Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

28 січня, того самого дня, коли султан Мехмет видав цей маніфест, Карл оприлюднив власну заяву: Literae Universales Regis Sueciae ad Ucrainenses. Це більший і витонченіший пропагандистський витвір. Він починався з обгрунтування Орликового наміру продовжити боротьбу свого попередника Мазепи за те, щоб за підтримки шведського короля й у союзі з татарами і Портою скинути з українців "московське ярмо".

В універсалі стверджувалося, що росіяни мають намір вигнати козаків із їхніх земель: "Підступні ворожі плани сягають навіть далі — щоб козаків, удатних і славних на війні, вигнати з давніх місць проживання й вислати в райони, віддалені від їхніх предківських земель; москалі завжди ласо позирали на бататі землі України й хотіли забрати їх собі назавжди". Документ закінчувався пророчими словами: коли народ України буде бездіяльним тепер, то в майбутньому він не матиме права скаржитися на свою нещасливу долю (під Москвою), бо він сам накличе її собі своєю пасивністю.

Не виключено, що в підготовці заяв Карла XII та султана Мехмета Орлик брав якусь участь, проте він навряд чи був причетний до складання маніфесту, виданого 15 лютого київським воєводою Юзефом Потоцьким. Станіславів польовий командир також використовував протиросійські й патріотичні гасла своїх попередників, закликаючи населення України наслідувати "великого Мазепу". Однак тут з'являється й польська перспектива походу — боротися за те, щоб їхня країна об'єдналася з Річчю Посполитою. По суті, ці заяви мало чим відрізнялися від безуспішних закликів Станіслава з нагоди Мазепиного переходу до Карла XII. Відозва Потоцького, як і маніфест Станіслава, не викликала в козаків прихильного відгуку.

Особливу активність і вміння у виданні своїх маніфестів виявив Орлик. На жаль, тексти його відозв не збереглися, що свідчить про старанність і завзяття, з якими російські власті та підросійські козаки збирали і спалювали ці документи. Проте подальші події показали, що Орликові маніфести знайшли широкий відгук серед українського населення, особливо на Правобережжі.

Варто зазначити, що українська історіографія кінця XVIII — початку XXст. приділяла особливу увагу Орликовим "підривним листам і універсалам". Незмінно негативна оцінка цього аспекту діяльності гетьмана спирається на єдине джерело — короткий і неточний уривок з "Історії Русів" (насправді більше політичного памфлета, ніж історичної праці): "По смерті Мазепи проголосили в Бендерах Порта Оттоманська і Король Шведський Гетьманом Малоросійським Писаря Мазепиного, Семена (sic) Орлика, і він універсалами своїми розсівав плевели в полках Задніпровських і по всій Малоросії, закликаючи народ і війська собі до послуху, і так робив до половини року 1711-го, себто до підписання турками з Росією вічного миру, а тоді зник він з усім своїм зборищем і опинився після того у Франції..."

Автор "Історії Русів" підкреслює той факт, що жителі України "зовсім не зважали на його [Орлика] підлещування та затії, а були прихильні незмінно до правного свого начальства". Однак Соловйов наводить свідчення, яке дозволяє зробити інший висновок. Ідеться про повідомлення Дмитра Голіцина, російського воєводи в Києві, який згадує розмову між двома на вигляд лояльними козацькими офіцерами. Суть їхніх висловлювань зводилась до того, що запорожці, мовляв, будуть дурнями, якщо підкоряться цареві: "вони [Орлик та його спільники] добре роблять, що Орду піднімають; а як Орду піднімуть, то вся Україна буде вільна". У тому ж повідомленні йшлося про ще одне твердження, випадково почуте під час розмови двох запорожців: "Всі запорожці через те не йдуть із повинною до царя, що з України дали їм знати: якщо ви підете, то всі пропадете, укладайте союз із татарами й звільняйте нас, тому що ми всі від Москви пропали".

Зрозуміло, в Україні існував благодатний грунт для Орликових відозв. Проте його заклики були спрямовані не тільки до загалу — Орлик намагався також використати свої зв'язки з колишніми колегами, які залишилися на службі в царя. У листі до Скоропадського Орлик спочатку апелює до таких загальних понять, як благо України, патріотичні почуття та кривди від росіян. Далі йшла спроба заспокоїти Скоропадського щодо його особистої долі в разі перемоги над росіянами. В цьому випадку Орлик обіцяв відмовитися від претензій на гетьманство на користь старішого Скоропадського, за умови, що Орликові будуть повернуті його власні землі. Стосовно непопулярної можливості того, що Україна може стати васалом Порти, гетьман заявив: Карл XII, хан і Порта постановили, щоб Україна "ознаки жодного васалітету на собі не мала, а залишалася навіки вільною Річчю Посполитою".

Отже, в усіх маніфестах і листах, що їх союзники слали в Україну, вони наголошували ті самі думки: підживлювали обурення проти росіян, гарантували давні права та свободи й запевняли населення, що союзу з татарами й турками не треба боятися — навпаки, це єдиний засіб позбутися російського гніту.

ПОХІД 1711 РОКУ

 Зимовий похід, план якого народився в наділеній багатою уявою голові Карла XII, розпочато наприкінці січня. Хан на чолі 50-тисячного війська (в якому було й кількасот запорожців) вийшов із Криму, рушив уздовж нижнього Дніпра, а потім повернув до Харкова. Татари не зустрічали великого опору. Деякі міста в Гетьманщині здавали свої російські залоги загарбникам і вітали їх традиційним хлібом-сіллю. Однак перед самим Харковом хан зненацька наказав своїм людям повертатися до Криму. Вочевидь, татари злякалися, що глибокі сніги й можливість раптової відлиги можуть спаралізувати їхню кінноту. Тому орда відступила, не підійшовши близько до своєї головної мети — Воронежа.

Рейд кубанського султана, одного з синів Девлет-Гірея, був схожим і за ходом, і за результатами. Навіть не було зроблено спроби взяти Азов, головну мету цієї акції. Здається, в обох випадках вирішальну помилку зробив Карл XII, доручивши захоплення добре укріплених фортець легкій татарській кінноті, яка була для цього абсолютно непридатна. Втім, татари досягли чималих успіхів у виконанні іншого завдання походу — пограбування краю. Захопившись, вони не тільки спустошили російські землі, а й наробили багато лиха в Гетьманщині, особливо в Полтавському полку. Звичайно, з того грабунку було небагато військової користі, до того ж російська пропаганда подбала про те, аби перекласти вину за нього на Орлика.

Тим часом та частина військ, на яку Карл XII і його союзники покладали найбільші надії, — 20—30 тис. буджацьких татар і ногайців під орудою Мехмета разом із приблизно трьома тисячами поляків під проводом Потоцького — вирушили з-під Бендер 31 січня. На відміну від своїх союзників, які діяли на сході, це військо, наступаючи в лютому на Правобережній Україні, досягло деяких обнадійливих успіхів. Карл XII сподівався, що цей удар по Правобережжю передусім спонукає поляків відкрито підтримувати Лещинського. Але цього не сталося. Зате Орлик, щойно його військо ввійшло в етнічно українські землі, почав здобувати в масах широку підтримку. Вочевидь, після краху Мазепи Карл не дуже вірив, що Мазепиному наступникові вдасться прихилити маси на свій бік. Тому не без здивування всі сторони, в тому числі й Петро І, стали помічати, що мало не все Правобережжя йде за Орликом та його союзниками. Орлик гордо повідомляв шведському королеві, що його військо зросло більш ніж уп'ятеро. І справді, до нього вирушали цілі полки правобережних козаків.

Хоча гетьман, особливо в пізніші, менш щасливі моменти свого життя, грішив деяким перебільшенням чисельності свого тодішнього війська, немає жодного сумніву, що його шанси на тому етапі походу виглядали досить обнадійливо. Підтримувати чи принаймні співчувати Орликові населення спонукали декілька факторів. Невдоволення російською військовою адміністрацією та її козацькими ставлениками було повсюдним. Водночас росіяни ще не мали досить часу, щоб закріпитися в краї. Та й пропаганда союзників справила бодай деякий вплив. Крім того, на постійні Орликові наполягання союзникам, особливо татарам, до часу вдавалось утримувати свої війська від дій, які могли б викликати ворожість місцевого населення, як викликала її поведінка російських залог. Ці початкові успіхи справили великий вплив, передусім на самого Орлика. Вперше Мазепиним послідовникам удалося здобути масову підтримку, хоча їхні успіхи досягалися поза межами Гетьманщини. Цей факт Орлик у майбутньому використовуватиме як конкретний доказ на користь його тверджень, що Україна бажає І завжди бажала порвати з Москвою. Водночас це зміцнювало становище Орлика серед його союзників, даючи йому можливість вільніше маневрувати в несподіваних політичних ситуаціях, які невдовзі виникли. Особисто для Орлика цей час знаменував найвищу точку його кар'єри гетьмана у вигнанні.

Орликові союзники, особливо татари й турки, також звернули увагу на підтримку, здобуту гетьманом, і почали робити власні висновки. У Порти ці події відроджували надії, схожі а на ті, що їх вона вже колись пов'язувала з Дорошенком — проекти утворення Українського князівства, яке б виконувало роль оплоту проти московської експансії й охоронця чорноморського узбережжя, його майже природного прилучення до князівств Молдавського та Волоського. З іншого боку, для Петра І Орликові успіхи стали попередженням про постійну небезпеку з боку емігрантів-мазепинців, посиливши його ненависть до них і рішучість знищити їх за будь-яку ціну. А полякам — і тим, які підтримували Августа II, і прихильникам Станіслава Лещинського — будь-який успіх козаків на Правобережжі ніс із собою хіба що передчуття біди.

Але протягом лютого 1711p., саме тоді, коли Орлик був у зеніті своєї удачі, в таборі союзників виникли внутрішні проблеми. В міру того, як опір ворога дужчав і ставало важче здобувати харчі, між командувачами союзних військ, особливо між Орликом і Потоцьким, виникли суперечності. Орлик, згідно з Карловими настановами та власними нахилами, хотів наступати просто на Київ. А польський воєвода Києва, все ще сподіваючись здобути прихильників у Польщі та Литві, вимагав наступати до польських кордонів. Безперечно, незгоди між польськими та козацькими провідниками йшли ще глибше. У своїх листах Орлик звинувачував Потоцького в тому, що він дозволяв польським військам грабувати населення й навіть силоміць приєднував до своїх загонів деяких козаків, які траплялися їм на шляху.

Попри ці труднощі, Орлик зумів вийти переможцем із першої великої сутички з ворогом. Десь 15 березня він зустрів і розбив загін під командуванням Стефана Бутовича, генерального осавула гетьмана Скоропадського. На той час більшість правобережних полків, окрім білоцерківського та чигиринського, який вагався, перейшли до Орлика. Єдиною великою перешкодою на гетьмановому шляху до його мети, Києва, була добре укріплена фортеця Біла Церква. Явно всупереч порадам Потоцького, який застерігав, що союзникам бракує доброї облогової артилерії, Орлик зробив спробу здобути місто. 25 березня гетьман почав облогу, сподіваючись на швидку й легку перемогу. Але він прорахувався. Залога під командуванням полковника Анненкова, що складалася з 500 москалів і кількох сот козаків на чолі з полковником Танським, відбила атаки союзників. Наразившись на рішучий опір, їхній наступ загальмувався. Настав критичний момент, і, як це вже не раз бувало в минулому, татарські союзники їх підвели.

ПОХІД ЗАКІНЧУЄТЬСЯ КАТАСТРОФОЮ

 Історіографія козацької доби багата на описи ситуацій, коли у вирішальний момент татари зненацька кидали своїх союзників-козаків, часто грабуючи при відступі їхні землі й родини. Такі події звичайно пояснюють як зраду з боку хана чи деяких інших татарських керівників. Ці пояснення часто слушні, але вони неповні. Одна з причин полягала в тому, що ніколи не бралися до уваги внутрішні проблеми самих татар.

Аналізуючи даний випадок, слід брати до уваги, що в самому татарському таборі існували конфлікти інтересів. Хоча Девлет-Гірей був заінтересований в успішному наступі й, коли йшлося про спільні військові дії, його зобов'язання перед козаками були щирі, але хан — навіть такий могутній, як Девлет-Гірей — не міг гарантувати подібної позиції від провідних мурзів і кочових ногайських ханів. І сам хан, і його син, султан Мехмет, розуміли, що, з погляду політичних інтересів Криму, їм слід підтримувати Орлика й шукати прихильності українського населення. Однак татарські провідники й особливо ногайські хани мали вужчі й конкретніші інтереси. їхня влада й становище залежали від спроможності забезпечити своїм людям грабунок і ясир — головні засоби татарської й ногайської економіки. Похід 1711р, припав для татар на кінець довгого й економічно важкого періоду. Головною причиною, чому татар і ногайців пішло в похід так багато (усього понад 100 тис. чоловік) була потреба грабувати й брати ясир. За сприятливих обставин вони б радше задовольнили її за рахунок росіян та їхніх українських спільників. Але оскільки це виявилося неможливим, у татар виникла спокуса пошукати відшкодування за свою службу в українського населення на тих землях, через які вони йшли,— байдуже, чи було воно на боці Орлика, чи на іншому.

Очевидно, провідники ногайців, які складали більшість у Мехметовій орді, спочатку вчинили тиск на султана, щоб він гарантував їм якийсь прибуток від походу. Той переадресував їх до Орлика, якому довелося вислухати отакі питання від якогось Бевбека-аги: "Чи не має бути вигоди [від походу], чи не можна буде взяти за ясир міщан бердичівських та інших, а також поблизу Києва?". Муратца-ага, візир султана Мехмета, та Кантимір-мурза ще настійніше вимагали, відверто ігноруючи недавній договір, аби гетьман виділив їм на грабунок декілька українських міст як відшкодування за їхню військову службу.