Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Запорожці часто скаржилися, що кочовики крадуть їхніх коней і худобу. Та найгірше — вони перешкоджали рибальству й мисливству, часто викрадаючи зайнятих ним запорожців і продаючи їх черкесам як рабів. Коли кошовий скаржився на ногайців кримським судам, судді щоразу підтримували своїх одновірців.

Не дивно, що багато запорожців удалося до розбою, часто нападаючи в пошуках здобичі на території, що перебували під владою Польщі та Росії. Це накликало на козаків гнів не лише поляків і росіян, а й турецьких і татарських прикордонних урядовців, які, не бажаючи дратувати сусідів, суворо карали учасників таких нападів.

Татарську позицію з цього питання найгрунтовніше виклав кримський великий візир Хасі Алі-ага, який заявив, що він не певен, чи не завдала татарам "спілка" з запорожцями більше шкоди, ніж користі. Безперечно, ханам важко було тримати запорожців під контролем, про що свідчить рішення козаків 1728р. (після першої невдалої спроби) покинути виділене чаном місце в Олешках і повернутися на стару Базавлуцьку Січ. Великою мірою запорожців спонукало до цього бажання бути якнайдалі від ханової влади. Наступного разу стосунки дуже загострилися 1731p., коли під час якоїсь сутички кілька запорожців убили ногайського мурзу. За свідченнями очевидців, Каплан-Гірей у супроводі близько сорока мурзів і декількох тисяч ногайців практично обложив Січ, аби змусити козаків видати винних і заплатити відшкодування. Такі сутички траплялися й протягом наступних років.

1 лютого 1733р. сталася подія, якої давно очікували — помер польський король Август II. Усі заінтересовані сторони негайно почали здійснювати свої добре підготовлені плани. Станіслав за допомогою Григора Орлика готувався покинути Францію й прибути до Польщі на обрання, росіяни готували свої війська до інтервенції в Польщу, а татари й турки нарешті вирішили приєднатися до антиросійського табору. Вільнев У Константинополі гарячково працював над здійсненням плану відтяжного наступу татар і запорожців проти росіян. 25 листопада 1733р. він писав своєму урядові: "Я вживаю всіх можливих заходів, аби татари напали на Московщину і щоб Орлик міг нарешті покинути Туреччину й наблизитися до свого війська". Хан енергійно підтримував зусилля французького посла. Врешті-решт 12 березня 1734р. Вільнев зміг написати своєму урядові: "Нинішній великий візир, Алі-паша, вирішив дозволити Орликові покинути Салоніки й вирушити До Криму". За яких три тижні, вирвавшись нарешті з місця дванадцятирічного інтернування, Орлик, як повідомлялося, відбув до столиці буджацького султана Каушан. де мав зустрітися з ханом у справі приготування до походу на допомогу Станіславові.

Дорогою на Січ гетьман почув приголомшливу новину, що запорожці вже готуються перейти під протекцію російської імператриці. Це був для нього жахливий удар. А проте його навряд чи можна було уникнути. Ті самі чинники, які зрештою зумовили звільнення гетьмана з Салонік — польська криза, російська інтервенція, ханові приготування до виступу на допомогу Лещинському, дали змогу запорожцям піти від татар. А росіяни вже давно чекали такої нагоди, щоби прийняти запорожців. На початку 1734р. Неплюєву доручено з'ясувати, як зреагує на такий крок Порта й приготувати аргументи, що мали виправдати прийняття Росією запорожців. І Неплюєв, і його уряд розуміли, що справа ця надзвичайно делікатна, адже вона могла втягти росіян у війну з Туреччиною ще до того, як буде врегульоване польське питання. Проте коли росіяни довідалися про намір Порти звільнити Орлика, вони визнали прийняття запорожців виправданим. 8 травня 1734р. Військо Запорізьке, ще перебуваючи на турецькій території, дістало офіційне прощення й заступництво імператриці Анни Іоаннівни.

Значення цієї події як поворотного пункту в житті й діяльності Орлика годі перебільшити. Саму підставу двох десятиліть політичного прозелітизму зненацька вибито гетьманові з-під ніг. Тепер стало майже неможливим, навіть теоретично, претендувати на важливу роль в Україні й серед козаків. В очах своїх французьких і польських прихильників Орлик перетворився на напівприватну особу. Хоча крок, що його зробили запорожці, відразу не позбавив гетьмана всієї корисності (реальної, чи потенційної) для його союзників і співвітчизників, він засвідчив той факт, що Орликова політична роль драматично зменшилася.

Орлик не бажав змиритися з новою ситуацією й докладав усіх зусиль, щоб змінити її на свою користь. Ще до того, як запорожці остаточно вирішили зректися татарської протекції, він намагався переконати їх, що вони роблять помилку. Як стверджував Орлик, його лист прибув на Січ того самого дня, що й посланці імператриці з багатими подарунками. Зібрано раду, яка мала вирішити, чиї аргументи переконливіші, і багаті дарунки переважили доводи розуму й обов'язку. Орликові прохання були, як завжди, довгі й багатослівні. Головні аргументи гетьмана можна поділити на три категорії: політичні, ідеологічні та прагматичні.

В політичних не було нічого нового. Як і в листах до запорожців, писаних 1720—1721pp., гетьман змальовував велику протиросійську коаліцію, що охоплює більшість європейських країн і Османську імперію. "Московщина" перебуває в політичній і військовій ізоляції і незабаром буде розгромлена. Він картає запорожців, що в той час, коли турецькі і татарські війська знову готові виступити проти росіян і з'явилася реальна нагода визволити вітчизну, вони дали задурити себе брехливими російськими обіцянками й переходять на бік тих, які напевно програють у майбутньому конфлікті.

Що стосується ідеології, то гетьман у вигнанні виступив речником класичної мазепинської позиції. Він перелічив, як Москва від часів Хмельницького систематично обмежувала права України, поєднуючи обман і силу. Найбільшого розмаху ця сваволя досягла за Петра І, коли здійснено відкритий і жорстокий наступ на українську автономію, що виявився у спробі зліквідувати Гетьманщину й замінити її Малоросійською колегією, яка лише прикривала обсадження керівних посад в Україні росіянами. З очевидних причин Орлик не говорить про зміни, запроваджені 1727р. Гетьман дивується, як запорожці можуть бути такі дурні, щоб довіряти росіянам, "як тепер цілий народ український, братія ваша, родичі й одноземці ваші, жалісно і слізно на себе нарікають", що не послухали "зичливих і правдивих славної пам'яті небіжчика гетьмана Мазепи пересторог". "Зважте тоді,— закінчує Орлик,— вашімосць добрі молодці, Військо Запорізьке, до яких ідете чи пішли приятелів!".

Нарешті, гетьман порушив технічну, але дуже важливу проблему. Якщо запорожці покинуть ханство й перейдуть до росіян, то де їм дозволено буде поселитися? Їхні традиційні землі між Самарою й Ореллю залишаться, як гарантовано російсько-турецькими договорами 1711, 1712 та 1713pp., під турецькою й татарською юрисдикцією. Певно ж, вони не такі наївні, аби сподіватися, буцімто росіяни зважаться на війну з Туреччиною, щоб відвоювати для запорожців ті дикі поля. Немає для них місця й у Гетьманщині чи Слобожанщині. Тому — тут Орлик повторює один із своїх давніх і найулюбленіших аргументів — росіяни переселять запорожців на пустельні землі за Волгою, далеко від їхньої батьківщини.

Була певна іронія в тому, що гетьман, після довгих років знемагання в турецькій неволі, де він постійно оплакував своє перебування в "тому безбожному Вавілоні", нині закликав запорожців залишатися під владою "невірних". Як твердив Орлик, причиною його гніву й розчарування було те, що своїм Учинком запорожці зруйнували всі його політичні плани, Роздратувавши татар і осоромивши його не тільки перед Портою, але й перед французьким, польським і шведським монархами, які були "від мене багатьма листами... запевнені й Добре повідомлені про мужність, відвагу та про постійний і непорушний... Війська Запорозького одностайний і поприсяжний до визволення вітчизни замір і задуми".

Запорожці відповіли також не без іронії. Вони ввічливе й шанобливо заявили, що в разі турецько-російської війни не бажають опинитися в ситуації, коли муситимуть воювати на боці мусульман проти своїх християнських братів. Знаючи Орликові релігійні почуття, вони наголошували: "...Якщо б ми пішли за ним, Ханом, і за вами, Гетьманом, на допомогу проти війська Ї[ї] І[мператорської] В[еличності], то як Орда не звикла містечок добувати, тільки людей наших християнських набрала б, як у минулі роки (1711 і 1713) під Білою Церквою і під слободами, і, вступивши в Крим, із собою в неволю вічну погнала, то певне вже б тоді особливу не-милість од Бога за плач християнський і за пролиття крові невинної і прокляття вічне одержали". До того ж запорожці висловили поважний сумнів, чи хан, навіть якщо він завоює Україну, віддасть її цього разу Орликові. Тому вони радили-своєму колишньому гетьманові припинити свої намагання й просити прощення, як зробили вони. Схожого листа запорожці послали Каплан-Гіреєві, подякувавши йому за гoстинність.

Хоч якою неприємною і болісною була Орликові ця відповідь, він не відступився й далі обстоював свою думку про запорозькі землі. Листи обох сторін ставали щораз різкішими. Коли запорожці написали в одному з листів, що землі між Ореллю й Самарою їхні тому, що вони здобули їх мечем, колишній гетьман заперечив, що ті землі були здобуті лише з допомогою турків за Дорошенка. Певно, це роздратувало запорожців аж настільки, що вони у відповідь висунули проти Орлика особисті звинувачення. Вони написали російським урядовцям, що колишній гетьман так неухильно підтримує турків, бо Порта пообіцяла йому та його нащадкам право власності на землі, які він допоможе привести під сюзеренітет Туреччини. Таким чином, пов'язані з "революцією в Україні" Орликові розумування, Станіславові надії й ханові сподівання закінчилися гострими взаємними звинуваченнями між колишнім гетьманом і запорожцями.

ОСТАННІ СПРОБИ

 За свідченням Григора Орлика, втрата Запорізького Війська ввергнула його батька в "жахливий відчай". До цього додавалася ще й та обставина, що колишній гетьман не тільки цілковито залежав од примх турків і татар, а й не мав жодного опертя, щоб домагатися якоїсь влади чи впливати на хід подій, що могли мати вирішальне значення для його особистої долі та долі України. Ситуація ставала нестерпною, й наприкінці 1734 — на початку 1735pp. він спробував зорганізувати військову силу, За фінансової підтримки турків і французів Орликові вдалося зібрати близько тисячі своїх давніх прибічників, запорізьких розкольників і мандрованих козаків. Неабияк підбадьорило його прибуття славетного козацького ватажка Сави Чалого з кількома сотнями вершників. Давні колеги Орлика Федір Нахимовський, Федір Мирович та Іван Герцик дісталися до нього в Каушани, утворивши кістяк його штабу. Хан, здавалося, був задоволений Орликовими спробами й знову написав про нього французькому королеві.

Але Орликових коштів виявилося замало, щоб утримувати значну військову силу. В самій Польщі Станіслав, зі справою якого Орлик (хоча й ставився до неї без особливого захоплення) був так тісно пов'язаний, зазнавав поразки й мав ось-ось утекти з країни від наступу російських військ. З огляду на це хан, що мав намір прийти на допомогу Лещинському, відклав вторгнення в Польщу. Внаслідок цих обставин, якраз перед початком воєнних дій між Туреччиною і Росією (російський кабінет міністрів оголосив війну Порті 14 червня 1735p.), колишній гетьман мусив розпустити своє військо й разом зі штабом відступити до Бендер, щоб зачекати дальшого розвитку подій.

Хоча Орлик не міг вести проти росіян військових дій, він виявився корисним туркам і татарам як дорадник, інформатор і підбурювач проти росіян. Справді, останні роки участі Орлика у військових і політичних конфліктах на турецько-російському кордоні позначені цим новим видом діяльності. Вже в серпні 1734p., щойно гетьман перебрався ближче до українських земель, російська імператриця скаржилася, що "Орлик не тільки таємно поширює й далі свої інтриги й злісні намови проти нашої імперії, але цього року він був присланий до кримського хана й там, поблизу наших кордонів, він творить серед наших малоросійських підданих хвилювання і підбурювання до ворожих дій проти нас, а особливо сутички й незгоду між нами та Портою". В іншому повідомленні зазначалося, що діяльність колишнього гетьмана вкрай небезпечна, бо він "у Порти, а особливо у кримського хана, У великій пошані".

Орлик також прислужився туркам широкою мережею своїх важливих контактів, передусім у Польщі. Саме за його посередництва 1736p., в розпалі вторгнення росіян на турецьку територію, влаштовано таємну зустріч між київським воєводою Юзефом Потоцьким і турецьким посланцем Ібрагімом-пашею з метою переговорів про дозвіл Речі Посполитої щодо вступу на Правобережжя турецьких і татарських військ, які мали завдати росіянам удару у відповідь і захопити Київ. Цей план, одначе, не було здійснено через вторгнення російських військ під командуванням графа Б.К.Мініха до Криму.

Турки хотіли використати Орлика не тільки на східному фронті, а й на заході, проти австрійців. На кінець 1737р. планувався наступ турецьких військ проти союзників росіян — Габсбургів. Аби використати протигабсбурзькі настрої серед угорців, Порта вирішила вдатися до послуг Йожефа Ракоці (1700—1738). сина недавно померлого Ференца Ракоці (1676—1735), як раніше, до переходу запорожців під російську владу, вона розраховувала в Україні на Орлика. Оскільки колишній гетьман тепер уже не міг провести відтяжну акцію проти росіян, турки, очевидно, розраховували, що Ракоці-молодший може скористатися з його досвіду та порад, виковуючи подібне завдання проти австрійців. У лютому 1738 р. великий візир наказав Орликові їхати з Бендер до Відіна, де він мав стати офіційним дорадником Ракоці-молодшого.

Але Орлика це призначення роздратувало. Він уважав принизливим для себе служити "угорському вождеві", в якому він убачав рівного собі, але аж ніяк не вищого. Крім того, його пригнічувало, шо Порта вирішила зосередитися на угорській проблемі й нехтує Україною. Коли наприкінці лютого 1738р. великий візир Єген Мехмет-паша (1737—1739) також прибув до Відіна, Орлик в особистій розмові з ним висловив своє невдоволення: "Мені завдає неабияких страждань призначення мене дорадником до князя Ракоці, яке не є ані обгрунтованим, ані сумісним із моїм рангом. Порта завжди вважала мене провідником нації (chef d'une nation), і як такий я мав законні претензії щодо Росії. Не в, моїх інтересах, які спільні з інтересами Порти, щоб мене тримали далеко від України, де моя присутність за нинішніх обставин конче потрібна".