Розділ «2»

У цих подіях вражає поведінка митрополита. Хоч би як Російська православна церква намагалася відмежуватися від зв'язку з татаро-монголами, їй це не вдасться. Безпрецедентний приклад, коли прості християни цілого міста піддані церковному прокльону заради збереження величі визнаного російською церквою своїм Верховним Царем хана Узбека. Московська православна церква і її митрополит були вірними слугами хана Золотої Орди, служили йому віддано, днями й ночами молячись за нього.

У поданих вище словах М. М. Карамзіна криється вся так звана «відособлена незалежність розвитку Московії від Золотої Орди». Навіть найдосконаліші тези російської міфології розвалюються під тиском звичайних фактів. Потрібно тільки відсіяти словесну полову виправдань. Якщо московські справи і події XIII–XV століть розглядати без доданого згодом «доважку брехні», то факти оповіді мають чітку логіку: володар єдиної держави — хан Узбек, а обидва московити (і князь Іван Калита, і митрополит Феогност) — лише вірні слуги Золотої Орди. Хан повелів доставити до нього підданого, який проштрафився, — і запопадливі митрополит із московським князем виконують наказ. Не більше!

Але псковитяни не послухалися митрополита, хоча той прокляв їх і відлучив від церкви. Вони не зрадили Олександра Тверського, і він вільно виїхав до Литви.

Як же поводився надалі Іван Калита?

Я не буду розповідати про нього, а подам кілька виписок з М. М. Карамзіна. Судіть самі:

«… Іоанн частими подорожами в Орду доводив свою відданість Ханові…» [1, том IV, с. 278].

«Новгородці, торгуючи на кордоні Сибіру, діставали багато срібла із-за Ками, Іоанн вимагав його для себе та, отримавши відмову… у гніві поїхав тоді до Хана (скаржитися. — В. Б.)» [1, том IV, с. 278].

«Спустошуючи казну свою частими подорожами в корисливу Орду і знаючи, що Новгородці не налаштовані

добровільно поділитися з ним скарбами Сибірської торгівлі, він хотів збройною рукою перехопити ці скарби. Полки Іоаннові йшли взимку, виснажені труднощами… зустрінуті дужою відсіччю Двінських чиновників, вони не мали успіху і повернулися, втративши велику кількість людей» [1, том IV с. 280].

«Новгородці відправили звичайну Ханську данину до Іоанна, але Великий Князь, не задоволений нею, вимагав… ще удвічі більше срібла, нібито для Узбека» [1, том IV, с. 286].

Так вірою й правдою служив Золотій Орді Іван Калита, плазуючи біля ніг хана. Вдома займався звичайним розбоєм, вишукуючи для Орди зайвий гріш. Тільки за приблизними підрахунками, Іван Калита з 1327 до 1340 року провів в Орді, включаючи дорогу туди й назад, не менше ніж дев'ять років.

Відтак проповідувана сотні років брехня, що Іван Калита — перший московський князь — «збирач землі руської», «возвеличувач Московії», — лише звичайний «доважок брехні». Іван Калита був вірним підданим хана Узбека, служив йому вірою й правдою. Однак відрізнявся рідкісним боягузтвом, підлістю, інтриганством і зрадництвом.

Послухаймо, шановні читачі, про ще одну інтригу цього князя-московита.

У 1336 році втікач-князь Олександр Тверський вирішив повернутися у Твер: поїхав до Хана й повинився перед Узбеком. І хан повернув йому Тверський престол. Це дуже стурбувало Івана Калиту, і він взявся плести нову інтригу:

«Іоанн… (знайшов. — В. Б.) Інший безпечний спосіб погубити Тверського Князя… він поспішив в Орду, взяв із собою двох старших синів, Симеона й Іоанна, представив їх величному Узбекові як майбутніх надійних, ревних (ось справжня ціна князів-московитів. — В. Б.) слуг його роду, вправно лестив йому, сипав дари і, цілковито увійшовши в довіру до Хана, міг сміло приступити до головної справи, тобто, до очорнення Тверського Князя. Без сумніву, Іоанн описав його закостенілим ворогом Моголів, готовим збунтувати проти них усю Росію (землю Моксель. — В. Б.) і новими ворожими діями вразити легковірне милосердя Узбекове. Цар, застрашений небезпекою, наказав позвати в Орду Олександра (Тверського — В. Б.), Василя Ярославського та інших Князів Удільних…

Іоанн же (підла душа! — В. Б.), щоб відвести від себе підозру, одразу ж повернувся до Москви чекати наслідків» [1, том IV, с. 283].

Хочу звернути увагу на цю цитату ось у якому контексті. Для того, щоб його наклеп на Олександра Тверського досяг мети, Івану Калиті необхідно було вести дуже тонку інтригу, інакше хан Узбек міг знести голову йому самому. Відтак усе пророблялося неквапно, під час багатьох відвідувань хана. Та й потрапити московському князеві на прийом до хана було справою непростою. Спочатку необхідно було відвідати придворну знать і задобрити її. І лише після цього можна було розраховувати на прийом у хана. Тобто для виконання задуму потрібен був час. І весь цей час московський князь із синами перебував при ставці хана, кочував разом із двором, пив, веселився, розважався, полював, допомагав синам заводити знайомства зі знаттю і спадкоємцями хана, як кажуть, вів світське життя при дворі. Слід пам'ятати: саме так було щоразу. Лише з дозволу хана Іван міг виїхати до себе в улус.

Послухаймо, чим закінчилася інтрига князя московитів:

«Хай буде воля Божа!» — сказав Олександр і поніс багаті дари Узбекові та його Двору. Їх прийняли з похмурою безмовністю. Минув місяць. Олександр молився Богу й чекав суду. Деякі Вельможі Татарські й Цариця заступалися за цього Князя, але прибуття в Орду синів Іоаннових вирішило справу, «накручений» ними або друзями хитрого їхнього батька Узбек без жодного розслідування оголосив, що заколотник, невдячний Князь Тверський повинен умерти… Олександр… обійняв вірних слуг і бадьоро вийшов назустріч убивцям, які, відрубавши голову йому і юному Феодору (синові. — В. Б.), порубали їхні тіла на шматки! Ці понівечені останки нещасних Князів були привезені в Росію (Твер. — В. Б.)…» [1, том IV, с. 284].

Але князь-московит ненадовго пережив Олександра Тверського. Олександра було страчено 1339 року, а Іван Калита помер у 1340 році.