Розділ «6. ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО ТА ІМПЕРІЯ»

«А проста дорога до тих веселощів від Кракова до Аршави і на Мозовшу, а звідти на Ригу і Ливлянд, звідти на Київ і Подолецьк, звідти на Стекольню і на Корелу, звідти на Юр’їв і до Бресті, звідти до Бихова і в Чернігів, в Переяславль і в Черкаську, в Чигирин і Кафимську. А кого перевезуть Дунай, той додому і не думай» 14.

Нереальність цих напрямків доріг посилюється і розмовними формами назв міст і реґіонів (Аршава, Мозовша, Подолецьк, Корела) та безглуздо римованими фразами (а кого перевезуть Дунай). Знову ж таки, в око впадає те, що роль гумористичного топосу відіграє радше Золотий вік, ніж неправильні і спотворені слова. Хороше й заможне життя є чимось, що змушує сміятися, замість того, щоб прагнути до нього. Життя, кероване законами, є об’єктом насміхання, тоді як світ без законів сприймається як норма. З цих двох оповідей вимальовується вкрай цинічне світосприйняття. Вони заперечують можливість нормального життя для людей, які є їхніми основними читачами. Можна зробити попередній висновок, що в Московії XVII століття складовою частиною світогляду звичайних людей був погляд, що розкіш і веселощі призначалися тільки для правителів і відділяти їх від політичної влади смішно.

З інших творів можна навести, наприклад, «Повість про Шем’якинський суд» [ «Повесть о Шемякином суде»], яка також була дуже популярною й неодноразово перевидавалася до XIX століття і навіть у XIX столітті 15. Були собі два брати, один багатий, а другий бідний. Бідний багато років жив коштом багатого {богатый же ссужая много лет убогова), поки тому нарешті не урвався терпець і він не подав на брата до суду за його погане поводження із позиченим конем. На шляху до суду через неуважність бідного брата загинуло двоє людей. Тепер йому загрожувало замість одного вже три суди. Коли бідний брат прибув до суду, то показав судді камінь, загорнутий у шматок тканини. Суддя подумав, що це хабар, і присудив виграш бідному брату в усіх трьох справах. Коли ж настав час давати хабара, бідний брат пояснив судді, що він думав убити його в разі, якщо б вирок був проти нього. Суддя так втішився, що його оминула така доля, що дозволив бідному брату безкарно піти. Маючи гроші, відібрані у своїх колишніх жертв (на додаток до рішення судді на його користь), бідний брат веселим пішов додому, славлячи Бога {убоги отыде в дом свой, радуяся и хваля Бога).

Звичайно, можна наполягати на тому, що це оповідання захищає бідних у суперечці з багатими: саме як таке воно й було опубліковане в збірнику «Російська демократична сатира сімнадцятого століття [«Русская демократическая сатира семнадцатого века»] (1977). У такому разі ми мали б сміятися з несподіваної перемоги бідного і слабкого над багатим і сильним. Однак це було б великим перебільшенням. У цьому оповіданні проглядається цинізм, а не справедливе обурення долею бідних. Бідний брат жорстокий, егоїстичний і нечесний. До того ж він поганий працівник. Його успіх у цьому оповіданні тільки підтверджує думку, що беззаконня є нормою і що саме так функціонує світ і тому людина повинна поводитися відповідно. Це оповідання про негідника, який став переможцем, тоді як ті, на чиєму боці правда — його брат, священик, купальник, чийого батька було вбито, та сам закон — осміяні. Знову ж таки, сміх тут пов’язується з порушенням правил і норм. Ще один приклад: у оповіданні «Історія про селянського сина» [ «Сказание о крестьянском сыне»] злодій грабує дім селянина. Під час пограбування він бурмоче якісь слова, схожі на побожні (що, як потім виявилося, були богохульством), і селянин, думаючи, що це його відвідав ангел з неба, дозволяє грабіжнику піти із своїм скарбом. Читач залишається з «мораллю», що розумне використання богохульства є найпевнішим шляхом до багатства. Знову-таки, з цієї оповіді можна зробити висновок, що в давній Московії поширеним елементом гумористичних творів було очорнення норм, правил та ідеалів і що сміх і насмішка були спрямовані на тих, хто дотримувався закону, натомість порушниками закону захоплювалися.

Те саме можна сказати і про найвідоміший гумористичний твір Московії XVII століття, «Повість про Фрола Скобелева» [ «Повесть о Флоре Скобелеве»], в якому описується, як розумний шахрай отримує перемогу над чесними невдахами. Англійський учений Ентоні Стокс (Anthony Stokes) з цього приводу вже зауважив: «Ця повість не має навіть того виправдання, що скандальна поведінка описується як попередження, яке перелякало б грішників. Шахрай і злодій, як скрізь називають Фрола, процвітає, і єдиною можливою мораллю цієї історії може бути лише та, що найпевнішою дорогою до багатства є обман» 16. Стокс міг би повторити ті самі слова, mutatis mutandis (з необхідними змінами відповідно до обставин) стосовно більшості гумористичних творів Московії XVII століття. З них усіх можна зробити висновок, що «світ, який відповідає нормам», заслуговує висміювання або ж неможливо вірити в його існування, а із «світом, перевернутим догори ногами», потрібно погодитися, як з нормальним. Якщо в середньовічній західній літературі — гумористичній чи серйозній — переважає переконання, що світ «мусить» бути порядним, що люди «повинні» жити добре і що їхні біди та нещастя є в певному сенсі відхиленням від «норми», то в давній російській літературі такі погляди цілковито відсутні. Якраз навпаки: нормальним вважається брехати та красти, і потрібно підтримувати радше шахраїв, ніж чесних людей, оскільки саме шахраї виявляються найбільш успішними, а чесні люди зазнають поразки.

Історики підтверджують цю явну відсутність у російській культурі концепції закону та норм. Річард Пайпс (Richard Pipes) писав:

«Ті, хто вивчав життя селян у Росії, відзначали, що мужик не мав відчуття закону як чогось сталого, вічного, — чогось укоріненого у вищій раціональності. Що він, безперечно, мав, так це гостре відчуття закону, який стосувався конкретних ситуацій і означав виконання наказів і розпоряджень. Коли мужикові наказували щось зробити і він не міг уникнути цієї роботи, то виконував наказ. Однак він ніколи не бачив логіки, яка була підґрунтям цих команд і слухався тільки тому, що на нього тиснули. Енґельгардт, творець блискучих есе про життя селян, більш ніж століття тому писав, що селяни навіть не розуміють, що вони мусять платити податки щороку, хоча вони завжди робили це в минулому. Щороку селяни очікували на вихід нового указу, який наказував їм платити податок; якби такого указу не було, вони податку не платили б. Це разюче суперечить сприйняттю законів на Заході 17».

Лихачов був дуже добре обізнаним дослідником російських питань і, безумовно, знав про явище, описане Пайпсом. Однак, усупереч історичним і літературним даним, він доводив, що в суспільній поведінці та політичній культурі московитів і жителів Заходу не було принципової різниці. Тлумачення Лихачова є частиною масованих зусиль Росії підтягти сприйняття російської імперії як серед росіян, так і серед закордонних дослідників російської культури до європейських стандартів. Але чому Лихачов доводив те, чого явно не можна було довести? Звідки походить це постійно демонстроване зневажливе ставлення до належних правил поведінки і чому топос «світу, що відповідає правилам», набуває гумористичного відтінку в літературі Московії? Чому в Західній і Центральній Європі було якраз навпаки? Підстави для цього, принаймні частково, могли бути такі 18.

По-перше, цитовані вище історії (так само, як інші віршовані оповіді, наведені в збірнику «Русская демократическая сатира семнадцатого века») наводять на думку, що в суспільстві давньої Росії існувала тенденція поєднувати гумор і зневагу до закону або гумор і гріховність (зайве й казати, що в давній Московії церкву не було відокремлено від держави). Поведінка, що відповідала закону, осміювалася, і вона здавалася смішною людям, які слухали ці «демократично-сатиричні» повісті. За таких обставин гумористичні твори радше висміювали, ніж підтримували закон. У латинізованій Європі можна побачити протилежну тенденцію: базою для середньовічного гумору було переконання, що смішним є явне відхилення від закону. Розвиток Московії, очевидно, пов’язаний з візантійською традицією, яка, на відміну від західної, що дозволяла жарти, смішні вчинки й тимчасові та контрольовані відступи від закону, була цілковито позбавлена гумору. Візантійське християнство ставилося до гумору й веселощів значно суворіше, ніж західна Церква. Два шановані святі російської православної церкви, Йоан Хризостом і Ефраїм із Сирії, писали настанови проти сміху та веселощів. Хоча повчання Ефраїма призначалися радше ченцям, ніж світським особам, їх сприймали так, ніби вони були адресовані і першим, і другим 19. Мандрівників, які бували в Московії, вражала відсутність веселощів у повсякденному житті тієї країни 20. Ймовірно, Ефраїм був непрямою причиною безрадісного стилю життя, рекомендованого «Домостроем» — книжкою про правила ведення домашнього господарства, написаною у XVI столітті. У цій книжці вказується, що гра на «бандурі», сміх і танці неухильно ведуть до пекла. Вона радить батькам не посміхатися своїм синам, а, натомість, спілкуватися з ними із суворим і похмурим виразом обличчя 21. На відміну від цього, святі, які були популярні на Заході, зазвичай толерували й навіть прихильно ставилися до веселощів: Бенедикт мовчазно дозволяв поміркований сміх, дискурс Антонія урізноманітнювався благочестивою дотепністю, а Мартин нерідко розповідав сповнені релігійності жарти. Схоласти так само здебільшого висловлювалися на підтримку сміху й жартів 22.

Указаний візантійський аскетизм був однією з причин ворожого ставлення до сміху, характерного для суспільних звичаїв Московії. З часом ці звичаї були кодифіковані в законах. У 1648 р. юний цар Олексій Михайлович видав кілька указів, якими особам, що прилюдно або в усамітненні сміялися, жартували чи співали пісень, або ж які грали в карти, шахи чи інші групові ігри чи навіть просто гойдалися на гойдалці, загрожувало тілесне покарання («кнут») 23. Ці укази були спрямовані не тільки проти мандрівних акторів і музикантів («скоморохів»), а й проти приватних осіб. У 1672 р. цар Олексій, порушуючи власні укази, попросив московського священика Ґотфріда Григорія організувати театральну трупу для розваги двору. Григорій це прохання виконав і організував перший придворний театр у Московії, який виконував при московському дворі дуже стилізовані п’єси на біблейські та історичні теми. Олексій так турбувався, аби не зашкодити своїй душі, що радився із своїм духівником, який негайно звільнив царя від його власних наказів. Московський театр проіснував тільки чотири роки: його закрив після смерті Олексія новий цар — Федір.

У виданому в 1551 р. збірнику церковних правил, «Стоглаві», засудженню розваг, пов’язаних із виставами скоморохів, було присвячено спеціальний розділ. «Стоглав» різко критикував запрошення мандрівних артистів на весілля або до церков. У ньому з жалем говориться про терпимість окремих священиків, які дозволяли артистам супроводжувати весільні процесії до церкви і він забороняє таку практику 24. У своєму дослідженні цього питання Расселл Згута (Russell Zguta) вказав, що як церква, так і державні власті ставилися до цих московських менестрелів з більш чи менш прихованою ворожістю 25. Здається, що така ворожість поширювалася й на інші форми розваг.

Виконання вказівок «Стоглава» зберігалося до середини XVII століття, коли скоморохів практично усунули з московського життя. Цар Олексій заборонив їх своїми указами в 1648 p., а церква відлучила в 1657 р.

Веселощі й розваги засуджували також і старовіри. Голова старовірів, Авакум, у історії свого життя пише, що раз зустрів групу мандрівних «скоморохів» і став ламати їхні інструменти та відпустив їхніх ведмедів на волю. Безперечно, це був добрий вчинок стосовно ведмедів, але аж ніяк не щодо «скоморохів».

Характерно, що в останні роки правління Івана Грозного, які позначалися особливим насильством і деспотизмом, цар проводив багато часу в товаристві «скоморохів» 26. Одного разу він змусив архієпископа Пимена йти через місто у супроводі «веселих людей» (ще одна назва цих менестрелів). Асоціація тиранії та веселощів, очевидно, ще більше зміцнила суспільну думку, яка в певний спосіб пов’язувала гріх і веселощі.

Схоже, що цей погляд, згідно з яким гумор і очорнення «світу, який мав би бути» є двома сторонами однієї медалі, справив вирішальний вплив на гумористичну літературу давньої Росії, і через це вона відрізнялася від гумористичної літератури Західної та Центральної Європи. Ідея гріховності сміху як такого ніколи не вкорінювалася в західних суспільствах із їхніми щорічними карнавалами та давньою традицією спонтанних веселощів, з якими ні церква, ні держава не вели енергійної боротьби. Внаслідок такої ситуації в Московії розвинулася гумористична література, в якій осміювалися закони та «світ, що живе згідно з правилами». Гумор набув тут смаку забороненого плоду і став асоціюватися із порушенням законів. Саме тому осміювання «світу, яким він мав би бути» та паплюження «світу, який живе за правилами» або «ідеального світу» стало топосом, який постійно зустрічається в давній московській гумористичній літературі. Це була помста автора гумористичного твору правилам і звичаям, які відмовляли йому в праві відкрито робити свою справу. Він повставав проти всіх законів загалом, не розрізняючи їх, і висміював усіх, хто не намагався їх обійти.

Здається, що гумор і веселощі належать до основних потреб і форм поведінки людей. Формування асоціацій між ними і беззаконням перешкоджало розвитку в Московії пошани до законності як такої і, можливо, сприяло толерантному ставленню суспільства до автократії та до законів, що стосувалися тільки певних ситуацій. Крім того, правителів ставили вище від державного права. Гумористична література давньої Московії дає підстави зробити висновок, що єдиним способом досягти привілейованого становища (крім випадків, коли воно давалося вже самим народженням) було порушення законів.

На підставі розгляду цього конкретного питання можна сказати, що між літературами Московії та середньовічної Європи була принципова різниця. Література Заходу, сміючись над правилами, щоразу їх підтверджувала, тоді як московська література очорнювала правила і звертала на них увагу тільки для того, щоб посміятися з них. Отож література давньої Московії та середньовічна література Заходу належать до різних категорій у загальносвітовій гумористичній літературі. Спроба Лихачова представити їх як породжених однаковими суспільними традиціями є одним із прикладів розбудови престижу своєї держави, і ця розбудова була завданням, що його російські інтелектуали виконували в різні епохи та застосовуючи різноманітні методи. Хоча такою діяльністю займалися всі імперії, особливістю Росії було те, що виразники її ідей рідко почувалися настільки впевнено, щоб припинити спроби дорівнятися до своїх суперників у боротьбі за культурне лідерство. Лихачов визнавав певне часове відставання, але заперечував кардинально відмінний розвиток суспільних цінностей і норм. Він знехтував відмінностями в суспільних звичаях і сподіваннях між деспотичною та суворою Московією і впевненою в собі та «устаткованою» Європою. Лихачов, якого підштовхував імперський імпульс, ще раз вербалізував прагнення зрівнятися із Заходом, яке часто виявляли російські еліти. Так само, як Шкловський та інші критики до нього, Лихачов був готовим задовольнити це прагнення коштом історичної правдивості.

ЯК РОСІЯ ІНТЕРПРЕТУВАЛА СЕБЕ В РОКИ УКЛАДЕННЯ Й ДІЇ ПАКТУ СТАЛІНА — ГІТЛЕРА

Шкловський і Лихачов належали до будівничих Російської імперії і використовували своє красномовство для творення привабливої картини віддаленого минулого цієї імперії. Головна мета цих літературних критиків полягала в тому, щоб зробити минуле корисним для сьогодення. Однак російська комуністична держава, в якій вони жили й працювали, була нетерплячою, коли йшлося про сучасну історію, і для того, щоб легітимізувати свої інституції і владу та щоб укорінити потрібні їй переконання й норми поведінки, потребувала послуг менш учених осіб. У часи стрімких змін, спричинених воєнними вторгненнями, російській владі були потрібні негайні коментарі для закріплення в колективній пам’яті певних, визначених державою, поглядів на події. До них належали, зокрема, знеславлення ворога та возвеличення переможних «совєтів» за допомогою різноманітних літературних засобів. Швидке впровадження нової ідеології вимагало літераторів, які не були такими гуманістами, як Шкловський та Лихачов. Маючи в цей момент перевагу над переможеним ворогом і не обмежуючи себе в публікаціях неправди, численні російські інтелектуали та журналісти дружно працювали над цілями радянської імперії. Радянська влада постійно використовувала літературні кампанії для посилення результатів своїх імперських перемог. Яскравим прикладом такої стратегії може бути російська радянська преса часів радянсько-нацистської дружби 1939–1941 років. Тоді багато газет і журналів писали про народи й держави, підкорені СРСР після укладення 23 серпня 1939 р. нацистсько-радянського пакту про ненапад (відомого також як пакт Молотова — Ріббентропа або пакт Сталіна — Гітлера), яким країни Центральної та Східної Європи було поділено між нацистською Німеччиною і радянською Росією.

Слід підкреслити, що в американській інтерпретації цього періоду російської історії переважно уникають питань колоніалізму та націоналізму. Радянська окупація трьох прибалтійських республік, частин Фінляндії (зрештою приєднаних до Російської Федерації), Західної України та Західної Білорусії, які входили до складу Польщі (а також частин етнічної Польщі) та частин Румунії (румунська Бессарабія була зрештою анексована СРСР) не розглядалася в категоріях колоніалізму; її вважали радше діями комуністичної держави, яка прагнула поширити комунізм поза свої кордони. Вважається, що питання російського імперіалізму відігравало в цьому процесі мінімальну роль (або й не відігравало жодної ролі взагалі). Адам Улам (Adam Ulam) пише щодо цього: