Розділ «6. ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО ТА ІМПЕРІЯ»

Над землёю прокатился голос

Теплою широкою волной.

. . . . . . . . . .

С Миром говорила Справедливость

На великом русском языке,

Наша честность подымала голос,

Наша правда подымала речь.

. . . . . . . . . .

В сердце сохранится эта дата,

Этот день, товарищ, не забудь!

В этот миг советские ребята

Начинали непреложный путь.

. . . . . . . . . .

В край невзгоды входят наши части» 44.

Це була не ода до Сталіна, написана кимсь, хто відчайдушно намагався вижити, а слова твердої переконаності в тому, що Польща мусить загинути, що її повинні підкорити «ребята», які розмовляють «на великом русском языке». Важливо, що у вірші прикметник «великий» призначений не для радянських, а для російських речей. За умов аґресивної війни, яку вела радянська «Імперія», звеличування Маргаритою Алігер російської мови не особливо відрізнялося від вихваляння нацистськими письменниками вищості німецької культури.

Гнів Алігер був частково зумовлений її комуністичними переконаннями. Вона вірила у свої комуністичні ілюзії, які виявились абсолютно неправильними навіть за її життя, і зазнали повного краху в 1980-х роках, завдавши страшного удару по людях і культурах. Вірш, однак, ґрунтувався також на тій старій російській традиції колоніальних прагнень, на оспівуванні «російського прапора над білою Хівою», на спонуканні Кавказу до упокорення перед генералом Єрмоловим, на радощах від різанини цивільного населення у Варшаві генералом Суворовим та від винищення цивільного населення генералом Скобелєвим у середньоазіатській фортеці Ґок-Тепе. В усіх цих випадках присутнє привласнення перемоги художньою літературою, яка знімає з титульної нації імперії звинувачення у втраті ресурсів і життів і подає ці втрати як інвестування в цивілізаторську місію Росії або Радянського Союзу.

У тому самому номері «Правды» було опубліковано ще 38 статей, віршів, оповідань і розповідей очевидців про радянське вторгнення до Польщі. Таке масоване літературне заступництво вказує на те, що «Правда» повинна була знищити в російськомовному сеґменті радянського населення будь-які сумніви в необхідності цього вторгнення. Схоже також, що нацистсько-радянський пакт про ненапад зміцнив впевненість керівників преси у своїх переконаннях: потрібно було бути твердо переконаним у своїй правоті, щоб повідомити про вторгнення в сусідню країну як про перемогу миру та справедливості.

15 жовтня 1939 р. «Литературная газета» дала зрозуміти, що після воєнного вторгнення в Польщу настав час її культурного привласнення. Скоро після вступу в Польщу Червоної Армії, писала газета, туди поїхали письменники та журналісти «для проведення зборів, розповсюдження листівок, публікації статей у газетах і участі в роботі місцевих органів влади». Це означало, що російські письменники й журналісти зайняли видавничі приміщення польських видань. Про долю польських журналістів у той час не повідомлялося, але з інших джерел відомо, що ті, кому на зміну прийшли росіяни, були звільнені, вбиті або заслані в Гулаг 45.

30 вересня 1939 р. «Правда» опублікувала дві поеми: Самуїла Маршака та Віктора Гусєва. Вірш Маршака «Цими днями» («В эти дни») описує вступ Червоної Армії до міста Молодечно в Західній Білорусії. Тут «українці та росіяни, молоді та старі» «щиро вітали» радянських солдатів. Солдати беруть на руки дітей і обіцяють їм велике майбутнє. Поема Гусєва «Щастя» розпочинається описом потоптання гербів польських аристократів. Білоруський селянин розповідає радянському солдатові-росіянину про те, як жахливо жити в «панській Польщі» і який він щасливий бачити своїх радянських «братів». У тому самому номері «Правды» Валентин Катаєв у своїх «Дорожніх нотатках» описує страшну картину життя в Другій Речі Посполитій і щасливих селян, які радісно вітають радянських солдатів. Крім того, Катаєв опублікував у газеті «Правда» ще п’ять панегіриків, присвячених радянському вторгненню 46. Катаєв також зробив внесок у розпалювання міжетнічної ворожнечі, використовуючи брехню: він заявив у випуску «Правды» від 18 жовтня, що євреї «у панській Польщі» не мали права голосувати на виборах. Насправді ж різні єврейські партії весь час мали змогу обирати своїх представників до Сейму; крім того, в інших політичних партіях і групах також було чимало осіб єврейського походження 47. 22 жовтня 1939 р. Катаєв надрукував статтю, в якій описується гірка радість дружини «комуніста, котрого застрелили поляки», і яка тепер стала громадянкою Радянського Союзу.

Колоніалістські прагнення радянської влади виявилися також у висуванні нею на перший план аналогічних прагнень поляків, чий контроль над Західною Україною та Західною Білорусією мав династичну мотивацію, але був також класично колоніалістським. За часів Другої Речі Посполитої етнічні поляки в Україні та Білорусії користувалися лінґвістичними та соціальними привілеями, яких не мали українці та білоруси. Радянські власті скористалися їх обуренням цією ситуацією й використовували українців, білорусів і євреїв як засіб, щоб змусити поляків сплачувати за скоєне, та ще й з високими відсотками.