Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Через зволікання царя з виконанням умов Прутського Договору, агітацію агентів Карла XII проти Мехмета Балтаджі та протидію його особистих суперників, 20 листопада великого візира було усунуто з посади. Його наступником став колишній яничарський ага Юсуф-паша. Хоча усунення Мехмета Балтаджі, можливо, принесло Кардові XII велике особисте задоволення, воно не дуже поліпшило його становите, бо нового великого візира не можна було зарахувати до Друзів шведського короля та його польських союзників.

Новий великий візир, як і його попередник, прагнув покращити нестійку ситуацію на північних кордонах імперії. Так само, як і Мехмет Балтаджі, Юсуф-паша вважав, що безпеки північних кордонів можна досягти, використовуючи українських козаків як захист проти російської експансії. Досягти цієї мети він сподівався, спокусивши росіян угодою, яка давала туркам велику перевагу: він був ладен вигнати морочливого шведського короля з турецької території, якщо росіяни погодяться на поступки в Україні.

Одначе в Порті була й войовнича протиросійська партія, яку очолював Девлет-Гірей і підтримував, певною мірою, сам султан. Цій групі надавали підтримку й французькі дипломати, які, з наказу Людовіка XIV, працювали на розпалювання нового турецько-російського конфлікту, Саме тоді французькі діячі ближче познайомилися з українським питанням, яке за кілька десятиліть відіграє коротку, але визначну роль у їхній східній політиці.

Незадовго перед прибуттям козацьких делегатів почалися переговори між Портою та царем, якого представляли Петро Шафіров і Борис Шереметьєв. Вони мали на меті ратифікувати чи, точніше, ще раз розглянути підписаний на Пруті договір. Таким чином, Порта збиралася вести переговори про виведення російських військ з України й водночас обговорювати умови, на яких Орлик і його штаб мали перебрати в ній владу. Очевидно, успіх на одних переговорах вплинув би на хід інших. Це стало ясно, коли султан, у відповідь на відмову Петра І віддати Азов, знищити Таганрог і дніпровські фортеці, заявив: "Я не підпишу з ним [Петром І] угоди, доки не заберу в нього всю козацьку землю". Петрова впертість була на. руку протиросійській партії, яка святкувала перемогу, коли Юсуф-паша, хоча й дещо неохоче, 10 грудня 1711р. проголосив цареві війну.

Протиросійська діяльність у Константинополі різко зросла з прибуттям козацької делегації. Не гаючи часу, її члени взялися агітувати проти росіян. Невдовзі їхній вплив став настільки помітним, що Шафіров повідомив царя: "Малоросійські зрадники підбурюють турецький двір проти Росії і вони якраз і є головною причиною, яка перешкоджає укладенню миру".

Головний аргумент козацької делегації полягав у тому, що Україну можна легко вирвати з рук царя, бо її мешканці ось-ось повстануть проти нього. За доказ цього правила масова підтримка Орлика під час недавнього походу. Ця думка, висловлювана при різних нагодах і в різних аудиторіях, пізніше стала головним мотивом Орликової політичної пропаганди. Інші аргументи, мабуть, винайдені чи розвинуті гетьманом і його оточенням, подано Порті у вигляді таємних російських планів, про які начебто довідався Орлик і які свідчили про цареві наміри включити до складу своєї імперії Україну, підкорити татар і вийти на Чорне море.

Шафіров був так стурбований діяльністю емігрантів, що переконував царя провести каральну акцію щодо їхніх родин в Україні. І от 8 квітня 1712р. царський канцлер Головкін видав указ, у якому було заявлено: "Оскільки боговідступник, зрадник Орлик і з ним багато інших донині в області султана турецького живуть, а деякі в самому Царгороді перебувають, що викликає велику підозру, і не можна інакше розсудити, що вони на утримання себе там одержують кошти з України від своїх родичів... притім і кореспонденції і пересилання між собою мають, чого важко допильнувати й припинити, доки вони там на Україні житимуть. Через це наказав великий государ всіх зрадників, які нині живуть в турецькій землі й по багатьох умовляльних грамотах царської величності і обнадіюванням у прощенні вини їхньої у вітчизну свою не повернулись, список їхніх імен до цього додається, жінок і дітей їхніх і матерів і братів вислати до Москви для нагляду і веліти там жити, доки загроза з боку турецького мине..."

Крім того, родичі емігрантів мусили написати їм листа з настійним проханням повернутися додому або утриматися від ворожої діяльності, інакше їхні родини будуть засуджені до страти. Ця тактика, яку тоді й пізніше так охоче застосовували росіяни у боротьбі з непокірними емігрантами, не принесла великих результатів, оскільки більшість родин уже давно були заарештовані й заслані вглиб Росії.

Незважаючи на ці заходи, Шафіров і далі застерігав, що "як і раніше, треба бути вкрай обережними в Україні, щоб не збунтувала при вступі в неї військ турецьких" . Головкіна також непокоїла думка про можливий непослух українців. На випадок вторгнення турецького війська він радив ужити таких заходів: треба по змозі знизити податки в краї; українців можна брати на службу в залоги, але тільки якщо іншу половину залоги складатимуть росіяни; хтось із російських "знатних людей" має постійно бути при гетьманові Скоропадському "для порад і всяких обережностей" і "якщо впаде підозра на когось із знатних малоросіян, то брати їх до себе й утримувати політично; якщо ж хтось явно зрадить, то з таким чинити як зі зрадником для постраху інших". Очевидно, ці заходи виявилися ефективними, бо за двадцять років по тому Орлик, обговорюючи інше можливе вторгнення в Україну, радив таємно повідомляти старшину про його наближення, "щоб вони могли вчасно перевезти свої родини на цей бік Дніпра, на польську Україну чи до Бендер і щоб сама Москва, намагаючись перешкодити повстанню, не мала можливості забрати їхні родини й вивезти їх за кордон [України], як вона зробила після Прута 1712p., коли Порта двічі оголошувала їй війну".

УКРАЇНСЬКО-ТУРЕЦЬКИЙ ДОГОВІР

 Хоча Порта й оголосила цареві війну, це була радше погроза, намагання змусити його виконати свої обіцянки, аніж справжній намір розпочати військові операції. Російські посланці усвідомлювали це, і протягом січня 1712р. твердо відмовлялися поступатися вимогам турків піти з усієї України. Справа зайшла в глухий кут, і турки знову вдали, що готуються до війни. Але на початку лютого Петро І, не бажаючи наражатися на ризик іще однієї війни з Портою, погодився віддати Азов, знищити Таганрог і фортеці на Дніпрі. Це докорінно змінило характер українського питання. Юсуф-паша, котрий у безкомпромісній ситуації почувався дуже незатишно, тепер здобув більше можливостей для маневру. Відповідно, він почав схилятися до торгу, навіть у такому основному питанні, як українське.

27 лютого керівник козацької делегації Горленко повідомив Орлика про цей новий розвиток подій. Великий візир заявив йому, писав Горленко, що з росіянами досягнуто угоди з усіх питань, окрім проблеми України, і "вже Москва всю Україну віддає, тільки просить нас про Київ, через те ми потім надумали було (якби інакше обійтись не можна) не стояти за Київ, а тепер, зрозумівши, як Україні Київ потрібен, будемо старатися, щоб і Київ при вас був".

Пригнічений думкою про те, що повернути Києва не вдасться, гетьман надіслав великому візирові великий трактат, який грунтувався на "автентичних історичних книгах" та аргументах геополітичного характеру. Він доводив, що не може бути й мови про те, щоб дозволити росіянам утримати за собою Київ, тому що "ані Київ без України, ані Україна без Києва існувати не зможуть, бо яка користь із голови без тіла чи з тіла без голови?". Підкріплюючи це твердження, Орлик описав центральне місце Києва в суспільному, культурному та релігійному житті України: "Що може бути дорожче й прекрасніше для політичного й церковного становища України, ніж її столиця, Київ, де сяє джерело й початок нашої релігії, де з великою пишнотою зберігаються святі місця, куди сходяться люди з усієї України, щоб дати шлюбну обітницю й виконати релігійні обов'язки, де вони загартовуються у вивченні нашої православної віри, де наші клірики встановлюють святі закони, де роксоланська [українська] молодь здобуває освіту". Не тільки Україна не зможе існувати без своєї стародавньої столиці, але й росіяни, утримавши її, матимуть шлях до відновлення влади над Україною і плацдарм для майбутнього наступу на турків. Орлик також застерігав Порту, аби вона не здумала погодитися тільки на Правобережжя, бо той край такий спустошений, що не зможе підтримати його та його людей. Крім того, це тільки втягнуло б Порту в конфлікт із поляками.

Орликів лист прибув запізно. Після згоди Петра І віддати Азов і спалити Таганрог турецько-російські переговори розвивалися успішно. Це змусило протиросійську партію в Константинополі перейти до оборони. 15 січня (за старим стилем) лідер цієї партії Девлет-Прей залишив столицю. З ним разом відбув запорізький кошовий Гордієнко, що свідчило про суттєві розбіжності серед членів козацької делегації. За цих обставин Юсуф-паша дістав набагато більшу свободу дій і міг домовлятися з росіянами, як він уважав за потрібне. А що він уважав за потрібне, українські делегати дізналися 5 березня 1712р.

Того дня їм видано грамоту за підписом Ахмета III. її зміст, як і слід було сподіватися, викликав у делегатів безмежне розчарування. Не тільки Київ і його околиці, а й уся Лівобережна Україна залишались у володінні царя. Очевидно, великий візир, якому хотілося завершити нескінченні й досить обтяжливі переговори, вважав, що для турецьких потреб досить і Правобережжя. Проте щоб скористатися з цього набутку, Порта потребувала допомоги Орлика та його козаків. Тому в грамоті було таке великодушне твердження: "Україну з цього боку Дніпра [Правобережну], яку ми з нашими переможними арміями минулого року на річці Прут відірвали від царя, раніше населяли і в ній правили козаки. В минулому нею також володів гетьман Війська Запорізького Петро Дорошенко та весь його народ під милостивою протекцією нашої держави. Ми та наймогутніший і найславетніший хан бажаємо знову надати Україну з цього боку Дніпра нинішньому гетьманові Пилипові Орликові, щоб козаки жили там, як раніше, і щоб Україна знову була їхньою землею".

Варто зазначити, що привілей надавався як від імені султана, так і від імені хана, й таким чином установлювалася подвійна влада над гетьманом. Інші пункти грамоти були такі:

    гетьманові дається найвища й виняткова влада над козаками;

    козакам і всьому українському населенню гарантується свобода;

    гетьман має вільно обиратися;

    Порта не втручатиметься в козацькі справи;