Розділ «Частина І»

— Вам і волос не спаде з голови! Розумієте?.. Скоріше мене розстріляють, аніж нас! Совітська влада вас потребує. Ви розумієте це? Потребує!..

— Будемо радитись, що більшість скаже… — відповів я, щоб щось сказати, бо всі наші люди замислено мовчали.

— А ви й не радьтесь, — з підбадьорливою усмішкою каже матрос.

— Як це?.. — запитую здивовано.

— Дуже просто. Ви ж не бандити! Ваш загін складається з свідомих, ідейних людей; ваші бійці мало чим різняться від регулярних солдат, зразково здисципліновані. Складіть зброю ви, що тут присутні, повідомте про це своїх бійців, і вони, напевно, зроблять те саме. І вийде так, як у тій приказці: „Куди голка, туди й нитка…" — вдоволено захихикав Шинкар.

Те, що нас хвалив Шинкар, нас не дивувало; так йому треба було говорити, і ми це вже не раз чули, але його порада, не знаю як кого, а мене кольнула в серце: ми, такі „свідомі, ідейні, дисципліновані", як хвилину тому розцінював нас Шинкар, мали зробитися за його порадою баранами… Тамуючи гнів у собі, я лагідно відповів:

— Воно й справді дуже просто, як ви сказали, але ми такої методи ніколи не стосували, і бійці нам не повірять. Будемо з ними, як і досі було, радитись.

Зникла веселість з обличчя Шинкаря, і він, розвівши рухами, сказав:

— Робіть як вам здається краще, але я ще раз прошу — позбудьтеся будь-яких сумнівів чи підозр! Все, що я вам казав і кажу, кажу як рідним братам від щирого серця.

Так закінчилася розмова наша з представниками большевицької влади про амнестію і льояльність владі. Це була остання зустріч.

Делеґація

За якийсь час після цього примчав до нас у Мокру Калигірку отаман Загородній з такою новинкою, що нас запрошують на ширшу нараду до Великої Виски: прибула делеґація від головного штабу Армії УНР у Польщі. У Великих Висках зібралося чимало представників від багатьох повстанських загонів, але й від багатьох також — не було нікого. Чи їх большевики ліквідували, чи, здеморалізувавшись, отамани їх розпустили, а чи повірили амнестії, здали зброю і заявили свою льояльність большевицькій владі — невідомо, але їх уже не було. Це сумний факт.

Делегати від УНР були для нас незнані люди, тому й представилися уповноваженням від штабу Армії та особистими посвідками. І сказали вони нам таке: Армій УНР, інтернована в Польщі, зараз ще не готова йти війною проти большевиків на Україні. Ця справа ускладнилася останнім часом і відкладається на пізніше. А ви, хто хоче, переходьте кордон до Румунії або до Польщі, там наші люди заопікуються вами і скажуть що і як робити. Хто не хоче йти за кордон, нехай іде до Харкова чи до іншого промислового міста і влаштовується, вмістивши своє прізвище, на працю до фабрики, заводу чи якогось торговельного підприємства. Іншого виходу немає. Кого ж не влаштовує ні те, ні те, той може продовжувати боротьбу з большевиками на своє ризико, не розраховуючи, покищо, на будь-яку допомогу від Уряду чи Армії УНР.

На цьому й закінчилася „ширша нарада" (вірніше було б — коротенька розмова) представників повстанських загонів з делеґатами від УНР, якщо взагалі вони були від УНР…

Ми ще порозмовляли в окремих групах із знайомими з інших загонів, обмінялися останніми подіями та новинками і роз'їхалися. Коли ми вернулися до Мокрої Калигирки, то нам розповіли, що большевики порозвішували з містах, селах і хуторах об'яви про амнестію і що аґітатори настирливо закликають голоситися до совітської влади на місцях, добровільно здавати зброю та заявляти свою льояльність владі. Кажуть, що все те, хто що робив проти совєтської влади, все прощається всім і гарантується всім рівні права, воля і захист збоку влади. Нікому ніхто не буде пригадувати минулого, бо амнестія вибілює всі чорні плями минулого, хто добровільно зголоситься до советської влади…

— Що будемо робити? — розгублено запитують мене деякі повстанці, — Я большевицькій амнестії не вірю і ніколи не повірю. За кордон також не спішуся… Я ще буду воювати… Буду боротись із брехнею — комунізмом!

Такої думки, як виявилося згодом, трималися й інші командири — Гризло, Карась, Залізняк, Заболотний, Загородній та інші. Повстанців огортало нервове хвилювання. Вони сперечалися між собою, переконували одні одних, самі не знаючи того, чи добре чи правильне те, що вони доводили й обстоювали. Деякі і них ішли додому, щоб тихцем і поволі зжитися з селянами та якось приховати чи виправдати свою довгу відсутність у громаді; інші ж, що повірили в правдивість большевицької амнестії, йшли добровільно зголошувати свою льояльність советській владі. З останніми пішли і деякі старшини, а між ними й Пугач та Бойко.

„Гуманність" совєтської амнестії

Час від часу нас інформували з Києва, що всі ті „добровольці", які по амнестії зголосилися до большевицької влади, ходять ситі й необдерті вулицями Києва зовсім вільно, без ніякої охорони, ні нагляду… Минуло чимало часу. Інформації з Києва затихли, припинилися. І ось одного дня приклигав до нас у Кисілівку „доброволець" — командир Василь Бойко. Покалічений, потовчений, брудний і знеможений докраю! Він і розповів нам про все, що сталося в Києві з тими, які добровільно побігли по „добродійства високогуманної" большевицької амнестії. Спочатку, — розповідав нам Бойко, — заопікувалися ними в Києві по-людському, примістили всіх, досить добре годували, дали одежу тим, які були обдерті, в лахмітті; необмежена воля руху цілими днями; вимагалося тільки, щоб у визначені години сніданку, обіду й вечері всі були за столами, а після 10-ої години — лягали спати. Сказали і часто повторювали, пригадували, щоб усі були готові до виїзду у військову школу. Коли саме мали їхати і куди саме, ніхто не знав, тому, казали, треба бути готовими на виклик в кожну хвилину. Так було цілий місяць. І ось одної ночі спокійнісінько, без найменших підозрінь, усіх заарештували в сонному стані. Загнали всіх, дуже справно і швидко, по-фаховому, в товарні вагони поїзда, що йшов на Харків. Збагнувши чим це „пахне", Бойко скочив з вагона на ходу. Потовкся, покалічився і рештками зусиль добився до нас.

Усіх „амнестованих", як нам донесли пізніше, привезли до Харкова і там же зразу їх розстріляли. Смертний присуд їм підписали ті самі що й амнестію підписували; ті самі кати, що підписали вирок смерти учасникам Зимового походу під Базаром — Троцький і Якір!