Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

За твердженням гетьмана, інформацію про тогочасне становище в Україні він здобував через зв'язки з запорожцями та розмови з українськими ченцями, що відвідували Салоніки. Він нарікав, що Київським митрополитом тепер є росіянин і що російський тиск змусив багатьох українських ченців утікати на Правобережжя, в Молдавію, Волощину й на Афон. Ці ченці також начебто говорили Орликові, що "духовенство та загал населення чекають на мене, наче на месію, й картають себе за те, що не захотіли стати до спілки й піти за покійним Мазепою, який так виразно провіщав їхню майбутню долю... З усього цього можна зробити висновок, що революція в Україні — справа певна, і що немає потреби обговорювати це питання далі".

Однак Орлик відкинув Станіславову пропозицію, щоб повстання планувалося в згоді з татарами, тому що "ці негідники, уярмлюючи невинних людей, більше відстрашуватимуть населення, ніж заохочуватимуть і приваблюватимуть його [до повстання!", Крім того, гетьман висловив побоювання, що допомога турків лише дасть їм привід претендувати на зверхність над Україною, яка тоді, всупереч Орликовим палким сподіванням, перейде від "Сцілли до Харібди", тобто з-під влади Москви під владу Порти. Якщо допомога турків має бути десь використана, то краще спрямувати її на війну в Персії, а не в Україну.

На завершення гетьман поставив три умови, виконання яких мала гарантувати Ганноверська ліга, перш ніж він стане на її бік. Передусім, союзники повинні визволити його з Салонік, аби він був ближче до "свого війська". Далі: Ганноверська ліга чи принаймні французький король мають бути готові прийняти Україну під своє заступництво й змусити Москву підписати заяву, що вона відмовляється від претензій правити Україною. І ще — Орлик просив у союзників фінансової допомоги.

Як можна витлумачити мету і зміст цього листа? У своєму щоденнику Орлик дає власні оцінки. Він зазначає, що по довгих роздумах вирішив підтримати Станіславові сподівання на українську революцію. Але водночас він намагатиметься уникнути зобов'язань перед Ганноверською лігою. Звідси нереалістична друга умова, яка (і Орлик це добре знав) не могла бути виконана. Вочевидь, чого гетьман щиро боявся, то це знову стати на бік татар і турків. Ніколи більше не хотів він допомагати "цим невірним", бо це погубило б йому душу, завдало шкоди невинним людям і призвело до пролиття християнської крові. Орлик ясно вказує, чого він хотів би досягти — повернутися смиренно до Російської імперії чи Речі Посполитої. Знову згадуючи про свого листа, він зазначає: "Нехай ніхто не обурюється тим, що я написав, оскільки політика вимагала, щоб я писав так, аби з Божою поміччю знайти вихід із цієї країни".

Проте незабаром такі заяви стали непотрібними. 6 травня 1727р. померла Катерина І і слідом за тим упав у немилість герцог голштинський Карл Фрідріх, а відтак гетьманові шанси дістати прощення зменшилися. Повернення до влади Меншикова, якого Орлик уважав своїм і України заклятим ворогом, по суті взагалі перекреслило сподівання на амністію. Орлик більше не мав вибору: він мусив облишити флірт із Лещинським і пов'язати себе зі справою короля у вигнанні та з його могутніми французькими патронами.

МІСІЯ ГРИГОРА ОРЛИКА ДО ПОРТИ

 Хоча увагу французів привернув до Орлика Лещинський, Версаль мав інші причини цікавитися гетьманом, аніж обрання його кандидата на польський престол. За умов протистояння з австро-російським альянсом французькі стратеги сподівалися створити санітарний кордон, що складався б зі Швеції, Польщі й Туреччини. Польща мала бути наріжним каменем цієї коаліції. Але оскільки Польща під владою Лещинського не могла б, ясна річ, сама протистояти російському тискові, підтримка з боку татар і турків могла б стати у великій пригоді. В цих геополітичних міркуваннях простір між власне Польщею та Османською імперією, тобто Україна, мав ключове значення. Лише за умови, що Орлика й запорожців можна використати як єднальну ланку між Польщею й турками, варто, вважали французи, надавати підтримку гетьманові-емігрантові.

Здійснювати ці плани доручено новому французькому послові в Константинополі маркізові де Вільнев. Він прибув до турецької столиці восени 1728р. й залишався там протягом більш як трьох десятиліть, упродовж яких здобув заслужену репутацію одного з найвизначніших дипломатів Франції. Спочатку головним завданням Вільнева було умовити пасивний турецький уряд стати на рішучішу протиросійську позицію. У зв'язку з цим французький посол спробував установити тісніші контакти з Орликом. Але гетьманова ізоляція в Салоніках перешкоджала будь-якій значній співпраці. Розв'язання проблеми прийшло з несподіваного боку.

Наприкінці жовтня 1729р. в Польщі київський воєвода Юзеф Потоцький і його брат Теодор, примас Польщі, встановили зв'язок зі старшим сином гетьмана Григором, який за рекомендацією Флеммінга служив у війську Августа II. Очевидно, Потоцькі, активні Станіславові прихильники, з власної ініціативи вирішили залучити до своєї справи колишнього українського союзника, а Григора обрали як засіб досягти цієї мети.

За посередництва іншого Орликового знайомого з бендерських часів, тодішнього шведського посла у Варшаві Г.Цюліха, влаштовано зустріч, на якій були присутні Григор, Потоцькі, Цюліх і французький посол у Варшаві маркіз А.Монті. Цюліх написав для Монті історичний огляд діяльності Мазепи та Орлика, який закінчувався твердженням, що запорожці залишилися вірними Орликові й "тільки чекають нагоди повстати проти Росії і повернути собі давні свободи". Після цієї зустрічі Григора, озброєного рекомендаціями Потоцького, Цюліха й Монті, таємно відправлено до Франції, де він мав представити справу свого батька перед вищою владою.

Так зусиллями Станіславових прибічників в Орликові політичні плани й орієнтації введено чинник, значення якого годі переоцінити. Григорові судилося стати активним представником батькових інтересів і "справи козацьких вольностей" при королівських дворах од Стокгольма до Бахчисарая. Саме він, більш-менш відповідно до батькових бажань, представлятиме аргументи на користь "революції в Україні" урядам султана та хана.

Григора прийняли у Франції добре. 10 грудня 1729р. Станіслав вітав його у своїй резиденції в Шамборі, де молодий Орлик одержав дальші настанови й рекомендації до міністра закордонних справ Франції Шовелена й дочки Лещинського, французької королеви. Після кількох зустрічей із Шовеленом французький уряд погодився фінансувати Григорову поїздку до Салонік для нарад із батьком, а далі до Константинополя, де він мав разом із Вільневом домагатися звільнення Орлика й дозволу поїхати до запорожців.

На початку квітня Григор сів на корабель у Марселі, а 15 травня його батько з радістю занотував: "У понеділок, того самого дня, якого 1721р. Бог засмутив мене смертю мого надзвичайно коханого й найдорожчого сина Якуба, у своєму безмежному й безконечному жалю він підбадьорив мене прибуттям до порту із Франції мого найдорожчого і глибоко коханого сина Григора". Остерігаючись шпигунів, Григор подорожував під ім'ям швейцарського капітана Гага. З цієї причини батько й син, які не бачилися один з одним десять років, на людях удавали, що вони не знайомі.

Одначе протягом майже чотиритижневого перебування Григора в Салоніках батько й син мали досить можливостей наодинці обміркувати всі питання, пов'язані з приготуванням до Григорової місії в столицю Порти. Орлик наставляв сина, які аргументи можуть переконати великого візира звільнити його з Салонік і дати змогу перебратися ближче до запорожців.

Головна мета гетьмана полягала в тому, щоби переконати великого візира в його, Орликовій, корисності для Порти. Згадуючи про постійні клопоти, які великий візир та кримський хан мали з запорожцями, Орлик твердив, що такі труднощі не поставали б, аби він міг повернутися до запорожців, відновити серед них дисципліну й підтримувати врівноважені стосунки між ними та ханом. Він додавав, що "це моя довга відсутність у Війську довела не тільки запорожців, а й увесь козацький народ до жахливої скрути". Не бажаючи справити враження, що він сподівається турецько-російської війни, гетьман водночас акцентував увагу на високій бойовій майстерності запорожців і їхній потенційній корисності для Порти.

Орлик також підготував детальну інструкцію для Вільнева з переліком аргументів, які має навести французький посол, обговорюючи гетьманову справу з великим візирем. Вільнев мав підкреслити позитивну роль, яку може відіграти Січ у майбутньому як України, так і Туреччини: "З їхнім [запорожців] поверненням під московську владу всі надії на звільнення в людей України, які страждають під тиранічним [московським] ярмом, зникнуть, оскільки вони більше не зможуть втікати до своїх братів по зброї на Січ і більше не зможуть думати про повстання. Таким чином Порта втратить перевагу".

У своїх настановах Вільневу Орлик також докладно описав, які послуги він може надати Порті, якщо його переведуть до Бендер чи до Хотина, ближче до запорожців. Звідти йому легше буде переконати запорожців залишатися під турецькою протекцією, яка, на його думку, давала найбільше надій на звільнення України. Він також зміг би протидіяти поширенню проросійських почуттів серед козаків, а головне, дістав би можливість "створити канали для прихованого спілкування з місцевою старшиною і радитися зі старшиною за допомогою таємних контактів".

У середині червня Григор особисто привіз до Константинополя батькового листа великому візиреві та його інструкції для Вільнева. Але невдовзі Орлик-молодший виявив, що, на відміну від легких успіхів у Варшаві та Версалі, з Ібрагімом-пашею йому буде сутужно.

Через труднощі, що їх росіяни створювали для турків у Персії, великий візир не хотів обговорювати Орликову справу. Він боявся, писав Вільнев, що коли гетьмана перевести ближче до запорожців, він може або спровокувати війну з росіянами, або перейти на їхній бік. Дізнавшись про страхи великого візира, Орлик у листі до сина вилив свою зневагу до Ібрагіма-паші. Він також досить тверезо й реалістично висловився про власні можливості: "Дякувати Богу, я не настільки позбавлений розуму й не такий відчайдушно божевільний, аби бездумно нападати із жменькою людей, до того ж нерегулярних, на таку велику потугу [як Росія], кидаючись як лев і гинучи як муха". У момент гніву Орлик нарешті більш реалістично й відверто оцінив своє становище. Цього разу він уже не згадував про близьку "революцію в Україні" і про козацьке військо чисельністю 60 або й 100 тис, а про "жменьку людей, до того ж нерегулярних".

У своєму листі гетьман також зазначав, що росіяни мають в Україні понад 30 тис. регулярного війська. Запорожці та інші козаки зможуть учинити йому опір лише в тому разі, якщо повернуть собі артилерію, яку Петро І захопив у Батурині й на Січі, і якщо Польща та Швеція прийдуть їм на допомогу. Далі Орлик дещо пом'якшив тон і повторив, що хоча він не має сумніву щодо можливості здійснити в Україні революцію, він переконаний, що революція не може відбутися без іноземної допомоги. І додав саркастично: "Не дивно, що я, перебуваючи тут під їхньою пречудовою протекцією, не маю досить коштів навіть аби купити коней і фураж для кількох моїх людей... а вони ще бояться, що я можу передчасно почати війну!".