Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

РОЗВ'ЯЗКА

 Перша половина XVIIIст. в Європі позначена низкою конфліктів, пов'язаних з престолонаслідуванням. Оскільки вони були передбачувані, сторони мали час приготуватися до майбутніх зіткнень. Саме так сталося з польським престолом. Здоров'я Августа II рік за роком погіршувалося. Протягом цього часу Лещинський робив відчайдушні зусилля, аби здобути підтримку Франції, Англії, Голландії, Туреччини й Криму. Він також розраховував на допомогу Орлика та його "української революції". Але й держави, які опиралися обранню Лещинського, тобто Пруссія, Австрія та Росія — "Союз чорних орлів", також мали час приготуватися. Після деяких вагань вони врешті згодилися підтримати кандидатуру Августа III, сина Августа II. Тим часом росіяни, знаючи про контакти Лещинського з Орликом, почали вживати необхідних військово-політичних заходів на випадок, якщо конфлікт у Польщі пошириться до російсько-турецького кордону й зачепить Україну.

З погляду Росії Україна мала всі передумови для того, щоб стати зоною неспокою. Орликова діяльність за кордоном, небезпечна близькість запорожців, постійна загроза нового вторгнення татар і турків давали досить підстав тривожитися. Крім того, в Петербурзі добре знали про поширене в Україні невдоволення російським правлінням, особливо серед визначальної з політичного погляду верстви — старшини. Тому доки зберігалася небезпека війни з турками, а надто вкупі з польським конфліктом, російські діячі надавали українським справам великого значення.

УКРАЇНА ПІСЛЯ ПЕТРА І

 Спочатку смерть Петра І не викликала в Гетьманщині великих політичних змін. Обрання нового гетьмана й далі відкладалося, а Полуботкові спільники — Савич, Чарниш і, пізніше, Апостол — залишалися в ув'язненні в Петербурзі. Тим часом над українцями панувала Малоросійська колегія, яка прагнула глибше врости в цю землю.

27 травня 1726р. Вельямінов попросив Сенат "задля ефективнішого ведення справ" перевести колегію з розшташо-ваного біля російського кордону Глухова вглиб України, скажімо, до Ніжина чи Прилук. Він також просив дозволу спорудити будівлю, придатну для розміщення російських чиновників. Але найважливішим було прохання колегії, аби її члени залишалися на своїх посадах постійно й не підлягали заміні. Не відстаючи від чиновників, російські офіцери в Україні також прагнули влаштуватися зручніше. 23 червня 1727р. Військова колегія попросила для десяти розташованих у Гетьманщині полків права на постійне розквартирування.

Не всі з цих пропозицій були зустрінуті в Петербурзі прихильно. Верховна таємна рада, найважливіша імперська установа за правління Катерини І та Петра II, відхилила прохання військових про сталі квартири й петицію Вельямінова про переведення колегії. Ці ухвали свідчили про більшу чутливість до нарікань українців. (Десь у той час російський Урядовець у Гетьманщині з тривогою повідомляв до Петербурга: "Про колезьких членів.., як від гетьмана та від інших чую, великої завдано кривди тутешньому народу, і буде, кажуть, багато чолобиття, що й показується по справах, як на членів, так і на піддячих".)

На засіданні Верховної таємної ради 11 лютого 1726р. Меншиков, Ф.М.Апраксін, Г.І.Головкін і Д.М.Голіцин обговорювали пропозиції щодо поступок українцям. Рада вирішила рекомендувати Катерині І, "поки ще з турками до розриву не дійде, до тих місць заради задоволення та приголублення тамтешнього народу, вибрати персону видатну і вірну з них, малоросіян, у гетьмани" . (Між іншим, саме на цих примирливих тенденціях та на особистих контактах із голштинським герцогом — також членом ради, пов'язував у той час Орлик свої сподівання на амністію.) Крім того, рада дійшла висновку про доцільність знову будувати відносини на базі традиційних умов, тобто на Переяславській угоді. Нарешті, Малоросійській колегії вирішено дати інструкції, аби вона обмежилася функціями найвищого апеляційного суду й перестала втручатися в управління Гетьманщиною. Як слушно зауважив Крупницький, ці пропозиції ради були компромісом: традиційні українські права відновлювалися, але колегія, хай і з меншими повноваженнями, залишалася.

За кілька тижнів ці пропозиції викликали різко негативну реакцію одного з членів ради П.А.Толстого, який заявив, що він "того, щоби в малій Росії знову гетьманові бути, радити не може, позаяк блаженної пам'яті його Імператорська Величність із тим наміром гетьмана в Україні не настановив і в полковників та старшини владу зменшив, щоб Малу Росію до рук прибрати, і таким чином у полковників і старшини з підданими дійшло вже до чималої сварки, і якщо нині там гетьмана настановити і йому, а також і старшинам владу, як раніше, дозволити, то за теперішнього стану справ між Росією й турками є велика небезпека якихось небажаних наслідків".

Це відлуння української політики Петра І справило неабиякий вплив на Катерину І. Вона відхилила рекомендації ради й погодилася лише на одну поступку: дозволити повернутися в Україну затриманим у справі Полуботка, надто ж високо шанованому миргородському полковникові Данилові Апостолу (але тільки за умови, що він залишить у Петербурзі як закладника свого сина). Влада Малоросійської колегії в Україні здавалася тоді міцною як ніколи.

Одначе в цей час загроза для колегії з'явилася з несподіваного боку. Після смерті 6 травня 1727р. Катерини І Меншиков, призначений опікуном Петра II, фактично став регентом імперії. Цей давній заклятий ворог Мазепи та Орлика тепер перетворився на захисника українських прав. Що стояло за і несподіваною симпатією могутнього Меншикова до України та його ворожістю до колегії?

Кажучи просто, йшлося про гроші. Як уже згадувалося, Меншикову належало в Україні 55 175 селян, тобто він був одним із найбільших землевласників країни. Коли колегія запровадила свої податки, царевому фаворитові було завдано відчутного удару. За царювання Петра І він утримувався від протиборства з Вєльяміновим та його урядовцями, але невдовзі по смерті царя між Меншиковим і колегією спалахнув конфлікт з приводу податків. Доки правила Катерина І, Вельямінов міг розраховувати на підтримку Петербурга. Але щойно до влади прийшов Меншиков, доля колегії була вирішена. Один із перших указів ради, виданий менш як за тиждень після смерті імператриці, забороняв росіянам набувати землі в Україні, "щоб від того малоросіянам ні найменшої кривди не було завдано". Вочевидь, Меншиков удався до цього заходу, щоб не пустити до Гетьманщини російських конкурентів. Тим же указом скасовано податки, що їх наклала колегія, та подушний податок на утримання російських військ. 16 червня рада ухвалила передати нагляд за українськими справами від Сенату назад до Колегії закордонних справ. У липні зміщено Вельямінова. Йому наказано прибути до Петербурга з усіма звітами колегії. Ліквідацією колегії зроблено останній крок до відновлення форм, якщо не змісту, української автономії.

20 червня 1727р. рада відрядила до України члена Сенату Федора Наумова наглядати за обранням нового гетьмана. Не було сумнівів, хто ним стане. 29 вересня гетьманом обрано миргородського полковника Данила Апостола, який мав міцні особисті й комерційні зв'язки з Меншиковим. За два дні до того рада видала указ про скасування Малоросійської колегії.

Але людина, яка сприяла здійсненню цих заходів, не втрималася при владі до часу обрання нового гетьмана. 9 вересня за наказом Петра II Меншикова усунуто з усіх його посад. Навіть у час падіння дали про себе знати його тісні зв'язки з Україною. За свідченням польського посла в Петербурзі Лефорта, коли Меншиков зрозумів, що в столиці його становище безнадійне, він попросив у царя дозволу відбути в Україну й перебрати гетьманський уряд, але це прохання було відхилене. Проте Петро II не скасував зроблених українцям поступок, і обрання Апостола відбулося. Ці, здійснені за царювання Петра II примирливі заходи щодо українців приглушили, певною мірою, їхнє невдоволення російським правлінням.

ПОВЕРНЕННЯ ЗАПОРОЖЦІВ ПІД ВЛАДУ РОСІЇ

 Для Орлика обрання Апостола стало й особистою, й політичною невдачею. Він завжди був у поганих стосунках із колишнім миргородським полковником, якого вважав людиною низького походження та надзвичайно пристосовницької вдачі. А в політичному плані послаблення напруженості в Гетьманщині робило будь-яку спробу "підняти революцію в Україні" ще важчою. Крім того (й це відіграло вирішальну роль у долі Орлика як політичного діяча), пом'якшення російської влади над Гетьманщиною робило амністію дедалі привабливішою для запорожців, які щораз більше розчаровувались у зверхності кримського хана.

Незгоди між запорожцями та їхніми сусідами—татарами посилилися наприкінці 20-х років. Як завжди, головними причинами цих незгод були соціально-економічні суперечності. Протягом усього періоду їхнього перебування в ханстві козакам важко було заробити собі на прожиття. Як уже-згадувалося, цар відплатив їм за "зраду" забороною будь-яких торговельних зв'язків між Січчю й Гетьманщиною. Це був важкий економічний удар, оскільки запорожці тим самим позбавлялися ринку збуту для їхнього експорту (головно солі та продуктів рибальства й мисливства). Крім того, зводилася майже нанівець користь, яку вони мали з вигідного розміщення своїх земель на торговому шляху між Гетьманщиною і кримськими й турецькими торговельними центрами.

Доки існувала можливість війни з Петром І, і хан, і Порта визнавали, що треба відшкодувати запорожцям їхні втрати, В 1711—1713pp. Порта забезпечувала Орлика харчами та грішми для його людей. Зі свого боку, татари віддали в розпорядження Січі прибуток від кількох великих переправ на Дніпрі та Бузі. Крім того, запорожцям було надано право збирати сіль у кримських озерах, не платячи звичайних мит, а договори з ханом і Портою передбачали, що вони можуть торгувати в Криму й Туреччині на таких самих податкових умовах, що й купці-мусульмани. Але вже за кілька років по тому як було зроблено ці поступки, запорожці відчули негативні наслідки свого союзу з татарами.

Після припинення бойових дій із росіянами хани почали вимагати, щоб запорожці брали участь у походах проти їхніх ворогів у далеких Кубані та Черкесі. На відміну від російських царів, хани не платили за таку службу, сподіваючися, що їхні люди винагородять себе грабунком (якого в таких важких походах було зазвичай не рясно). Щоразу видатки запорожців перевищували прибутки. Крім того, їх звинувачено — це зробили, мабуть, татарські конкуренти в торгівлі сіллю — в тому, що вони дозволяють замаскованим під запорожців своїм співвітчизникам із Гетьманщини користуватися кримськими соляними розробками, до яких мали доступ. Унаслідок таких звинувачень право на ті розробки в запорожців забрано.

Але найбільше прикрощів завдавали Січі її сусіди—ногайці.