган, Павелко, Лук’янов, Дегтяр, Амалевич). За даними іншого мемуариста, Дмитра Дорошенка, до керівництва клубу увійшли також підполковник Волошинів і ротмістр Олександр Сахно-Устимович, не згадані у Євтимовича.

Начальники Київської місцевої бригади полковник Глинський та підполковник Волошинів з перших кроків діяльності комітету виявилися щирими симпатиками українського військового руху та разом з Міхновським й іншими старшинами наполягали перед Центральною Радою на негайному формуванні українських частин. Інформація про Український військовий клуб потрапила до більшості загальноросійських газет, і до нього з усіх фронтів та тилових залог почали з’їжджатися делегати — просити інструкцій щодо подальшої діяльності. Отже, від перших днів завдяки офіцерам-українцям російської армії український військовий рух набув величезного розмаху{121}. Історик та свідок тих подій Дмитро Дорошенко у своєму досліджені «Історія України 1917–1923 рр.» у першому томі (Київ, Темпора, 2002), на с. 246 подає інші дати проведення віча та створення клубу — 24 та 29 березня.

Російський генералітет — зокрема й переважна більшість генералів-українців, спершу вороже поставилися до створення Українського військового клубу, але в країні були революційні часи, і такі міркування не надто впливали на перебіг подій. Окрім того, симпатиком українського військового руху виявився командувач Київської військової округи — генерал Микола Ходорович. Доки при владі був Ходорович, він навіть допомагав діяльності Українського військового клубу, яка з перших хвилин спрямовувалася на формування українських військових частин.

Полковник Глинський та підполковник Волошинів відповідали за призов і подальший розподіл новобранців по військових частинках. У їх віданні перебували деякі міські казарми та київський розподільчий пункт, навколо якого й зосередив свою діяльність Український військовий клуб. Тут під патронатом клубу вже у квітні 1917 р. почав неофіційно формуватись 1-й Український козацький полк ім. гетьмана Б. Хмельницького. Першим козаком до полку записався учасник Російсько-турецької війни 1877–1878 рр., видатний український режисер та актор Микола Садовський{122}.

1 травня 1917 р. новобранці-українці Київської місцевої бригади полковника Глинського зібралися на Сирецькому полі, де члени клубу оголосили про створення 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького. До полку записалося З 574 новобранці, за походженням поділені на 16 сотень. Першим командиром полку став штабс-капітан російської армії Дем’ян Путник-Гребенюк, який перебував у Києві на лікуванні від поранення. Сотенними командирами стали офіцери — члени Українського військового клубу{123}.

Реакція російської військової влади була миттєвою. 12 травня 1917 р. за симпатії до української справи Ходоровича зміщено з посади командувача округи, а його місце посів «революціонер-україножер» полковник Оберучев — учасник революції 1905 р. і довголітній політичний емігрант, який відтоді систематично заважав і шкодив українській справі. Полковника Олександра Глинського було призначено на Південно-Західний фронт — командиром 717-го піхотного Сандомирського полку, а штабс-капітанові Путнику-Гребенюку надіслано наказ про негайний від’їзд до місця служби — на Кавказький фронт.

Російська влада спочатку вимагала розпустити полк, потім погоджувалася залишити його в кадрованому стані — в силі 500 вояків. Але крапку в цьому питанні поставив 1-й Всеукраїнський військовий з’їзд, скликаний спільними зусиллями Українського військового клубу та Центральної Ради, який відбувся у Києві 5—12 травня 1917 р. За офіційними даними Центральної Ради, на нього зібралося близько 700 делегатів, що представляли 1 580 702 вояки-українці російської армії та флоту{124}.

Фактично ж на з’їзді були представлені переважно члени партій українських соціал-демократів та українських соціал-революціонерів з одного боку, що з’їхалися на виклик своїх однопартійців з Центральної Ради, а з другого — симпатики Українського військового клубу. Крім того, поз’їжджалося сюди й чимало авантюристів, що прагнули знайти собі «теплі місця».

Головою з’їзду обрано урядовця військового часу Симона Петлюру, який представляв делегатів-українців мінської залоги. Петлюра підтримував позицію Центральної Ради й одразу порушив програму з’їзду, розроблену Українським військовим клубом. Обурені цим Міхновський та інші члени клубу ім. П. Полуботка, під тиском решти делегатів з’їзду мусили змиритися. З’їзд прийняв два важливі рішення: про затвердження полку ім. Б. Хмельницького у повному складі та про створення при Центральній Раді Українського генерального військового комітету для керівництва українським військовим рухом. Головою комітету обрано Симона Петлюру, членами: Володимира Винниченка, генерала Михайла Іванова, полковника Олександра Пилькевича, підполковників Віктора Павленка, Юрка Капкана, Віктора Поплавка, поручика Арсена Чернявського, прапорщиків Михайла Полозова, Аполона Певного, Федора Селецького, Василя Потішка, військового лікаря Івана Луценка, військових урядовців Миколу Міхновського, Івана Горемику-Крупчинського, солдатів Степана Граждана та Дмитра Ровинського, матроса Степана Письменного.

Слід сказати, що далеко не всі члени Українського генерального військового комітету першого складу виявилися гідними цієї честі. Коротко та влучно кожного з них охарактеризував історик і політичний діяч того часу Дмитро Дорошенко:

«Полковник В. Павленко був авіятор і перед революцією завідував повітряною обороною царської ставки в Могилеві; людина дуже енергійна, з певним організаторським хистом, як це виявили події осені 1917 р. Попавши за кордон, довго поневірявся в умовах еміграційного життя і в р. 1928 повернувся до Радянського Союзу. Полк. Ол. Пилькевич — давній свідомий украінець і патріот, поет-мрійник, не визначався як військовий нічим. Про ген. Іванова дуже влучно висловився Ол. Шаповал, що він “як фаховець під доброю кермою безперечно міг бути корисним для справи, але опинився він в соціялістично-демократичнім товаристві як тріска од розбитого корабля серед бурхливих хвиль моря! Він весь час «безропотно» плавав по тим напрямкам, куди його несли хвилі”. Підполковник Поплавко і підп. Капкан були типові авантюристи, яких багато виявилось в часі революції. Поплавко дуже рано опинився в ролі большовицького агента. Молоді офіцери Чернявський, Селецький, Певний, Потішко і військовий урядовець Горемика були симпатичні люди і добрі українці, але, очевидна річ, не мали ні відповідної підготовки, ні досвіду для рішення складних задач організації армії. До того ж декого з них захопив вир революційно-соціялістичного життя і специфічна політика революційного часу. Про матроса Письменного і солдатів Ровинського та Граждана Ол. Шаповал висловлюється, що вони могли бути корисні не як члени Комітету, а як звичайні агітатори, що вміли промовляти до солдатської маси, і при розумнім керуванні могли дуже придатись в умовах революційного життя. Прапорщик Полозов дуже рано опинився спочатку на тайній (ще як член Військ. Ген. Комітету), а потім і на явній большевицькій службі і тепер є комісаром фінансових справ у Харківськім уряді»{125}.

Залишається додати, що генерал Іванов грав класичну роль «весільного генерала». Ще у грудні 1916 р. він був відрахований з фронту «за пораненням» до резерву при штабі Київської військової округи — без жодної перспективи повернутися до армії. Коли його «генеральські погони» знадобилися Українському генеральному військовому комітету, він пішов на службу до українців, хоч насправді не був придатний ні до якої конструктивної діяльності. Навесні 1919 р., перебуваючи у Кам’янці-Подільському на посаді начальника Головного штабу, генерал замість виконання своїх прямих обов’язків відкрив казино… і не захотів його покинути, коли до міста вступили червоні. Однак Іванова не розстріляли, а навпаки — прийняли на службу до РСЧА. Стратять його значно пізніше — у 1938 р.{126}

Полковник Олександр Пилькевич був старим діячем «Просвіти», добре знав українську мову, мав гарну зовнішність, але на цьому його позитивні якості вичерпувалися. Протягом 1917–1921 рр. Пилькевич займав найменш відповідальні посади. Лише одного разу, в 1919 р. йому доручили командування 12-м Немирівським полком, але він утік від своїх вояків під час нічного нападу червоних.

Схожий до Пилькевичевого характер мав і підполковник Віктор Павленко, якому у 1918–1921 рр. довіряли роботу, що не потребувала особливої конструктивності та відповідальності.

На відміну від останнього, підполковник Віктор Поплавко тоді був широковідомий у російській армії своїми винаходами та технічними удосконаленнями у галузі авто та броньової техніки. Його енергійність згодом стала в пригоді українському військовому рухові, коли підполковника призначили комісаром Українського генерального військового комітету при штабі Одеської військової округи. Разом із доктором Іваном Луценком та місцевими офіцерами-українцями вони зорганізували Одеську гайдамацьку бригаду військ Центральної Ради. Щоправда, Поплавко мав авантюристичні нахили, які згодом привели його на службу до більшовиків.

Молодші члени Українського генерального військового комітету, особливо — Письменний, Чернявський, Певний, Селецький — були самовідданими працівниками та героями українського військового руху. Федір Селецький загинув у бою з червоними у 1919 р. і був занесений до списків Дієвої армії УНР як вояк № 1. Степана Письменного — незмінного скарбника Української армії — розстріляли радянські каральні органи у 1940 р. Певний і Чернявський з часом стали відомими військовими та громадсько-політичними діячами.

Найбільш деструктивною постаттю Українського генерального військового комітету виявився підполковник Юрко Капкан, який став одним із винуватців поразки військ Центральної Ради у Першій українсько-більшовицькій війні наприкінці 1917 — на початку 1918 р.