Розділ «6. ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО ТА ІМПЕРІЯ»

10 жовтня 1939 р. «Литературная газета» надрукувала листа у віршах, складеного групою осіб, котрі підписалися як «комсомольські поети». Цей лист адресувався робітникам Західної України та Західної Білорусії, і в ньому йшлося про два міста, які до війни належали до Польщі: Вільнюс (Вільно) та Перемишль. (Нині Вільнюс є столицею Литви, а Перемишль розташований у південно-східній Польщі.) У листі заявлялося, що ці два міста були, відповідно, білоруським та українським. Крім того, у ньому описувалися страждання білорусів і українців під польським правлінням і висловлювалася радість від того, що Червона Армія поклала їм край.

У «Литературной газете» від 26 листопада 1939 р. було опубліковано вірш Євгенія Долматовського «Північ» [ «Полночь»], у якому описано старий великий родинний дім, який раніше належав польському аристократу, а тепер у ньому розташувалися російські козаки. Долматовський багатослівно говорить про Москву — у спосіб, що нагадує «Три сестри» Чехова. У контексті цього вірша, в якому йдеться про вивезення і вбивства етнічних поляків в Україні, згадки про Москву — її вулиці та бульвари, молодих дівчат і перехожих — створюють дивне враження. Подібним зведенням ідеологічного фундаменту характеризується також стаття П. Корнієнка «Завершення багатовікової трагедії» («Конец многовековой трагедии») у тому самому числі «Литературной газеты». Ця стаття стверджує, що росіяни та українці належать до одного народу, тоді як «польські поміщики» є ворогами перших і других. У статті наводяться цитати з начебто надрукованої в 1879 р. в Лембергу, який тоді перебував під австрійським правлінням (польська назва міста — Lwow, українська — Львів), книжки «Історія Польщі, Литви та Рутенії». За словами автора статті, у цій книжці всіх слов’ян поділено на «давніх поляків, поляків і правителів» (ляхів, поляків і владик). Висвітлення поляків у такому неґативному світлі, з підкресленням того, що вони нібито привласнили ранню історію слов’ян, у ті бурхливі часи могло тільки заохочувати до насильства проти них.

У вересні та жовтні 1939 р. в радянській російській пресі з’явилося незвичайно багато статей із возвеличенням всього російського і нагадуванням росіянам про польськоросійські війни XVI і XVII століть. У численних статтях, поемах і оповіданнях читачі підштовхувалися до висновку, що росіяни, українці та білоруси належать до одного народу. 10 жовтня в «Литературной газете» В. Перцов писав про «славне воєнне минуле російського народу». У тому самому тижневику від 26 вересня було опубліковано поему Пятра Глабки із східної Білорусії, яка належала до СРСР. У поемі говориться, що Білорусію та Росію розділили злочинні «польські пани»: «Нас країна одна породила / Та неоднакове щастя дала / Ми росли всьому світові на диво / Вас скрізь неволя підстерігала» 48.

Стаття Михайла Живова «Судові свідчення польської літератури» [ «Свидетельские показания польской литературы»], опублікована в «Литературной газете» 10 жовтня 1939 р., малює жахливі картини життя людей праці в «панській Польщі». З цієї статті можна зробити висновок, що невелика банда «польських панів» пригноблювала маси непольського міського та сільського пролетаріату. Усупереч цьому твердженню, в радянському щомісячному юридичному журналі «Советская юстиция» в 1940 p. було визнано, що для судів, розміщених у містах і селищах Західної Білорусії, потрібно було шукати перекладачів, оскільки місцеве населення розмовляло виключно польською мовою» 49.

Максим Рильський опублікував два антипольські вірші в газетах «Правда» (24 березня 1940 р.) та «Известия» (17 вересня 1940 р.). У другому з них він згадує про першу річницю встановлення радянського панування в Західній Україні, називаючи його «великим». «Сліди [польської] шляхетності зникають»; вже немає «панів», які «правили», заявляє Рильський. Однак коли вітер історії змінив свій напрямок, Рильський також змінив свій тон, публікуючи 13 серпня 1941 р. в «Известиях» пропольську статтю. Сталін, наляканий нападом Гітлера, дозволив полякам, ув’язненим у Гулагу, записуватись до польської армії. Рильський, відповідно, почав оспівувати «націю Міцкевича, Словацького, Шопена та Коперника», закликаючи поляків героїчною боротьбою «стерти сором» нацистської окупації. Цей випадок демонструє діапазон маніпулятивних можливостей, які мала у своєму розпорядженні імперія щодо примусово німих підкорених народів.

Однак до вторгнення Гітлера в Радянський Союз на поляків був відкритий сезон полювання. В окупованих містах і селах східної Польщі та західної Білорусії організовувалися збори «інтелігенції». Зрозуміло, що ці збори одноголосно підтримували радянську владу. Так було, зокрема, у Мінську та Білостоці (газета «Правда», 1 жовтня 1939 p.), Вільнюсі («Правда», 2 жовтня 1939 р.) та Слонімі («Правда», 26 вересня 1939 р.). У «Правде» від 9 жовтня повідомлялося, що 6500 представників інтелігенції, які в «панській Польщі» були безробітними, тепер одержали роботу в «білоруському» місті Вільнюсі. У цій статті стверджується, що «панська Польща придушувала білоруську культуру».

Такі самі почуття висловлюються й у вірші Михайла Ісаковського «На сході сонця», опублікованій у газеті «Правда» від 27 вересня 1939 р. Ісаковський, подібно до Маргарити Алігер і Валентина Катаева, у той час з особливою завзятістю таврував усе польське. Інші антипольські вірші Ісаковського були надруковані у «Правде» від 6 жовтня і 5 листопада 1939 р. 15 жовтня «Литературная газета» надрукувала рецензію на видану в дитячому видавництві «Детиздат» книжку під назвою «Брати» [ «Братья»], яка, схоже, була збіркою антипольських віршів для дітей. Швидкість, із якою цю книжку було опубліковано та рецензовано, свідчить про те, що принаймні частина матеріалу мусила бути підготовлена ще до радянського вторгнення, після якого на час виходу книжки минуло чотири тижні. За словами рецензента, книжка починається з опису розбирання солдатами Червоної Армії прикордонних знаків на польсько-радянському кордоні.

Крім того, Ісаковський постійно плутав російське з українським і білоруським. В опублікованому в «Правде» вірші «Цими днями» [ «В эти дни»] він пише про боротьбу з поляками на смерть і завважує, що жителі України та Білорусії були «простими російськими хлопцями» («простые русские ребята»), які любили свою російську батьківщину. Завдання Ісаковського полегшувалося неоднозначністю слова «русский» (що обговорювалося в першій главі цієї книжки). У цьому вірші білоруський селянин висловлює своє захоплення Червоною Армією і її дисциплінованим і строгим підходом до приватної власності в Західній Білорусії. Він звертається до Червоної Армії з такими словами: «Зі шляхтою ви на смерть воювали / а нам навіть не замутили води / Ні яблука ні разу не зірвали, / Не затоптали жодної грядки» 50. На жаль, ці слова виходять надто далеко за межі дозволеного поетичною фантазією. Повідомлення з містечок і сіл Західної Білорусії малюють зовсім іншу картину 51.

У вірші, опублікованому в «Правде» 10 жовтня 1939 p., Семен Кірсанов звинувачує, що в «панській Польщі… шляхтич, ксьондз і поліцейський змушували всіх працювати до повного виснаження». Подібні погляди Кірсанов опублікував також у «Правде» від 15 листопада 1939 р. Крім того, 23 липня 1940 р. у «Правде» було надруковано його вірша з описом того, як Латвія, Литва і Естонія добровільно приєдналися до Радянського Союзу — країни, яку поет порівняв з магнітом («страна-магнит»). А найсильнішим магнітом, каже Кірсанов, був сам Сталін — до нього нестримно тягне різні народи. «Старий світ стає трішечки меншим, тоді як ми приймаємо до себе радянські Естонію, Литву та Латвію», — запевнює Кірсанов. Ця фраза повторює слова В’ячеслава Молотова з уже згадуваної промови, в якій він хвалився, що старий світ має «трохи посунутися» («потесниться»), щоб уступити місця розширеному СРСР.

Олександр Твардовський, який у 1960-ті роки став однією з провідних фігур анти-сталінського табору, у роки дії пакту Сталіна — Гітлера писав зовсім інші речі. У «Правде» від 10 жовтня 1939 р. він опублікував вірша про напад Червоної Армії на Польщу: «Поляки тікають від солдатів Червоної Армії, від пісні вільних людей, від великої правди». 29 жовтня 1939 р. у «Правде» було надруковано ще одного вірша під назвою «Слово про землю» [ «Слово о земле»], в якій колективний оповідач висловлював свою ненависть до польських панів і називав польську владу «незаконною та проклятою» («неправая и проклятая власть»). Твардовський звинувачував, що «ми працювали на проклятих польських панів, / а тоді мусили просити в них про кусень хліба». Слово пан і похідні від нього вживаються в цьому короткому вірші сім разів, весь час як протиставлення «нам» або народові, який, неявно, складається з росіян, українців і білорусів. Використання у назві вірша слова «земля» (яке може означати ґрунт або територію) наштовхує на думку, що ця земля є виключно російською /білоруською /українською, хоча на цій багатоетнічній території жили і працювали також і поляки. Це слово має в російській мові різноманітні та позитивні конотації, отже, слова: «Ми зробили чесну справу… ми виступили за рідну землю» («На честное дело мы гили… Где видано, добрые люди / Своей чужаться земли») зміцнюють у читачів переконаність у тому, що росіяни чинили правильно, ведучи наступальну війну.

До переліку письменників, які прославляли радянське вторгнення у своїх статтях, віршах і заявах, належали М. Бронков («Литературная газета», 26 вересня 1939 p.), Олександр Корнійчук («Правда», 26 вересня 1939 р.), Янка Купала («Правда», 6 жовтня 1939 p.), Василь ЛебедєвКумач і П. Лідов («Правда», 8 жовтня 1939 р.), П. Пономаренко («Правда», 3 червня 1940 р.), К. Потапов («Правда», 2 жовтня 1939 p.), Олександр Прокоф’єв («Ленинградская правда», 22 вересня 1939 p.), Ілля Сельвінський («Правда», 18 вересня 1939 p.), А. Сітковський («Литературная газета», 17 вересня 1939 p.), Є. Степанов («Правда», 4 жовтня 1939 p.), Микола Тихонов («Правда», 29 листопада 1939 p.), Степан Тудор і Ванда Василевська («Правда», 27 жовтня і 7 листопада 1939 р.), Віктор Вінніков («Правда», 6 листопада 1939 р.) та Йосиф Уткін («Литературная газета», 15 жовтня 1939 p.). Така лавина антипольських статей у вересні — листопаді 1939 р. свідчить про організовану державою пропагандистську кампанію з поширення антипольських настроїв, метою якої було заручитись підтримкою підпорядкованих народів у період приєднання до Радянського Союзу нових територій. Вона вказує також на те, що колоніальні прагнення радянської Росії хоча й були продовженням давнього російського бажання приєднати землі, котрі лежать на захід від етнічно російських територій, та внаслідок поєднання з комуністичною ідеологією призвели до розпалювання міжетнічної ворожнечі у значно більших масштабах, ніж це було за часів царської імперії.

У газеті «Правда» від 18 вересня 1939 р. був опублікований виступ міністра закордонних справ СРСР Молотова по радіо, який заявив, що «розвиток подій показав, що польська держава неспроможна уберегти себе від розвалу». Далі ця газета процитувала ноту, надіслану польському послу в Москві радянським урядом, у якій оголошувалося, що Радянський Союз прийняв рішення «взяти під своє крило Західну Україну та Західну Білорусію». Отже, приєднання території, яка зрештою стала колонією радянської Росії, ставало таким чином начебто прийнятним відповідно до міжнародного права. У своєму виступі перед Верховною Радою СРСР, присвяченому зовнішній політиці Радянського Союзу (текст цього виступу було повністю опубліковано в журналі «Советское государство и право»), Молотов заявив, що населення приєднаних територій тепло вітало Червону Армію і що воно було готове скинути «панське ярмо» 52.

У «Правде» від 19 вересня 1939 р. Є. Ярославський засудив польський уряд як нелюдський і деспотичний. Цього самого дня в «Правде» з’явилися також статті під такими заголовками: «Свято в селах Західної Білорусії», «Наші брати тепер житимуть з нами в одній великій сім’ї», «Червона Армія — наш найкращий захисник» та «Радянський народ і його доблесна Червона Армія з честю виконують свій священний обов’язок». У «Правде» від 25 вересня 1939 р. написано, що українці, білоруси й навіть поляки у Сполучених Штатах Америки дуже зраділи, коли почули про успіхи Червоної Армії у східній Польщі. (Джерелом цієї інформації, як повідомила «Правда», була газета «Daily Worker».) У «Правде» від 15 жовтня 1939 р. А. Козлов у статті «Сільське господарство в Західній Україні» написав, що «прихід Червоної Армії поклав край національному гнобленню та насильницьким діям поліції; він ознаменував початок нового життя, в якому буде земля, свобода, матеріальний добробут і процвітання культури». 26 вересня Борис Пономарьов заявив у «Правде» про «кривавий терор, запроваджений польською шляхтою». У тій самій газеті за 10 жовтня каштан А. Рєзвих описав, як він та його товариші збили польський літак і отримали перемогу над «рештками польської армії». Користаючись цією масованою кампанією для формування відповідних традицій, радянські історики протягом близько половини століття описували агресію Радянського Союзу проти Польщі як «визволення Західної України та Західної Білорусії від польського ярма» 53. Протягом пострадянського періоду до цієї імперської інтерпретації було внесено лише мінімальні зміни (або й не було внесено жодних).

Аналогічно про війну з Фінляндією було сказано, що її спричинили фінські «провокатори», а анексія Бессарабії та північної Буковини описувалася як «повернення» цих територій до Радянського Союзу 54. Генерал Петро Григоренко у своїх «Спогадах» показує, що ці погляди не ставили під сумнів навіть так звані дисиденти. Григоренко присвячує одну сторінку із своєї 500-сторінкової книжки радянсько-фінській війні та анексії фінської території, але не згадує про агресію Радянського Союзу проти балтійських країн і Румунії 55. Популярна французька праця з російської історії, написана наприкінці XIX століття, — книжка Альфреда Рамбо (Alfred Rambaud) «Експансія Росії: Проблеми Сходу та проблеми Далекого Сходу» — ґрунтувалася переважно на творах російських імперських історіографів, які мали тенденцію до применшення суперників Росії 56; так само деякі західні історики у XX столітті користуються здебільшого російськими джерелами, практично повністю іґноруючи праці істориків з Варшави, Кракова, Вільнюса, Києва, Таллінна та Риги. Це класичний «орієнталістський» підхід, згідно з яким потужна імперська держава змушує світ прийняти власну інтерпретацію щодо ЇЇ колоніальних завоювань.

У вересні та жовтні 1939 р. «Правда» та інші газети друкували численні повідомлення про начебто спонтанні мітинги трудящих в Україні та Білорусії, на яких лунали заклики до «звільнення наших братів від утисків польських поміщиків» і висловлювалася підтримка «мудрого рішення радянського уряду» вдертися в Польщу. «Велика радість панує у визволених містах і селах», — писала 18 вересня 1939 р. газета «Правда». «Финансовая газета» від 30 вересня 1939 р. повідомила, що під час такого святкування в місті Білостоці «двадцятирічний маляр Ґольдкор, який відбував покарання в концентраційних таборах польських панів… запропонував надіслати телеграму з подякою товаришу Сталіну». «Правда» від 20 вересня 1939 р. описала «збори інтелігенції» в місті Слонімі, розташованому у Західній Білорусії. У цьому місті з населенням менше 20 тисяч чоловік на ці збори, згідно з газетою, прийшли 750 представників місцевої інтелігенції, зокрема «доктори Вейсс і Коварський», які виступили з антипольськими промовами. У статті в «Правде» від 13 жовтня Г. Рихлін висміяв Томаша Капітулко, колишнього голову профспілок у Білостоці, тільки за те, що Капітулко був поляком. У номері «Правды» від 20 жовтня А. Еріх писав про «західну Білорусію, яку мучили поляки». «Правда» від 29 вересня 1939 р. опублікувала свідчення пана Праґєра про його перебування в «польському концентраційному таборі». 10 березня 1940 р. «Правда» надрукувала статтю під назвою «Листи із західних частин України та Білорусії», в якій було сказано, що певна американська єврейська щоденна газета (якої не було названо), котра виходить у Нью-Йорку мовою ідиш, видає спеціальний додаток, де публікує листи з окупованої Радянським Союзом Польщі. Зокрема, мешканець міста Гродна нібито писав своєму братові у Сполучених Штатах таке: «Дорогий брате, тепер ми вільні. Ми маємо роботу і стараємось забути про жахливе життя, яке було раніше в Польщі». Інший чоловік, який, очевидно, переїхав із окупованої нацистами Польщі, писав у своєму листі: «Дорога Женні, ти не можеш навіть уявити собі доброту радянських людей. Ми були обдерті, голодні, замучені й нещасні. Вони нас нагодували й дали нам води. Радянський Союз є справжньою батьківщиною для всіх гноблених людей». Увага, приділена радянськими газетами єврейським прізвищам, у цих свідченнях навряд чи була випадковістю і, мабуть, редактори чудово знали, що в належний час це призведе до спалаху антисемітизму серед поляків 57. Не можна скидати з рахунку й вплив таких статей на ставлення американських євреїв до Другої Речі Посполитої.

Принцип «поділяй і володарюй» застосовували також, конструюючи картини минулого в такий спосіб, щоб нагадати російському населенню часи, коли панівною нацією були не росіяни, а поляки. Опера Михайла Глінки «Життя за царя», поставлена в Москві, про яку багато писали, сягає того періоду в російській історії (відомого як «смута»), коли польсько-шведський спадкоємець престолу Владислав Ваза претендував на московський трон. (У пострадянській Росії взяли з цієї опери на короткий час національний гімн, і це, очевидно, було свідченням того, що російські еліти вважали російсько-польські відносини важливими в психологічному плані для формування росіянами власного образу) 58. У жовтні та листопаді 1939 р. російські періодичні видання друкували рецензії на фільм «Мінін і Пожарський», у якому йшлося про часи польської окупації Москви в 1610 р. Наприклад, 26 жовтня 1939 р. рецензент Георгій Шторм так описував польський похід на Москву: «Поляки забирали худобу, вбивали селян, спалювали села та містечка… В черепах людей заводилися рої бджіл». Того самого дня і в тій самій газеті П. Павленко з осудом писав про «польську цензуру» у Львові. 18 грудня 1939 р. у статті А. Солодовникова в газеті «Правда» польську «панську» владу було звинувачено в утисках митців непольської національності. З листопада депутат Верховної Ради СРСР від Білорусії А. С. Малевич засуджував польське правління в Білорусії словами, явно розрахованими на емоційне сприйняття: «Польські пани, подібно до чорних воронів, запускали в наші серця свої гострі кігті». 13 листопада, коли східна Польща вже була в радянських руках, «Правда» все ще друкувала статті про «ярмо панської Польщі».

Радянська періодика того часу рясніла зображеннями польських панів як дегенератів і розпусників. Повідомлення з численних «визволених» міст описували розкіш, в якій начебто жили «пани», та вказували, що в їхні апартаменти вселилися прості люди. У жовтні 1940 р. газета «Правда» повідомила, що в самому тільки Львові в такі розкішні апартаменти та будинки вселилися понад дві тисячі сімей. Про долю колишніх мешканців цих будинків можна дізнатися з інших джерел.

Отже, велика кількість більш і менш видатних російських радянських письменників і політиків оспівувала вступ Червоної Армії в Польщу та виставляла його як визволення українців і білорусів від польського ярма, попри те, що насправді радянський напад, з якого б погляду на нього не дивитися, погіршив ситуацію. Письменники підтримали напад і, за умовчанням, пакт між Гітлером і Сталіним, який до нього призвів. Очевидно, цьому факту слід приділити більше уваги, оцінюючи радянську літературу 1930 — 1940-х років. Надто часто письменників тієї епохи розглядають так, начебто вони тільки дотримувалися канонів соціалістичного реалізму і їхнє концептуальне бачення світу не було глибоко загрузлим у трясовині брехливості, породженої імперською аґресивністю. Такі письменники, як Олександр Твардовський, котрий запевняв своїх читачів, що Радянський Союз вчинив чесно, увійшовши в Польщу, або Маргарита Алігер, котра писала про участь СРСР у руйнуванні Польщі як про початок нової ери в історії, були дуже далекими від правдивості. Такі письменники не тільки вислуговувалися перед режимом; вони, крім того, втягали російську літературну мову в болото брехливості й лицемірства, з якого їй було дуже важко виборсатися. Наслідки цієї ситуації для російської літератури і її вплив на концепції та ідеї, які переважають в російських літературних дискусіях, — або, якщо дивитися ширше, на «режим замовчування» («default mode») публічного дискурсу в Росії — досі ґрунтовно не вивчалися.

Преса використовувалася також для перекрученого зображення ставлення Сполучених Штатів до радянсько-нацистського пакту. У газеті «Правда» від 8 вересня 1939 р. зазначалося, що Президент США Франклін Д. Рузвельт похвалив Німеччину за дотримання міжнародного права, яке забороняло підводним човнам атакувати торговельні судна. Номери «Правди» від 31 серпня і 23 вересня 1939 р. повідомляли про зростання цін на нью-йоркській фондовій біржі; 17 вересня, у день нападу Радянського Союзу на Польщу, згідно з повідомленням у «Правде», спостерігалося зростання цін на токійській фондовій біржі. До того «Правда», здається, ні разу не наводила інформації про коливання цін на фондових біржах. 19 вересня 1939 р. «Правда» повідомила, що газета «Volkischer Beobachter» схвально відізвалася про радянський напад на Польщу. Стаття, про яку згадує «Правда», з’явилася у берлінському виданні цієї нацистської газети того самого дня, що й у «Правде»; отже, видавці «Правды» мусили мати до неї доступ ще до того, як її було опубліковано 59. 30 вересня 1939 р. «Правда» опублікувала інтерв’ю, яке дав ТАРС Йоахім фон Ріббентроп. Як зазначалося у редакційній статті, «німецько-радянську дружбу встановлено тепер остаточно…. Обидві держави прагнуть, щоб Англія та Франція припинили свою абсолютно безглузду боротьбу проти Німеччини… Якщо Англія та Франція цього не зроблять, то Німеччина та Радянський Союз знатимуть, як на це відповісти».

У радянській пресі 1939 — 1940-х років широко цитувалися промови Гітлера з прихильними коментарями. 2 вересня 1939 р. «Правда» надрукувала промову Гітлера в Рейхстазі, в якій він стверджував, що війну розпочали поляки, а не німці. 21 вересня 1939 р. «Правда» передрукувала уривки з виступу Гітлера 19 вересня у Ґданську (Данцигу), в якому він навчав поляків демократії, а 7 жовтня ця газета опублікувала ще одну промову Гітлера в Рейхстазі із заявою, що польська держава не мала права на існування і була побудована на «крові і кістках німців та росіян». У газеті «Ленинградская правда» від 10 листопада 1939 р. було детально відтворено виступ Гітлера у Мюнхені, а 1 лютого 1940 р. «Известия» передрукували частини його промови про прихід нацистів до влади.