Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

    Україна не сплачуватиме Порті податків чи данини.

Натомість козаки брали на себе такі зобов'язання:

    гетьман і козаки мають бути завжди вірні Порті;

    козаки братимуть участь у захисті та військових походах Османської імперії;

    гетьман, козаки та все населення України повинні визнати протекторат султана.

В цілому цей договір, як і укладена за рік перед тим угода з татарами, базувався на прецедентах, що їх створили Хмельницький і Дорошенко, Й так само, як і татари, Порта також відмовлялася обговорювати поточні політичні проблеми та питання про заступництво Карла XII над Україною. Цей османський традиціоналізм був особливо помітний в одному з останніх пунктів договору: "Нехай нинішній гетьман і його наступники володіють Україною, вільною й цілісною, з цього боку Дніпра на тих засадах і таким чином, як Петро Дорошенко, що залишався під захистом нашої держави".

Оцінюючи переговори між українськими емігрантами й Портою, зауважимо, що спільним для обох сторін було бажання вигнати росіян з України. Але крім цього, в них було небагато спільних інтересів.

Емігранти на переговорах найбільше дбали, щоб після того, як росіян буде вигнано, влаштувати майбутні відносини з Туреччиною на умовах, сприятливих для українців. По суті, це означало максимально можливе обмеження будь-якого впливу, який Порта могла б мати в їхній країні. Саме з цієї причини українці домагалися, хоча й безуспішно, щоб сувереном України було визнано слабкого й далекого шведського короля, а не близького й могутнього султана. Коли настав час оголосити про угоду з Портою, Орлик спробував подати її не, як прийняття османського сюзеренітету, а як союз, настільки вигідний для українців, що "вони [турки] не знайшли такого, прикладу в своїй історії й у своїх регістрах". Й оскільки Порта відмовилася визнати сувереном України Карла XII а Орлик не хотів визнати своїм зверхником султана, гетьман додав: "Україна... має бути такою, як вона була на початку [тобто за часів Хмельницького],— республікою ні під чиєю протекцією".

Дуже впливав на становище в переговорах українців узагалі й Орлика зокрема також і релігійний чинник. Гетьманові явно не давала спокою думка про те, що він погодився на співпрацю з ворогами християнства. Тому, оголошуючи про договір, Орлик запевнив усіх християн, що "ні амбітність, ні навіть щирість, яку маємо до нашої дорогої батьківщини, не могли нас примусити зробити щось противне християнській нації". Крім того, він наполягав, аби Порта публічно спростувала твердження росіян, буцімто він мав намір запровадити в Україні іслам.

Натомість Порта вбачала в українському питанні іншу, прагматичнішу перспективу. Орлик давав шанс нарешті скористатися з нагоди, що з'явилася ще за часів Хмельницького та Дорошенка — відірвати багату і стратегічно важливу Україну від таких небезпечних супротивників, як Польща та Росія. Проте з Орликом справа стояла зовсім інакше, ніж із його попередниками, оскільки Османська імперія перебувала в процесі докорінної зміни своєї зовнішньої політики. Протягом 60-х і 70-х років XVIIст. турки ще зберігали у Східній Європі сильні позиції. Вони прагнули приєднати до своєї держави підкорені християнські землі, прикладом чого було захоплення Поділля 1672р. Але на початку XVIIIст. імперія перейшла до оборони. Турецькі діячі тепер розглядали Україну радше як буфер проти російської експансії, ніж як додаток до Османської імперії. Україна мала розміщуватися між імперією та її ворогом, а не конче в самій імперії. Орлик, вихований у період розквіту турецької експансії, не зміг осягнути цієї зміни в політиці Порти й далі боявся поглинення імперією.

Крім того, турки розуміли роль України переважно як статичну — землі, достатньо великої, аби слугувати бар'єром. Орлик та його козаки мали виконувати немовби функцію залоги, яка за невелику для турків ціну займатиме цей бастіон і захищатиме його від російської експансії. Це пояснює, чому п'ять великих візирів підряд послідовно підтримували український план від 1710 до 1713 року — факт дивовижний, оскільки це відбувалося в період постійного розпаду й хитань у Порті та в її політиці. Знаючи позицію турків щодо української проблеми, легше зрозуміти, чому питання Києва та Лівобережжя було для них таким недоречним і неважливим і чому вони так легко його облишили.

Проте для Орлика така постава Порти була підозрілою. Вона не брала до уваги, що гетьман та його уряд у вигнанні прагнуть мати базу для життєздатної держави, яка могла б існувати автономно, якщо не незалежно. На думку Орлика, спустошене Правобережжя, без Києва, не відповідало такій Функції. Він дійшов висновку, що Порта і хан планують поставити його та частину України в становище якщо й не формальної, то реальної підлеглості, рабське щодо "невірних".

КРАХ ТУРЕЦЬКОЇ ОРІЄНТАЦІЇ

 Вже за місяць після його укладення союз між українськими емігрантами й Портою почав розвалюватися. Головним пунктом незгоди між обома сторонами було питання Правобережної України. Для турків і їхніх планів щодо створення на північному узбережжі Чорного моря буферної зони здавалося цілком достатнім настановити Орлика та його людей на Правобережжі. Але для гетьмана зайняти спустошений, знелюднений край, який до того ж формально був частиною польсько-литовської Речі Посполитої, означало створити для себе й для своїх людей нові проблеми, не розв'язавши старих. Тому, залишаючись формально союзниками, обидві сторони почали вести різну й навіть протилежну політику.

Добре знаючи про складність цієї проблеми ще з часів, коли він був генеральним писарем у Мазепи, Орлик зробив чергову спробу відрадити турків. У своєму листі до Юсуфа-паші він доводив, що готовність росіян поступитися Правобережжям — це відвертий обман: "Вона [Москва] поступається тим, чого не має і не може мати. За цією лячною маскою [московської поступки] я бачу підступи, шахрайство й обман москалів, які прагнуть скористатися з довірливості Високої Порти. Справді, яке право мають москалі на Україну з цього боку Дніпра, яка належить нам [українським козакам] не за правом відокремлення, а за правом вічного проживання". Він також наголошував, що цей крок росіян був спрямований на: те, щоб утягнути Порту та козаків у конфлікт із поляками, яким цар також пообіцяв Правобережжя. Наприкінці листа; Орлик зазначав, що Мазепа ризикував усім, аби визволити, Україну, а не тільки її частину, і саме до цієї мети слід іти й далі. Але Порта не зважила на ці аргументи. Вона була сповнена рішучості реалізувати свій "український план".

НЕЗГОДИ МІЖ ОРЛИКОМ І ТУРКАМИ ЗРОСТАЮТЬ

 Спочатку турки спробували порозумітися з гетьманом. Разом із документом, за яким Орликові надавалося Правобережжя, турецький ага привіз Орликові "вісім мішків, повних золота", щоби покрити перші витрати на оволодіння краєм . Але оскільки в гетьмана й після цього залишалися поважні сумніви щодо планів Порти, кримський хан почав чинити тиск, вступаючи за спиною гетьмана в переговори з іншими козацькими провідниками. Особливо податливим на ці загравання виявився запорізький кошовий Кость Гордієнко. Він був улюбленцем Девлет-Гірея, який уважав його, на відміну від Орлика, хоробрим і здібним воїном. Близькі стосунки між кошовим і ханом були продемонстровані під час переговорів у Константинополі, коли в середині січня Гордієнко, не дочекавшись кінця переговорів, разом із ханом відбув із столиці. Протягом лютого він підтримував тісні контакти з Девлет-Гіреєм, а наприкінці березня 1712р. разом із п'ятдесятьма іншими запорожцями покинув козацький табір у Бендерах. Невдовзі він почав підбурювати запорожців, що лишилися з Орликом, іти на Правобережжя, не чекаючи гетьманових наказів. До того ж хан, через голову гетьмана, наказав прилуцькому полковникові Горленкові вести козацький загін на Правобережжя.

Головною причиною ханового тиску на Орлика, щоби той вів своїх людей у здобуті землі якнайскоріше, було сподівання приборкати очікувані протести поляків, поставивши їх перед доконаним фактом, тобто заволодівши краєм за допомогою Орликових козаків. Десь на початку травня хан і гетьман дійшли тимчасової згоди. Деталі цього порозуміння невідомі, але в середині травня хан направив на Правобережжя низку маніфестів, що проголошували виняткову владу Орлика над краєм. Перші маніфести доставляли татарські емісари, головне завдання яких було оцінити тамтешні умови й доповісти про них ханові та Порті. В одному з таких маніфестів, від 15 травня 1712p., заявлялося: "За допомогою своїх переможних армій Порта визволила вашу батьківщину, Україну, з московського гніту й віддала її у володіння нікому іншому, як Пилипові Орликові, гетьманові українських і запорізьких козаків, і підтвердила цей привілей своїм дипломом. Тому ми посилаємо вам із нашим листом наших мурзів і агів, аби вони самі могли пояснити вам в ім'я Порти та в наше власне ім'я, що відтепер ані поляки, ані москалі не матимуть над вами жодної влади. Аж до Прута вся влада належатиме вашому гетьманові Пилипові Орлику".

Гетьман, можливо, дозволив уживати в цих деклараціях своє ім'я, але не збирався активно підтримувати плани хана та Порти щодо Правобережжя. Той факт, що в червні хан спонукав Горленка, з яким гетьман також вступив у конфлікт, зайняти кілька правобережних міст, переконав Орлика, що не тільки плани Порти та хана щодо України підозрілі, але і його особисте становище, з огляду на ханову тактику, не було Цілком безпечним.

Під кінець весни 1712р. Орлик опинився у складній ситуації. Він був переконаний, що з надання йому Правобережжя нічого доброго не вийде, проте, оскільки це все-таки відповідало його власним планам, не міг явно відмовитися від привілею. Тому гетьман вирішив підтримувати коректні стосунки з ханом і Портою, водночас уникаючи зобов'язань щодо їхніх найближчих планів, пов'язаних із вступом на Правобережжя, Була й інша причина, чому гетьман вирішив відмовитися від тіснішої співпраці з Портою: хоча козацько-турецькі переговори не дали козакам того, на що вони сподівалися, переговори ці зайшли далі, ніж воліли б Карл XII та його польські союзники. Прилюдні оголошення про те, що Орлик, протеже шведського короля, збирається заволодіти Правобережжям, і повідомлення, що деякі запорожці вже рушили туди, шкодили інтересам Карла XII, оскільки викликали гнів і підозри всіх поляків, прихильності яких король так домагався. Тому Орлик уважав, що він має не тільки задовольнити своїх мусульманських своюзників, але й заспокоїти шведського короля та розвіяти підозри поляків.