Розділ «2. НАРОДЖЕННЯ ІМПЕРІЇ»

Перший архів культурних описів, що починають визначати росіян як успішних засновників імперії, складається з російських романтичних літературних творів про Кавказ. Літературні образи мешканців Кавказу, що містились у цих творах, сприяли встановленню основних правил російської літератури і формуванню російського самовідчуття та вплинули на ставлення до кавказців. Романтизація колоніалізму в творах Пушкіна й Лермонтова мала свої паралелі в орієнталістській літературі Західної Європи. Однак, якщо для західного орієнталізму визначальними були переважно твори описово-роз’яснювального змісту, то в Росії головну роль відігравали поети і прозаїки. Описові твори на кшталт орієнталістських обмежувалися секретними документами та меморандумами, підготовленими російськими дипломатами для царської влади 1.

Те, що цей літературний архів був створений відносно пізно в російській імперській історії, зумовлене специфікою російського культурного розвитку, що запізнювався у порівнянні з процесом територіального розширення. Перед тим, як Пушкін і Лермонтов з’явились на літературній сцені, Росія не була достатньо освіченою, щоб трансформувати імперський досвід в авторитетні тексти. У Московії XVI і XVII століть світська література була бідною, і культурні записи були значною мірою релігійними, писаними мовою і абеткою, що їх розуміли лише декілька сотень осіб у державі. Одна з кількох світських праць цього періоду, книжка з правил домашнього господарства під назвою «Домострой», зосереджена на індивідуальних домашніх справах, а не на суспільстві чи політиці 2. Перша частина «Домострою» повчає читача, як вірити в Бога та шанувати царя, а решта присвячена сімейним стосункам і домашнім повсякденним справам, як-от маринування огірків на зиму 3. Однак паралельно з таким, позбавленим гегемонізму, баченням світу існувала секретність, яку оберігали кілька царів, стосовно завоювання Сибіру — голландський мандрівник Ісаак Масса (Isaak Massa) розповідає про це в своїй книжці про Росію 4. Частково через цю секретність завоювання Сибіру в XVII столітті не мало великого літературного розголосу, і письменницьке бачення своєї країни далі було ізоляціоністським, замкнутим на собі і стриманим.

У середині XVII століття відбувся значний наплив у Москву письменників із Київської Академії, які знали польську, російську та рутенську (українську) мови й представляли в Росії західноєвропейські літературні жанри. До цього часу польська мова та латина були єдиними «західними» мовами, відомими московитам. Ідея домагання панівного становища поміж східними слов’янами, не кажучи вже про всіх слов’ян, здавалась чужою для менталітету московитів 5. Лазар Баранович, який здобув київську освіту, в 1672 р. присвятив дві свої праці польською мовою синам царя Олексія Михайловича. В листі до царя він писав: «Я написав ці праці польською мовою, тому що знаю, що Ваш син Федір Олексійович може читати не тільки нашою мовою, але й польською… Я присвятив [мою іншу книжку] Вашому синові Івану Олексійовичу, тому що знаю, що члени Вашої Державної ради також читають польські книги із задоволенням» 6. У той час польська світська література була багатою і витонченою порівняно з російською, хоча й не такою розвиненою, як західноєвропейські літератури; вона сформувала перший і значний міст між літературами Московії і Західної Європи. У намаганні стерти з пам’яті цю залежність російської літератури історики пізніше по-новому інтерпретували перехідний період XVII століття, підкреслюючи контакти із Західною Європою XVIII століття і замовчуючи українсько-московські та польсько-московські контакти, що мали місце раніше 7.

Петро І і його війни сприяли виникненню імперської літератури, але в Росії було мало часу для інтелектуальних занять, оскільки її сили витрачалися на здобуття доступу до Балтики та на послаблення Швеції та Польщі. За Катерини II, коли мала місце наступна хвиля експансії Росії на Захід, непереконливі голоси виразників російської ідеї утверджували імперський статус держави із далеко меншим тактом, ніж цього потребувала справа успішного державного будівництва. Саме за правління Катерини II та її наступників почалася артикуляція імперії у різних звітах і меморандумах, написаних її міністрами й послами 8. Це супроводжувалось явними ознаками успішної політики. Багатства, награбовані на недавно приєднаних західних територіях і видобуті з сибірських копалень, допомогли перетворити Санкт-Петербурґ у «Північну Венецію». В 1760-х — 1770-х pp. Катерина II почала збирати перші колекції європейських малюнків і картин, які пізніше стали основою для Ермітажу. Тисячі європейських творів мистецтва отримали дах у Росії (перша колекція, куплена Катериною II у графа Кобленца (Count Coblenz), мала понад 4 тисячі високохудожніх картин західноєвропейських митців) 9, архітектура Петербурга набула рис, характерних для європейського стилю. Придворні письменники також шукали нову ідентичність, навіть незважаючи на те, що ні російська мова, ні атмосфера імперського двору не були особливо сприятливими для таких змін — Катерина якось саркастично зауважила, що половина достойників її двору не вміють читати й дві третини не може писати. Імперські успіхи створили атмосферу, за якої придворні поети намагалися набути тону, незвичного для російського дискурсу. Як культура, що витворила «Домострой» і запозичила перших своїх авторів і експертів з письма — з єзуїтських польських шкіл в Україні та з грецької православної ієрархії, усвідомила власне буття як імперське протягом часу життя лише кількох поколінь? Між культурними подіями Московії і авторитетною, хоча й далекою від реальності «Історією держави Російської» [Історія государства россійского] (1818–1828) Миколи Карамзіна стоять версифікатори і трудівники XVIII століття, яким віддають належну шану в історіях російської літератури, але які внаслідок своєї невиробленої мови і інтелектуального наслідування не стали явищем у літературі. Однак у своїх спробах пересадити західноєвропейські літературні жанри в російську мову вони взяли абсолютно нову ноту так, ніби колишніх московитів не існувало, й російська література шукала свій власний голос, ніби одна із законних спадкоємиць давніх європейських традицій, що породили французький класицизм і німецький романтизм. Елегії Сумарокова, епічні поеми Хераскова та оди Державіна відійшли б у забуття як твори мистецтва, але вони піднялися на хвилі успіху, що підіймає всі імперські кораблі. В той час у російській літературі почало проявлятися намагання замовчувати звичаї старої Московії та українсько-московські контакти. Релігійна та народна поезія московитів вийшла з моди і з’явились до того не вживані форми виразу. Все ж таки державінська грубувата улесливість стосовно Катерини II в оді «Феліца» відображала московитське вшанування деспота; пізніше вона резонувала в обожнюванні імператора Петею Ростовим у «Війні і мирі» та в рабському становищі нижчих класів у «Петербурзі» Андрія Белого. Однак ці окремі вияви давніх традицій торкалися радше змісту, а не форми літературних текстів. Відсутність у творах XVIII і XIX століть формальних зв’язків із літературною традицією Московії впадає в очі, і це вказує на свідоме прагнення творити нову літературу. Саме звідси почалась артикуляція імперії: у сміливому намаганні відшукати новий тон, який відповідав би новій величній столиці Росії та її величезним територіальним володінням.

«Історія» Миколи Карамзіна була першим значним кроком у напрямку, який можна назвати текстуальною імперією. Його головною турботою було видатне призначення Росії. Ця праця виконувалася за дорученням царя Олександра І. По завершенні перших восьми книг Карамзін одержав від царя титул статського радника, медаль і шістдесят тисяч рублів для покриття витрат на видання 10. Цареві твір сподобався настільки, що Карамзіна звільнили від обов’язку подання його «Історії» на розгляд державному цензорові — рідкісний виняток у російській політичній системі, де навіть Пушкін мусив підкорятись цензурі.

На відміну від другорядних поетів, пов’язаних із Катериною II, що, подібно до тогочасних нуворишів, підкреслювали свій зв’язок із європейською літературою, а не з літературним стилем, витвореним власною культурою, Карамзін впевнено взявся за завдання поєднання Московії з російською імперією. Насправді його «Історія» не пішла далі за період смути на початку XVII століття і тому не могла пояснити гігантський стрибок Московії до імперії. Карамзін осипав похвалами царів, які розширювали межі держави будь-якими можливими способами, що вказує на те, що він добре розумів зв’язок між воєнними перемогами імперії та зростанням її престижу в Європі. Він був першим російським інтелектуалом, який цілковито поклав свій немалий талант на олтар держави, артикулюючи російські територіальні устремління і пропонуючи свій проект виправдання російської захланності. З цього погляду він відіграв роль, яку його сучасник Г. В. Ф. Геґель відігравав у прусській державі. Першу спробу звеличення російської історії Карамзін зробив у двотижневику «Вісник Європи», що його він заснував ще перед тим, як узявся до написання своєї «Історії». У 1802 р. він писав: «На відміну від греків і римлян, ми [росіяни] не потребували вигадувати оповідки та байки для звеличення нашої історії. Слава була началом російської нації і перемога стала її вісником. Римська імперія дізналася про нашу слов’янську могутність, коли ми ходили там і знищували римські легіони. Візантійські історики зображують наших предків як надзвичайних людей, яким усі піддавалися і які були мужніми лицарями з благородними серцями» 11.

Перше видання «Історії» Карамзіна було опубліковане в трьох тисячах примірників. Їх читали придворні Олександра І і декілька тисяч російських землевласників, які могли собі це дозволити й зацікавилися багатотомною працею. Карамзіна читало також іншомовне дворянство з підкорених народів, і певна кількість примірників надсилалась як подарунки для іноземних вельможних осіб. Його праця з’явилась у дуже важливий момент російської історії: за його життя вперше в історії Росія допускалася до союзу з могутніми європейськими державами. Її статус як важливого гравця підтвердився протягом наполеонівських війн. Можливо, більше, ніж будь-яка інша європейська імперія, Росія грілася в променях слави Віденського конгресу. Дружнє ставлення царя та авторитет російських досягнень сприяли впевненості тону, якої Карамзін допускався у своїй праці і, відповідно, до появи русоцентризму, Що її характеризує. Всупереч наявним фактам Карамзін проголосив існування спільної культури в межах імперії. Інші історики брали з нього приклад і забезпечили вирішальну ідеологічну підтримку, насичуючи літературний ринок переважно однобічним дискурсом, що не залишало місця для невизначеності, не кажучи вже про інакодумство. Микола Полевой опублікував «Історію російського народу» в 1829–1833 pp., а «Російська історія» Миколи Устрялова з’явилась у 1837–1840 pp. Михайло Погодін видав як додаток до свого щомісячника «Московитянин» серію праць із російської історії та літератури (1841–1856). Праця Устрялова з часом стала підручником із російської історії, офіційно схваленим урядом, і витримала багато видань 12. З роками винахід істориками єдиної імперської культури взяли на віру інші письменники, і це зіграло роль у поширенні так званого слов’янофільського (насправді русофільського) руху. Ці погляди розповсюджувалися через шкільну систему й літературні твори, і вони все ще живуть у підручниках з історії та інших політичних працях пострадянського періоду, навіть незважаючи на те, що художня література підтримує їх уже значно меншою мірою. Основою для безлічі закликів до об’єднання інтересів жителів колишньої імперії, які виходили від московських політиків на рубежі XX століття, як і для намагання зберегти Співдружність Незалежних Держав діючою, є імперське бачення, вперше чітко сформульоване у праці Карамзіна. Використовуючи термін Гобсбавна, він був справжнім творцем традиції.

Заклики до імперської величі, які наводить Карамзін, можуть бути класифіковані як пряме текстуальне вираження аґресивного націоналізму. Як зазначалося у вступі, пріоритети цього виду націоналізму різняться від пріоритетів, характерних для захисного різновиду націоналізму. Аґресивний націоналізм пишається не демократичними інституціями держави, а її призначенням. Його основний акцент робиться на величезній площі держави, різноманітності її географії та історії, її прагненні освоювати території, які раніше були невідомими, незайнятими та непродуктивними. Слова на кшталт «багатонаціональний» належать до найулюбленіших слів аґресивного націоналізму, оскільки вони підкреслюють масштаб колоніальної діяльності держави і водночас навіюють думку про широту поглядів завойовника, який дає змогу всім цим різним володінням існувати у межах імперії. Однак навіть такі гарячі вияви відданості державі, як у Карамзіна, видавались недостатніми окремим росіянам його покоління. Перебуваючи у відставці, генерал Олексій Єрмолов займався пошуками «палкого пера, щоб описати перехід російського народу від нікчемності до слави; на його погляд, «Історія» Карамзіна не була достатньо патріотичною» 13. Пошук Єрмоловим творців ще грандіозніших традицій ілюструє постійну потребу в нових проектах, що забезпечили б згуртованість суспільства в межах держави, де Росія та росіяни становили територіальну меншість, але були демографічно численними.

Однак «Історія» Карамзіна та твори його послідовників мали б обмежений вплив, якби тема російської величі не набувала поширення у художній літературі. Саме тут відбувалась вирішальна битва за імперію. На початку XIX століття появилась велика кількість описів воєнної доблесті, небезпек і пригод в екзотичних місцевостях, що їх пізніше «об’єднала» Росія. Завоювання Кавказу з його численним мусульманським населенням і відносною близькістю до центру імперії породили велику кількість творів і, разом із ними, стереотипів щодо підкореного населення та стосовно того, що означало бути росіянином: подорожувати до диких земель і сприяти їх прилученню до «освіченої» російської держави. Так, ніби компенсуючи запізнення, з яким російська імперська свідомість проявилась у літературі, культурне освоєння Кавказу супроводжувалось частими спалахами гордовитого роздратування тими, хто ставив під сумнів цивілізаційні переваги російської експансії. Моральну оцінку переможених було підсумовано в лермонтовському описі чеченців як «зла» та в зверхньому тоні Пушкіна, коли він писав про «переможену стихію». Моральний осуд тих, хто програв, є частим у літературах імперій на етапі їх формування, і російська література не була винятком.

КАВКАЗЬКИЙ НАРАТИВ

Російські літературні твори про чужу географію Кавказу доповнювали і посилювали одне одного і з часом породили інші тексти, в яких певні таксономії Кавказу вже вважались очевидними. В. Г. Кірнан (V. G. Kiernan) зауважив, що всі імперії нового часу наслідували одна одну 14; серед росіян Олександр Пушкін особливо старанно навчався орієнталістських методів підходу до Іншого. Подібно до французьких та британських імперських учасників експедицій, які описували подорожі до далеких частин світу, йому був властивий зверхній підхід цивілізованого європейського спостерігача, який відвідує дикі землі, що ніколи не долучалися до писемної культури і не мали національної свідомості. Він вибрав позицію представника вселюдської цивілізації, і його опис побаченого міг би створити уявлення про безмовну Азію, яка ніколи не досягала рівня самопізнання (хоча Кавказ відділяє Азію від Європи, Пушкін ніколи не зважав на географічні назви, для нього Кавказ був Азією, та й край). Ні він, ні Михайло Лермонтов не мали жодних сумнівів щодо справедливості своєї справи, навіть якщо іноді вони поділяли персонажів-росіян на достойних (Максим Максимович, Сухоруков, Бурцов) та неґативних (Печорін). Вони не мали жодних сумнівів, що землі, на яких вони бували, були б багатшими як частина цивілізації, вдягненої в однострої російських козаків. Вони апелювали до авторитету французьких та англійських письменників, цитуючи їхні зауваження та засвоюючи літературну техніку.

У російській романтичній літературі Кавказ розглядається з погляду російського солдата чи офіцера, який терпить труднощі поїздки в небезпечну та невдячну землю. Строго воєнна ціль цих подорожей відрізняє їх від творів західних орієнталістів, які здебільшого їздили на Схід як учені чи підприємці. З погляду цієї воєнної перспективи тубільці неодмінно примітивні, навіть коли, як у випадку з вірменами та грузинами, будь-який пересічний студент-історик міг би замислитися над величезним обсягом їх увічненої історичної пам’яті. Кавказькі жінки зображуються як покірні та чуттєві, тоді як у чоловіків поєднується лють із боягузтвом. У російських текстах неможливо знайти визнання політичних і економічних набутків Росії, отриманих внаслідок завоювань, натомість постійно присутнє відчуття російської цивілізаційної місії.

Російські описи Кавказу мали форму книжок про подорожі, поем, коротких оповідань, повістей та історій. Ці тексти переповнені намаганнями «втиснути» тубільців у межі категорій дискурсу, створеного вищою людиною ззовні. Коментарі про дику та екзотичну землю видавалися серйозними, особливо в прозових оповідях. Серед «диких» пейзажів, природно, живуть «дикі» люди: письменники ставили на передній план ті елементи чужої дійсності, що їх вони хотіли закріпити в пам’яті читачів, зовсім не знайомих із цим середовищем. Вони смакували історії про брак гігієни у тубільців і про їхній дитячий спосіб мислення. Точно так само, як Джайлз Флетчер зображував голих і божевільних на вигляд жебраків на московських вулицях XVI століття, як істот глибоко чужих і нижчих, так і Пушкін подає своїм читачам із жахливими деталями опис жебраків на відкритих базарах у Тифлісі (Тбілісі). Перший опис датований 1588 p., другий — 1835 p.; упродовж двох з половиною століть Росія трансформувалася з об’єкта протоорієнталістського опису в суб’єкта, що продукує орієнталістські описи.

Перед тим, як росіяни зібрали достатньо сил, щоб розпочати завоювання Кавказу, ця територія була заселена людьми переважно тюркського походження. У Середні віки на цій території виникали й руйнувалися царства, багато правителів обох статей залишились у пам’яті народів і племен, підтримуючи усвідомлення їхньої давньої історії та прагнення до незалежної держави. Цій меті упродовж тривалого часу перешкоджали релігійні та мовні відмінності, типові для гірських та ізольованих місцевостей. Суворі вершини Кавказу, які важко долати навіть улітку, не сприяють спілкуванню та добросусідству.

Російські дії на Кавказі розпочалися за Петра І, який скористався змішаним християнсько-мусульманським складом населення. Він та його наступники укладали союзи з іншими християнськими правителями в регіоні лише для того, щоб, зрадивши, віддавати їх на поталу мусульманам у будь-який зручний момент. Підбадьорений перемогою, здобутою у війні зі шведами та поляками, Петро І вирішив випробувати своє щастя на Півдні й заволодів Персією, яка тоді перебувала в занепаді. У 1722 р. він розгорнув південну кампанію, захопивши цього ж року місто Дербент і 1723 р. — Баку. Протягом кампанії один із християнських володарів регіону, Вахтанг VI, підтримав Петра І, але той не надав йому допомоги, коли в його царство вдерлися турки. Перемир’я, укладене з Туреччиною 1724 p., залишило Баку в руках росіян, тоді як царство Вахтанга VI було віддане Туреччині.

Подібно розвивалися події і за часів Катерини II, яка використала Іраклія II, правителя Грузії, як союзника у війні з Туреччиною 1768–1774 pp. і відступилася від нього, коли новий могутній перський володар Ага Могамед Шах напав на Грузію, яка тоді перебувала під протекторатом Росії, вирізав жителів Тифлісу і повторно завоював країну для Персії. Грузини опинились у безвихідній ситуації. Їхніми південними сусідами були мусульмани, а північним сусідом — Росія, яка зраджувала їх у минулому. Залишатись самим для маленького народу означало надто сильно ризикувати. Наприкінці XVIII століття грузини вирішили укласти ще один союз із Росією. Цього разу вони прагнули домогтися від росіян Гарантій того, що грузинська царська сім’я збереже трон. Але Павло І тимчасово покинув Кавказ і знову віддав Грузію на поталу Персії. Олександр І запропонував Грузії входження до Російської імперії замість стану протекторату, як цього хотіли грузини. Грузія погодилась на це як на менше зло й проголосила об’єднання в маніфесті, виданому 1801 р. Грузинський правитель зрікся трону, але права на нього заявив його суперник, що, в поєднанні з сильним національним самоусвідомленням, робило необхідними часті пацифікації (умиротворення) населення російськими військами. В 1802 р. «заспокоїти» грузинів послали генерала Тіціанова. Його було вбито 1806 р. 15.

Анексія Грузії ознаменувала початок тридцятирічної війни, розпочатої великою імперією проти малих гірських князівств. Цю війну імперія була зобов’язана виграти. Військові дії Росії на Кавказі не були перервані вторгненням Наполеона — обставина, яка вказує на те, наскільки невелика шкода була завдана Наполеоном російській державі. У той час, як одна група російських генералів проводила оборонну війну вздовж усього шляху Наполеона до Москви й потім переслідувала його на шляху назад до Франції, інша група проводила наступ на півдні й підписала Гулістанський договір (1813). За цим договором до імперії переходила більша частина сучасного Азербайджану, вся територія до перського кордону 16. Поступово, договір за договором, Росія приєднала протягом наступних тридцяти років весь кавказький регіон і значну частину Закавказзя.

Найбільш спустошливим для гірських мешканців був похід генерала Олексія Єрмолова 17. Він розпочався 1816 p., продовжувався до 1827 р. і призвів до геноциду — різанини кількох етнічних груп. Єрмолов відомий винищуванням продуктів харчування, зерна, корму для тварин, а також лісів 18. Він поневолив аварів та чеченців і забезпечив для Росії територію вздовж усієї ріки Терек. Похід п’ятдесятитисячної армії Єрмолова зберігся в пам’яті росіян (не обтяженій рефлексивними знаннями та спробами переоцінки ситуації) як такий, що навіює страх, але водночас і як велике досягнення. На відміну від завоювання Сибіру чи винищення близько двадцяти тисяч цивільного населення варшавського передмістя Праґи в 1794 р. (одне з діянь генерала Олександра Суворова), кавказькі походи широко популяризувались у літературі.

У листі, пронизаному не властивою йому догідливістю, Олександр Пушкін висловив готовність стати секретарем, редактором і видавцем генерала Єрмолова. Він розповів генералу, що в той час, як кампанія Наполеона в Росії привернула значну увагу письменників, навіть незважаючи на те, що вона закінчилася поразкою, явно успішна кампанія генерала Єрмолова на Кавказі не була достатньо визнана. Далі Пушкін просить генерала дозволити йому видати його мемуари про перемогу на Кавказі: «Ваша слава належить усій Росії, і ви не маєте права приховати це» 19. Комплімент пізніше був повернутий назад Пушкіну наступником Єрмолова на Кавказі, фельдмаршалом І. Ф. Паскевичем. Дозволивши поету дістати задоволення від короткої участі у війні проти гірських народів, Паскевич задля добра батьківщини заборонив Пушкіну залишатись на дійсній службі. «Пане Пушкін, — сказав він, — ваше життя дороге для Росії й вам тут нема місця; тому раджу вам негайно покинути армію» 20. Пушкін залишив армію, але він був уже достатньо збагачений враженнями, щоб висловити своє авторитетне бачення подій на Кавказі, яке закріпилося у російському (а потім і в західному — оскільки західні коментарі російської романтичної літератури йшли слідом за підказками, наданими російськими письменниками і критиками) літературному образі Кавказу.