Розділ «6»

1246 рік. У дорозі, повертаючись із Орди, помер великий Володимирський князь Ярослав Всеволодович. Російські історики встановили, що він був отруєний монголо-татарами. А Плано Карпіні подав істину в чистому вигляді.

1263 рік. Повертаючись із Орди, помер у дорозі великий Володимирський князь Олександр Ярославович. Про його отруєння російські історики свідомо мовчать.

1271 рік. Повертаючись із Орди, помер в дорозі великий Володимирський князь Ярослав Ярославович. Його отруєння замовчується. Тут уже дещо прояснюється.

1276 рік. Повертаючись із Орди, помер у дорозі великий Володимирський князь Василь Ярославович. І у випадку з цим князем російські історики про отруєння мовчать (про князя читаймо нижче).

Здавалося б, смерть князів наставала за тотожних обставин, але чомусь історики, починаючи з другої смерті, почали замовчувати факт отруєння. Все пояснюється надзвичайно просто: не можна оголосити отруєного князя святим Російської православної церкви. І тоді, з веління російських православних ієрархів, в усі «літописні зводи» було запущено відповідний «доважок брехні». Чим не поступишся заради звеличування власних предків-державників!

Ось такими хитрими мазками писалася російська історична дійсність.

Повернімось до Ярослава Ярославовича. Саме цей князь разом із братом Василем зробили велику справу: випросили дозвіл у татаро-монгольського хана на заснування поселення Москва.

Послухаймо істориків російських:

«Ярослав Ярославович… У 1271 р. їздив в Орду із синами Невського і по дорозі назад помер» [25, с. 250].

Російські історики констатували, що наприкінці правління Ярослава Ярославовича спалахнула чергова сварка за великокнязівський престол між ним та його молодшим братом Василем. Хан Менгу-Тимур, який правив у той час в Золотій Орді, аби припинити брудні доноси Рюриковичів і встановити мир у своїх північних улусах, повелів прибути в Сарай Ярославові, Василеві та синам Олександра Невського. За законами, сини Олександра також вважалися онуками хана Бату, як і сам Менгу-Тимур.

Не варто забувати й такого нюансу: Батий і Берке були братами — синами Джучі (старшого сина Чингісхана). Але після смерті Берке на ханський престол Золотої Орди знову сів нащадок Батия, його внук Менгу-Тимур. А він знав, що Олександр Невський, ставши андою Сартака, поріднився з родом Батия.

Очевидно, обвинувачення в неблагонадійності князя Ярослава були настільки серйозними, що Ярослав був відсторонений від великокнязівської влади і отруєний, а Василь незабаром одержав ярлик на великокнязівський престол. Була вирішена доля й синів Олександра. За ними залишилися ярлики удільних князів: Дмитрові дістався Переславль-Залеський, Андрієві — Городець. Молодшому синові Олександра — Данилові 1271 року сповнилося лише 10 років. Але й про нього подбав хан Менгу-Тимур. Він повелів у 1272 році провести повторний перепис поселень і населення ростовсько-суздальської землі; повелів примусово заселити московський «лісовий куток» мордово-фінським людом, що блукав по лісах, та знатними татарами. Після досягнення Данилом повноліття у 1277-му (16 років!) вручив йому ярлик на Московське удільне князівство.

Отже, ми нарешті добралися до простої істини, яку так ретельно приховували великороси: селище Москва почало заселятися племенами Моксель із 1272 року, а удільне Московське князівство з'явилося в 1277 році. Саме хан Золотої Орди Менгу-Тимур, а не Юрій Довгорукий, став справжнім засновником Москви і Московського улусу.

Менгу-Тимур зробив синам Олександра ще один великий подарунок: саме їм, чий батько породичався з Чингісидами, він повелів залишити великокнязівський володимирський престол.

Надалі своєму власному дитяті — Московії, золотоординські хани сприятимуть у всьому. Завдяки допомозі й дозволу Сарая Московія незабаром стане на шлях розбою, так званого «збирання землі російської». Але саме поняття «збирання» з'явиться значно пізніше, коли на кістках тисяч убитих виникне імперія і їй знадобиться «велике й давнє минуле».

Тоді російська еліта почне красти чуже, щоб видати за своє. Вона навіть відмовиться від прабатьків своєї державності — татаро-монголів, не кажучи вже про відмову від свого корінного фінського етносу: мері, муроми, мещери, весі, печори, пермі, мокші, мордви.

Але повернімося до Ярослава Ярославовича, щоб підсумувати наші відомості про князя.

Ось як Ярослава характеризує М. М. Карамзін:

«Тіло його (князя Ярослава Ярославовича. — В. Б.) було відвезене для поховання у Твер. Літописці не кажуть ані слова про характер цього Князя; бачимо лише, що Ярослав не вмів ані задовольнятися обмеженою владою, ані сміло й рішуче утвердити самовладдя; кривдив народ і винився як злочинець; не відзначався ратним духом, оскільки не хотів сам вести військо, коли воно боролося з Німцями; не міг назватися й другом батьківщини, бо озброював Моголів супроти Новгорода» [1, том IV, с. 217].

Як жорстоко засудив князя «автор російської історії» М. М. Карамзін. Лише за те, що князь Ярослав свого часу (1252 рік) підтримав справедливість і став на бік князя Андрія, виступив проти Олександра, так званого Невського. Але за значно тяжчі гріхи: зраду рідного брата, знищення сина Василя, кількаразову різанину народу, зрадництво й віддання у рабство новгородців — Олександра Невського цей автор не те що не осуджував, навпаки — удостоїв хвалебної оди!