Розділ «Старшинський корпус Української Армії у 1917–1924 рр»

Я не маю права не вірити тім старшинам, але, з другого боку, піднімається чисто егоїстичне почуття: “А чому ж я не проізведен в капітани в той час?” Можливо, всі ті старшини були щасливіші, а можливо, вони мали просто негарну смілость написати це. Факт той, що і я представлен в капітани і я не знаю, можливо, моя фортуна слабо тягла мій нагородний лист, і він щойно їздив від штабу до штабу, можливо, що і я проізведен, але будучи захоплений українським рухом не цікавився цим».

Формально Олександрові Шпилинському було відмовлено у підвищенні на підставі того, що 7 вересня 1920 він був присуджений на тиждень гауптвахти «за образу словами та діями» урядовця 1-ї Запорізької дивізії Дем’яна Доценка, а також — «за образу словами та діями» 7 листопада 1920 начальника квартирного відділу комендатури штабу Армії УНР хорунжого Радомського. Надавати Шпилинському черговий ранг заборонив сам Петлюра{114}.

Сповнений обурення лист на ім’я начальника 1-го генерал-квартирмейстерства Генерального штабу УНР генерала Віктора Куща 19 грудня 1922 р. надіслав сотник Юрій Скорняків:

«Смішна річ — старшини військового часу далеко молодші від мене як по випуску, так і по службі в Армії УНР поробились полковниками, не кажучи вже про своїх товаришів, які зараз полковники, а дехто навіть і генерали, а я — котрий працював непохибно без перерви в самий тяжкий період з 1918 по 1922 р., перетерпів всі труди і лішення війни з большевиками, займаючи посади булавного старшини, а в 1920 р. і генеральську (нач. Управи в Генеральному штабі), до цього часу тільки сотник; себто залишився в тим ранзі, в яким я і вступив на службу».

Юрій Скорняків 7.06.1921 представлявся до рангу підполковника, але 2.09.1921 начальник Генерального штабу УНР Всеволод Петрів відмовив у цьому клопотанні. Кущ відповів Скорнякову, що, мовляв, півтора року він працював у Партизансько-Повстанському штабі Юрка Тютюнника, до Генерального штабу не з’являвся, а тепер — «щось вимагає»{115}.

Звичайно, крім глибокої особистої образи такі дії начальства у «вічних сотників» нічого не викликали. І вони змушені були миритися з цим. Олександр Шпилинський, хоч і залишився сотником, проте згодом став найкращим українським військовим істориком серед еміграції, а крім того, був талановитим розвідником, що у 1920 роки неодноразово нелегально діставався на радянську територію для збирання агентурної інформації. На превеликий жаль, доля цієї непересічної людини губиться у вирі Другої світової війни.

Персональні військові ранги надавалися аж до часу остаточної демобілізації Армії УНР, яка відбулася у ніч з 30 червня на 1 липня 1924 р. Потому, за наказом Симона Петлюри, будь-які підвищення у старшинських рангах заборонялися — «аж до часу розпочаття Українською Армією і Фльотою воєнних дій на Украінській Землі»{116}.

Значно пізніше — у повоєнні 1940–1960 роки, Державний центр УНР в екзилі знову почав підвищувати ветеранів Армії УНР до наступних рангів. Причому колишні військові УНР, що мешкали у Німеччині, Франції та Австралії, часто відмовлялися від цього, а ветеранські об’єднання США та Канади, навпаки, вітали підвищення у рангах.

У результаті чимало осіб, які у 1920–1923 рр. були тільки хорунжими чи сотниками, стали підполковниками, полковниками і навіть — генерал-хорунжими. До того ж Державний центр УНР в екзилі ввів новий український військовий ранг — «майора» — між званнями сотника та полковника. Цей ранг отримали багато ветеранів — колишніх поручиків і сотників.

Звичайно, не обійшлося і без самозванців, які ніколи не служили в Армії УНР, але «приписалися» до неї вже в еміграції та навіть відіграли визначну роль в українському еміграційному житті. Приміром, «полковник» Сергій Вальдштейн, у 1920 роки, опинившись у Канаді, переконав місцеву еміграцію, що під час Першої світової війни був ротмістром Лейб-гвардії Уланського її Величності полку російської армії, а 1920 р. очолював загін ім. отамана Сірка у складі Армії УНР. Цікаво, що не тільки серед старшинського корпусу Української армії, а навіть — у всій російський армії офіцера на прізвище Вальдштайн не було. Тим паче — в імператорській гвардії. Але в Канаді, де мешкали переважно галицькі емігранти — вояки УГА, цьому самозванцеві повірили, і протягом 1936–1952 рр. він керував усім Союзом бувших українських вояків у Канаді{117}.

Окрім того, деякі «ображені» у 1920 роки та у повоєнний час самі почали іменувати себе бажаними рангами, навіть без участі Державного центру УНР в екзилі. Як приклад, можна згадати ім’я полковника Валентина Трутенка — винуватця загибелі решток 3-ї Залізної дивізії під час Першого Зимового походу, який, перебуваючи на еміграції в США, почав підписуватись «генерал-хорунжим». Це звання він присвоїв собі на підставі «наказу» іншого самозванця — Андрія Макаренка, що по смерті С. Петлюри оголосив себе керівником давно ліквідованої Директорії. Проти самозванства В. Трутенка з гострими статтями в українській пресі виступив ветеран 3-ї Залізної дивізії Олександр Вишнівський{118}.

Про легітимність підвищень Державного центру УНР в екзилі у військових періодичних виданнях час від часу виникали гарячі дискусії. Зокрема, у часописі «Вісті Комбатанта» за 1975 р., Ч. 6, колишній старшина 1-ї Української дивізії Української Національної Армії, підпоручик Роман Б. подав статтю «Титуломанія», у якій засуджував і висміював це явище. Публікація отримала продовження у листі за підписами керівництва комбатантської організації «Українське Козацтво», до складу якого входила велика кількість ветеранів Армії УНР. Автори листа погодилися з багатьма твердженнями Романа Б., зокрема з масовою роздачею Державним центром УНР в екзилі різноманітних військових рангів:

«Шановний автор “Титуломанії” пише, що в ділянці “військових титулів чи ступенів…” “у нас на еміграції справжня суматоха”. В точному перекладі на українську мову слова “суматоха” — означає “метушня” або “колотнеча”. І це правда. Але далі він зазначає, що “на щастя, це вже минулося”І На жаль, він помилився або не знає, що підвищення у військових рангах продовжувалось і досі продовжується з рамени Ресостру Військових Справ УНР в екзилі. Маємо факти, з яких подамо лише деякі для прикладу, не називаючи імен нагороджених рангами старшин вже на еміграції, коли українська військова служба припинилася і воєнних дій на еміграції не відбувається.

Маємо кілька хорунжих Армії УНР, які ту рангу набули, скінчивши Військову Школу в таборі інтернованих у Вадовицях в році 1921-му наказом Головної Команди Війська УНР Ч. 69 з дня 28 липня 1921 року. Від того часу, вже після демобілізації Армії, вже за часів перебування на еміграції, без служби у війську, багатьох з тих хорунжих поступово підвищувано аж до ранги майора, а то й до підполко вника…

А з найновіших прикладів наведемо слідуючі факти. Наказом по Ресостру Військових Справ УНР чис. 21 з дня 25 травня 1975 року між іншими нагородженими підвищено одного майора в підполковники зі старшинством з 1-го квітня 1954 року. А слідуючим наказом Ч. 22 з 25-го червня 1975 року одного поручика підвищено в сотники зі старшинством з 9-го травня 1950-го року…

За браком місця вже й цих прикладів вистачить, щоб показати помилковість автора статті “Титуломанія”, що “суматоха” в справі підвищень старшинських рангів на еміграції ніби вже припинилася. Тому він помилково також пише, що частина українських комбатантів не встигла використати нагоди, коли Військове Міністерство при УНРаді підвищувало в рангах. Як бачимо, така “нагода” продовжується і по цей час»{119}.

На завершення розділу наведемо порівняльну таблицю рангів та посад Української армії, які використовувалися протягом 1917–1924 рр.:

Старшини в українському військовому русі 1917 р

Офіцерський корпус російської армії був значною мірою аполітичною та денаціоналізованою верствою. Саме тому після Лютневої революції 1917 р. основна маса офіцерів-українців зайняла вичікувальну позицію, і лише поодинокі військовики, переважно колишні члени українських культурних організацій «Просвіти», клубу «Родина», а також українських політичних партій, стали організаторами національного військового руху.

Піонерами Української армії стали військовий урядовець Микола Міхновський (у більшості спогадів і досліджень він помилково іменується прапорщиком або підпоручиком, але насправді ніколи не був російським офіцером), поручик Варфоломій Євтимович і підпоручик Андрій Новоселицький, усі — активні українські діячі ще з довоєнних часів. Один із них — Варфоломій Євтимович, залишив цікаві спогади про початок українського військового руху, які згодом інший відомий військовий діяч Микола Удовиченко без змін відтворив у своєму рукописі спогадів. Перебіг перших подій в організації українського військового руху подаємо за цими джерелами.