Розділ «10»

Хитро, відверто неправдиво подає матеріал майстер «доважку брехні». Насаджується думка, нібито саме Кази-Гірей присягав Федору Московському. Але це неправда! Ми пам'ятаємо, про що була підписана Шертна (Клятвена) грамота 1473 року між Менглі-Преєм і Іваном III. Тоді Іван III присягнув на вірність Менглі-Гірею, визнав за Менглі-Преєм титул царя верховного, тобто царственого спадкоємця великого роду Чингісидів, а себе — його підданим, васалом, і залишався у взаєминах з Ордою, як і всі його предки, — князем московським, данником ханським. Він далі платив данину Орді і залишався під ординською верховною владою. Натомість кримські Гіреї та Орда зобов'язані були захищати Московію від зовнішніх кривдників і зовнішнього зазіхання.

І останній московський князь роду Рюриковичів із великим задоволенням дав Клятвену грамоту на вірність та підданство роду Гіреїв і залишився, як і всі до єдиного спадкоємці Олександрового (Невського) племені, васалом роду Чингісидів. І зовсім немає значення — чи Клятвена грамота була підписана під Москвою на Поклонній горі, в стані хана КазиГірея, чи в Бахчисараї у 1594 році.

М. М. Карамзін не посмів подати читачам справжню картину приниження Московїї, її останнього князя династії Рюриковичів — Федора Івановича. І мета у нього була зовсім інша — приховати й спотворити саму правду, щоб брехнею та хитрістю возвеличити це приниження. Хочу звернути увагу: укладанню Клятвеної грамоти сприяв особисто Федір Годунов, який став після останнього Рюриковича правителем Московїї. Годунов ніколи не забував і не приховував свого ординського походження. Саме ординська знать Московії, що становила переважну частину її боярства та князівства, не дозволяла Московії відриватися від матері-Орди.

Останній князь Московії Федір Іванович помер 7 січня 1598 року. Обидва останні московські князі династії Рюриковичів були людьми ненормальними:

«Грозний був дегенератом або одним із тих параноїків, психологію яких вивчав Ломброзо… Федір був напівідіотом» [4, с. 398].

Ці твердження — не вимисли окремих істориків. Практично всі європейці, що відвідали Московію наприкінці XVI століття, дотримувалися такої думки.

«Так припинилося на троні Московському знамените Варязьке покоління, якому Росія (Московія. — В. Б.) зобов'язана буттям… — від початку настільки малого, крізь низку століть бурхливих, крізь вогонь і кров, досягши панування над Північчю Європи та Азії войовничим духом своїм Володарів і народу…» [1, том ГХ, с. 359].

Я гадаю, саме Небо, аби покарати цю бандитську московську гілку династії Рюриковичів, послало на голови двох останніх представників Олександрового (Невського) племені велике прокляття, перетворивши одного з них із людини на бандита, розпусника та параноїка, який зазіхав на чужі титули, віддавався блуду й розпусті; а іншого — на дурня, зобов'язаного все життя замолювати гріхи всього роду московських князів. І щоб цей рід, ворожий до оточення, не шаленів і далі, — перервало його навіки. Навіть Небесному Терпінто до роду Олександра Невського, який понад 300 років по-бандитськи керував Московією, прийшов кінець. Амінь!

Закінчився рід Рюриковичів московських не царством і величчю, а васальним плазуванням і залежністю від Орди й Чингісидів. Як виникла Москва й Московія у володінні Батиєвої Орди, так і залишилася в підданстві Орди до останнього московського князя Рюриковича.

І навіть перші Романови майже сто років, усе XVII століття, залишалися васалами Кримської Орди, через що опісля так знущалася великоросійська еліта над татарським народом — ніяк не могла пробачити свого багатовікового приниження. Послухаймо історика:

«… І навіть у кримських татар в Бахчисарайському договорі 1681 р. не могли домогтися ні зручного степового кордону, ні скасування ганебної щорічної данини ханові, ні визнання московського підданства Запорожжя» [6, с. 363].

Така істина, приховувана під половою звичайного історичного словоблудства, або, по-російськи, — «доважками брехні». Про це зовсім забули державники типу Лужкова, Солженіцина і такі, як вони.

Великороси-державники розповіли нам не історію становлення московитів як народу, а історію розбою московської гілки династії Рюриковичів. При цьому чомусь перервали цю династію на київському князеві Олегу, забувши, що Олег прийшов у Київ з півночі Європи. Отже, за логікою великоросів, їхній родовід повинен поширюватися на норвезький і шведський народи. Але, як бачимо, логіки в цьому історичному питанні у великоросів немає.

Недарма історик К. Валишевський сказав, мовби вліпив ляпаса офіційній великоросійській ідеї:

«Хоча Московські государі й називають себе великим князем або царем «усія Русі», але право на цей титул у них було таке ж, як і право їхніх сучасників англійських королів, за яким вони собі привласнювали герб і корону Франції до своєї вітчизни» [4, с. 10].

Якщо історики Англії та англійська історична наука давним-давно зуміли поправити своїх королів, то великоросійський істеблішмент і правителі Російської (власне кажучи, Московської) держави, донині зазіхають на чужий коровай, як і їхні попередники, повторюючи давно завчену облуду про «київський період московської історії».