Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Після невдалої спроби викрадення старший Ягужинський намагався переконати (зокрема, й шляхом підкупу) вищих урядовців при віденському дворі заарештувати гетьмана й передати його росіянам19. Справа дійшла до імператора Карла VI, який відмовився дати дозвіл на арешт нещасного емігранта, однак погодився вислати його поза межі імперії . Орлик мобілізував усі свої контакти — шведського посла графа Більке, чеського канцлера графа Шліка, навіть Августа ІІ, — намагаючись переконати імператора, щоб той надав йому притулок. Але, не бажаючи ускладнень у відносинах з Росією, Карл VI наполягав, аби Орлик покинув австрійську територію. У відчаї гетьман писав в одному із листів: "Таким способом зусилля й інтриги моїх ворогів перемогли щиру жичливість до мене не тільки найсвітлійшого графа Більке, але навіть короля Польщі, котрий дав поручення в сій справи Свому міністрови. Отже, родина моя зістала ся у Вроцлаві, укрита в монастирях... А я, не маючи сталого місця, де б міг приклонити голову, став позорищем світови і людям, переїжджу з місця на місце, для безпечности під прибраним іменем, подаючи себе за чужинця...".

Далі логічно було їхати до Польщі. Залишивши свою родину у Вроцлаві, Орлик узяв із собою тільки найстаршого сина Григора і 21 квітня прибув до Кракова. Він одразу ж написав листи до таких провідних діячів Речі Посполитої, як Флеммінг, Мантейфель, Шанявський, Мнішек і Ржевуський, знову нагадуючи їм про свою потенційну корисність для Польщі. Відповідь була ввічлива, але не обнадійлива. Хоча Август II всіляко намагався переконати Річ Посполиту оголосити війну Росії, шляхта, небезпідставно підозрюючи, що він намагатиметься використати цей конфлікт, щоб обмежити її дорогоцінні "золоті свободи", відмовилася його підтримати. Тому коли до Польщі прибув Орлик зі своїми планами наступу проти росіян і сподіваннями на козацьку автономію на Правобережжі, йому було ввічливо повідомлено, що час, коли такі проекти могли бути здійснені, вже минув. Найбільше, що могли зробити для гетьмана Август II і Флеммінг, це прийняти Григора, під чужим ім'ям, до королівського полку в Дрездені. Що ж до самого Орлика, то оскільки Річ Посполита не могла гарантувати його безпеки, Флеммінг та інші радили йому шукати порозуміння з царем.

Десь у цей час гетьман довідався, що, незважаючи на обіцянки Карла XII, Швеція не порушуватиме українського питання на мирних переговорах із Росією в Ніштадті. Навіть коли гетьман попросив шведських дипломатів обговорити з російською стороною його особисту долю, йому було відмовлено. Розчарований гетьман вирішив просити пробачення безпосередньо в петербурзьких правителів. Удавшися до послуг свого товариша з бендерських часів полковника Йоганна Штенфліхта, який на той час був голштинським представником у Петербурзі (згодом він стане Орликовим зятем), гетьман послав російському урядові пропозицію, висловлюючи готовність на певних умовах повернутися в Україну. На жаль, тексту цієї ноти ми не маємо. Судячи з пізніших коментарів, Орлик усе ще сподівався на якесь визнання його офіційних прав якщо не в Гетьманщині, то принаймні на Запоріжжі. Саме тоді він також підготував докладного й широко відомого листа до Стефана Яворського, в якому, за його словами, відкрив усе, що знав про Мазепину "измену".

Відповідь із Петербурга була невтішною. Цар відмовився гарантувати Орликові якісь особливі відшкодування. Як повідомляв Штенфліхт, усе, на що Орлик міг сподіватися, — це дозвіл для нього та його родини (яка тим часом теж прибула до Кракова) повернутися додому. Але з огляду на долю, яка спіткала Горленка, Максимовича й Ломиковського, та зважаючи на постійні жінчині вмовляння, аби він "остерігався Москви", гетьман вирішив не повертатися в Україну за таких непевних обставин. Знову постала стара проблема: що робити далі?

ІНТЕРНУВАННЯ ОРЛИКА В ОСМАНСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

 Гетьманові лишався тільки один вибір. У листі до приятеля він зазначав, що "імперський (Габсбурзький), шведський і польський двори радять мені подбати про свою безпеку й пошукати безпечніших країн. Із цієї причини я вирішив утекти під протекцію Оттоманської Порти". Попрощавшись у сльозах зі своєю родиною, Орлик 27 лютого 1722р. вирушив до турецького кордону під Хотином. У його поверненні до імперії була якась фатальна неминучість. Досвід історії показує, що кожен козацький лідер із "сепаратистськими тенденціями" раніше чи пізніше починав шукати прихильності Порти. На лихо для Орлика, його повернення було не дуже. вчасним.

Після досягнення 1713р. угоди з Росією (Адріанопольський мир) Порта послідовно уникала сутичок на своїх північних кордонах. Це особливо характерно для періоду, коли великим візиром був Дамад Ібрагім-паша (1718—1730). Щоб задовольнити султанове прагнення спокійного, культурного життя, й самому також правити без ускладнень, цей витончений і розумний політик, зять Ахмета III, всю свою зовнішню політику будував на униканні конфліктів. Так, 1720p., великою мірою завдяки зусиллям дуже здібного царевого посла І.І.Неплюєва, між Туреччиною та Росією укладено "вічний мир". Відтоді аж до смерті 1725р. Петра І турки виказували щодо росіян дивовижну пасивність, дозволяючи їм постійно розширювати свої володіння на Кавказі та вздовж Каспійського моря . Ясна річ, зневага, яку Порта раніше відчувала до росіян, тепер змінилася шаною й навіть побоюванням.

Таким був стан турецько-російських відносин, коли 10 березня 1722р. Орлик опинився на турецькій території. Він одразу ж зіткнувся з труднощами. Хотинський сераскер Абді-паша був гетьмановим знайомим із часу невдалого вторгнення Станіслава Лещинського в Польщу 1713р. Однак це не забезпечило йому дружнього прийому. Абді-паша різко негативно ставився до козаків узагалі й Орлика та його сподвижників зокрема. Він уважав запорожців не кращими за розбійників і баламутів, що постійно порушують мир і спокій на турецько-польсько-російських кордонах. Що ж до Орлика й особливо його уповноваженого Нахимовського, то вони для сераскера теж були баламутами й заколотниками, хоча й більш витонченими, які зробили своїм ремеслом шпіонаж і "порушення миру між великими монархами".

Абді-паша виявив свої погляди та проросійські настрої, за кілька тижнів до приїзду Орлика в Хотин заарештувавши Нахимовського й виславши його в Польщу, до коронного гетьмана Сенявського. Цей "тиран і вульгарна бестія", як називав Орлик пашу, зреагував на новину про прибуття гетьмана наказом, аби він повертався туди, звідки приїхав. Тоді Орлик витяг свої козирі — адресовані султанові рекомендаційні листи європейських монархів, договір із татарами 1711р. та привілей Ахмета III. Це справило на пашу враження, й він дозволив гетьманові зачекати в Хотині, доки він пошле до столиці по інструкції стосовно того, що робити з непроханим гостем.

Тим часом до Константинополя надходили звістки про Дедалі більше втягування Петра І у справи Персії. До того ж досягла столиці ще одна серія скарг хана Саадет-Гірея на Росіян. Цілком можливо,що характер цієї інформації позитивно вплинув на першу реакцію Порти на Орликову появу в її володіннях. У травні 1722р. до Хотина прибув урядовець із Константинополя з дружніми вітаннями гетьманові й повідомленням, що той має їхати до міста Сереса в Македонії, провести там мусульманський великий піст і свята Рамадан і Байрам, а тоді їхати до столиці на "наради" з Портою. Навіть похмурий Абді-паша змінив тон і вислав з Орликом ескорт із вісімнадцяти вершників.

Дорогою гетьман зробив зупинку в Бухаресті, де його з великою пишнотою і пошаною прийняв волоський господар Ніколає Маурокордато. Оскільки брат господаря був головним драгоманом у Порті, ймовірно, що сердечність цього прийому свідчила про тогочасне прихильне ставлення турецького уряду до Орлика. Іншою ознакою прихильності був той факт, що господар улаштував церемонію, на якій була прилюдно зачитана султанова грамота гетьманові. Орлик використав цю нагоду, щоб відновити перервані після арешту Нахимовського зв'язки із запорожцями та ханом.

13 серпня гетьман і його супровідники досягли Сереса. Тут Орлик пробув набагато довше, ніж очікувалося. Затримка була пов'язана з новими, несприятливими для нього подіями в Константинополі. Через Неплюєва цар довідався про перебування Орлика на турецькій території і зажадав, аби його видали Росії. Як указував австрійський дипломат Тальман, Порта вже вирішила була дозволити Орликові їхати до Криму, до запорожців, коли Неплюєв висловив протест проти, такого кроку, заявивши, що це суперечитиме умовам мирного договору. Вочевидь, Орликова справа призвела до гострої сутички між Ібрагімом-пашею та Неплюєвим. Царський посланець повідомляв, що великий вівир висловлював занепокоєння з приводу подій у Персії й навіть натякав на війну, в разі якої Орлика було б використано проти росіян.

Тим часом чекання в Сересі ставало нестерпним. Радше з полегкістю, ніж із підозрою Орлик 26 листопада писав у своєму щоденнику, що зі столиці прибув "бей із показною поставою" і повідомив його, що "хоча Порта бажає привезти мене до Стамбула, нинішня ситуація з Москвою не довволяе цього зробити". Задля "більшої зручності" гетьманові належало їхати до Салонік із особистим запевненням великого візира "про його незмінний намір привезти мене за кілька днів до Стамбула". Він не знав, що ці "кілька днів" розтягнуться більш як на десять років.

ЗАПОРОЖЦІ ПІД ТАТАРСЬКОЮ ЗВЕРХНІСТЮ

 У безлічі листів, меморандумів і проектів, що їх Орлик адресував європейським політикам, він незмінно говорив про запорожців як про "своє військо", силу, в будь-який момент готову розпочати боротьбу за визволення своєї "стражденної вітчизни". Мета цих згадок очевидна: вони повинні були переконати гетьманових кореспондентів, що він має у своєму розпорядженні військову силу й тому є чинником, із яким слід рахуватися. Але з огляду на велику, й не тільки географічну, відстань, яка відділяла гетьмана-емігранта від його "добрих молодців на Січі", постає питання, наскільки точним було його уявлення про запорожців і їхнє наставлений.

В Олешках традиційна боротьба між про- й протимосковською фракціями серед запорожців тривала. Чим довше козаки залишалися під хановою зверхністю, тим напруженішою ставала ця боротьба. Доки кошовим був Гордієнко, проросійські почуття притлумлювано. І навіть після усунення кошового 1717р. його протиросійські погляди ще мали великий вплив. Тому коли 1721р. Нахимовський привіз на Січ листа від Орлика з захопленою розповіддю про те, як члени Віденського союзу планують піти на Росію "сушею і морем", козаки відповіли позитивно й попросили не забувати про них. Проте невдовзі новий кошовий Іван Малашевич почав вивчати можливості дістати в царя прощення.

Одна з причин зростання серед запорожців тенденцій до примирення була пов'язана з комерцією. Наказавши мешканцям Гетьманщини уникати будь-яких контактів із запорожцями (навіть Скоропадський не міг написати їм без царевого дозволу), цар не лише ізолював їх соціально, але й зруйнував їхню вигідну торгівлю з Лівобережжям. Хоча деякі українські купці все ще торгували таємно в Олешках, більшість їхала до Криму, де їм було дозволено вести торгівлю, не заїжджаючи на Січ. Оскільки велику частину провіанту запорожці діставали з Гетьманщини, царева заборона поставила їх у дуже скрутне становище.

Ще обтяжливішими були для запорожців проблеми, з якими вони зіткнулися на службі в хана. Не маючи змоги дістати потрібні харчі від купців, козаки відновили грабіжницькі рейди на території, що перебували під владою Польщі та Росії. Це викликало бурю протестів з боку їхніх урядів на адресу хана та Порти. Крім того, коли хан наказував запорожцям брати участь у його походах на Кубань, багато з них гірко нарікали на важкі умови, в яких їм доводилося воювати, а також неприязне ставлення з боку татар. Саадет-Гірей був так роздратований цими скаргами, що наказав деяких козаків, які найбільше ремствували, продати рабами на галери 44. До 1722р. відносини між запорожцями та їхніми зверхниками стали такими напруженими, що, коли почалися російсько-турецькі переговори щодо Персії, Ібрагім-паша на прохання хана порушив питання про можливість повернення запорожців на російську територію. Росіяни відповіли позитивно, але впливові елементи в Криму рішуче виступили проти цієї ідеї.

1724р. головні мурзи повстали проти Саадет-Гірея. Цю так звану "аристократичну революцію" часто описували як внутрішній конфлікт між ханом і Кантиміром-мурзою, провідником могутнього клану Ширінів. Але якщо вірити Орликові та донесенням російських шпигунів у Криму, головною причиною повстання була проблема запорожців. Обидва ці, ясна річ, не пов'язані між собою джерела твердять, що мурзи збунтувалися й зібрали свої війська, "щоб хан не віддав запорожців під російську владу, бо запорожці — і наш перший захист проти росіян". Мурзи також заявляли, що запорожці надто добре знають татарську оборону й загальну ситуацію в Криму, аби дозволити їм перейти до росіян. Урешті запорожці залишилися під протекцією хана, але не Саадет-Гірея, якого зміщено, а його наступника — Менглі-Гірея II.

У далеких Салоніках Орлик, дізнавшись про плани повернути запорожців під владу Росії, застерігав Порту, щоб вона не вірила російським вигадкам про козаків і належно оцінювала їхнє військове значення: "Я не можу не вірити, що москалі зобразили це військо невідповідними барвами, випробовуючи будь-які засоби й напружуючи все своє вміння, щоб спонукати Високу Порту видати запорожців, перш ніж вони [москалі] почнуть війну з Високою Портою, аби під час неминучої війни українці не мали де прихиститися і з ким стати до спілки, щоби скинути їхнє ярмо".