Розділ «4. Лужков»

Звертаю увагу: приєднано із корінним населенням — кримськими татарами, про існування яких постійно забувають.

А тепер, Юрію Михайловичу, згадаймо, чиї ж голови — життя — було покладено в Причорномор'ї. Адже вас просто зациклило: росіяни та росіяни!

Усім відомо: на півдні України в 1776–1799 роках діяло дві армії: українська і катеринославська, загальною чисельністю (у різні роки) від 60 до 160 тисяч осіб. Комплектувалися армії переважно вихідцями з південних губерній, включаючи нинішні області Воронезьку, Курську, Орловську, Білгородську, Чернігівську, Сумську, Київську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, Запорізьку. Панові Лужкову не варто забувати, що перші чотири з названих областей у ті часи звалися Слобідською Україною, де проживали українці. Я навіть подавав виписку із ВРЕ, третє видання, панові Солженіцину, підтверджуючи цей факт. Повторювати не буду.

Отже, від Воронежа й Орла до Запоріжжя й Києва, на території, завойованій на той час Російською імперією, проживало (1770 рік) не менше, як 4,5 мільйонів українців. Я свідомо занижую цю цифру.

Якщо згадаємо, пане Лужков, що військову повинність відбували кріпаки, чим по-варварськи ви облагодіяли «братів», від 100 осіб — один у примусовому порядку, то одноразовий річний призов становив не менше 45 тисяч солдатів. Загалом за двадцять років Російською імперією було «забрано в москалі» близько мільйона українців!

А оскільки імперія в ті роки вела загарбницькі війни по всьому периметру держави (війна із Пруссією, завоювання Сибіру, війни зі Швецією і Польщею, захоплення Казахстану, перські походи тощо), зрозуміло, де склали свої голови солдати-українці: ясна річ, у боях від Кубані до Дунаю, хоча побували і в інших місцях.

Не варто забувати, що в 1796 році, після третього поділу Польщі, в Російській імперії кількість українського населення збільшилася до 10–12 мільйонів людей.

Так що «гарматний матеріал» потроївся. Стало можливим призивати в армію по 80 — 100 тисяч українців на рік.

Погляньте, Юрію Михайловичу, на таблицю — де проживали українці і в якій кількості (кінець XVIII століття). Таблицю складено за «Історією України» Ореста Субтельного:

№ з/п Територія Площа, тис км2 Населення, тис. осіб (приблизно) 1. Гетьманщина (або Малоросія) (у складі Російської імперії) 92 2300 2. Слобідська Україна (у складі Російської імперії) 70 1000 3. Південна Україна (у складі Російської імперії) 185 1000 4. Правобережна Україна (після третього поділу Польщі — у складі Російської імперії) 170 3400 5. Східна Галичина (імперія Габсбургів) 55 1800 6. Закарпаття (імперія Габсбургів) 13 250 7. Буковина (імперія Габсбургів) 5 150 Загалом: 590 10000

Саме за цією «Історією України», написаною професором Йоркського університету Орестом Субтельним, на Заході вивчають історію українського народу.

До речі, пане Лужков, Росія чомусь вивчає не історію російського народу, його становлення й розвитку, а історію Російської держави, намагаючись завуалювати, що сама ця держава відбрунькувалася від імперії Золота Орда, і базовим етносом московської держави стали фіно-татарські племена. І починаєте ви вивчення історії своєї держави зовсім нелогічно — з Києва, а не з норманського минулого династії Рюриковичів. Якось із середини починаєте, зовсім забувши, що історію держави творить народ, а не його володар — зайда.

Навіщо російському істеблішменту знадобилася ця неправда — давно всім відомо.

Повернімося в чорноморські степи.

Зважаючи на подану тут таблицю, сподіваюся, пане Лужков, ви чітко розумієте, чиїми кістками вимощені степи Причорномор'я та Криму. Не забувайте й те, що з X до XVI століття ця земля або взагалі належала українцям, або вони в неї ходили, як до себе додому. А московити, ваші предки, у ті часи відзначалися, як правило, на річці Ока й значно північніше.

Настала пора, Юрію Михайловичу, поговорити «про місто російської слави — Севастополь». Як ми розуміємо, слава до міста Севастополя прийшла за часів оборонних боїв Кримської війни в 1854–1855 роках і бойових дій Другої світової війни під Севастополем (1941–1942 роки й 1944 рік).

Отже, освіжімо в пам'яті факти Кримської війни XIX століття.

Воєнні дії в Криму почалися з висадки десанту супротивників Росії 2 (14) вересня 1854 року. Обмежений союзний десант (війська Англії, Франції й Туреччини) складався з 62 тисяч вояків і висаджувався на берег кілька тижнів. Російська армія у ті дні в Криму мала 33,6 тисячі вояків і 18-тисячний гарнізон у Севастополі. Отже, сили практично були рівні [9, том 13, с. 512].

Але війська Російської імперії 1854 року в Криму були розбиті спочатку на річці Альмі, пізніше в Балаклавському бою, а остаточно розгромлені в Інкерманському бою. Як бачимо, воєнні дії велися практично в межах міста Севастополя. Нині Балаклава та Інкерман — частина міської території. Але російські генерали й адмірали, воюючи у своїй країні з експедиційним десантом, не змогли не лише забезпечити військову перевагу в силі й швидкими концентрованими ударами зіпхнути ворога в море, а й навіть налагодити взаємодію армії та флоту.

Таке військове уміння російського генералітету в Кримській війні під Севастополем!

А союзники, не до прикладу російським генералам і адміралам, у 1855 році збільшили сили, багато разів штурмували Севастополь і 28 серпня (9 вересня) взяли місто. Російський генералітет розписався в своєму цілковитому безсиллі. Хоча чимало генералів і адміралів (Корнілов, Нахімов, Тотлебен) проявили в боях особисту солдатську хоробрість. Але генералів і адміралів судять за їхніми полководницькими справами, а не за вміння ходити в атаку й гинути. Це доля солдата.