Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Відповідь на цю пропозицію була неоднозначною. її прихильно сприйняв новий хан Каплан-Гірей, пообіцявши надати велике татарське військо для вторгнення Станіслава в Польщу. Алі-паша не хотів би посилати війська: він волів вести переговори й уникати великих військових операцій. Однак непохитність Хоментовського не залишала великому візиреві іншого вибору, як підтримати похід, сподіваючись, що він міг би або призвести до скинення Августа II, або залякати Хо- ментовського й змусити його до поступок.

Хоча його стосунки зі Станіславом у Бендерах були добрі, Орлик сприйняв пропозицію колеги-емігранта щодо Правобережжя явно без захоплення. Головною причиною такої реакції був його цілком песимістичний погляд на Станіславові шанси знову посісти польський престол. До того ж українські емігранти потайки намагалися здобути довіру Августа II та офіційного польського уряду. Тому їм не було сенсу підтримувати Лещинського.

З серпня 1713р. об'єднані сили поляків, татар, турків і деяких козаків під командуванням хотинського сераскера Абді-паші вирушили до польського кордону. У Польщі ненадовго виникла паніка, ате Август II, заарештувавши декого з головних Станіславових прибічників усередині країни, зумів оволодіти ситуацією. Крім того, його війська виявилися готовими й спроможними дати відсіч загарбникам. Цього було досить, щоб переконати Абді-пашу, що справа Лещинського безнадійна, й він наказав експедиційним силам відступити. По суті, це означало, що турки відмовилися підтримувати Станіслава, який не мав тепер іншої ради, як піти слідом за Карлом XII в Європу у вигнання.

Після невдачі Станіслава Алі-паша відновив переговори з Хоментовським. Знову швидко досягнуто згоди з питань переїзду Карла XII, виведення російських військ із Польщі й амністії для Станіславових прибічників. І знову Порта залишила найважче питання — українське — на кінець. Однак цього разу вимоги турків були краще аргументовані й переконливіше викладені.

Спочатку великий візир спробував поставити ці вимоги на правову основу. Він заявив, що Порта здобула законне право на українську територію і за правом завоювання, і тому, що це право визнане її договором із Росією. Хоментовський відповів, що цар ніколи не збирався тримати правобережні землі постійно: "Його Царська Величність видав кілька указів, що цей край має бути повернутий, але Мазепа, зрадник свого володаря, не підкорився йому й захотів утримати край і віддати його шведам". Свідчити в цій справі покликано російського посла Шафірова. Його свідчення були на користь поляків і неабияк розлютили великого візира. Шафіров зайшов так далеко, що заявив: оскільки, мовляв, на первісні поступки щодо України цар погодився з примусу, то вони не можуть його надалі зобов'язувати.

Порта вирішила застосувати інший підхід. Переконати поляків послано головного драгомана Маурокордато. Він спершу заявив, що поляки мають дозволити Порті забрати Правобережжя із вдячності за відмову турків далі підтримувати Станіслава. Коли це не подіяло, Маурокордато запевнив Хоментовського, що Порта не прагне контролювати Правобережжя задля власного збагачення, оскільки з такого спустошеного краю буде небагато користі. Не зумовлюються турецькі вимоги й бажанням розширити кордони імперії, адже вона вже має досить провінцій. Порта, мовляв, прагне українських земель, аби зберегти свою репутацію. Однак Хоментовський уперто не бажав поступатися.

Та Алі-паша був навдивовижу наполегливим. Він перевів переговори безпосередньо на Орлика та його козаків. Великий візир заявив, що насправді Порта домагається української території не для Себе, а для гетьмана та його людей. Навряд чи це був привабливіший аргумент для Хоментовського, який особисто брав участь у жорстокому козацько-польському конфлікті на Правобережжі яких десять років тому. Польський посол гостро відповів, що на підставі Карловіщького договору Порта не має допускати на Правобережжя будь-кого — чи то поляків, чи козаків,— хто може порушити мир.

Украй роздратований великий візир зробив останню пропозицію. Вона полягала в тому, щоб виділити в Україні землі між Дніпром і Дністром для Орлика та його козаків. Але замість сюзеренітету Туреччини козаки мають прийняти протекцію польського короля та Речі Посполитої. Якщо поляки приймуть ці умови, то Порта офіційно визнає Августа II й поновить Карловицький договір.

Заскочений зненацька цією несподіваною зміною вимог, Хоментовський відповів, що він не може нічого вирішувати, й запропонував відрядити спеціальних посланців до Августа II та сейму із цією новою пропозицією. Наприкінці вересня турецькі й татарські посланці вирушили до Польщі. 17 жовтня у Варшаві Августові II подано таку пропозицію: "Орликові козаки, яких має бути близько двадцяти тисяч, повинні жити на землях, виділених для них в Україні, і вони не [повинні] бути залежні від Порти, чи від хана, чи від царя... але тільки від короля та Речі Посполитої".

Король і його дорадники відповіли обережно. Вони заявили, що рішення з цього питання не можна прийняти, доки не збереться виборний сейм і не буде відновлено порядок у країні. Порту ця відповідь не задовольнила, і здавалося, що питання Правобережної України може розв'язати тільки війна.

ОРЛИКОВА ПРОПОЛЬСЬКА ОРІЄНТАЦІЯ

 Тим часом як Порта міркувала про те, яким чином настановити Орлика та його людей на Правобережжі, гетьман відповідав на зусилля своїх мусульманських зверхників спершу пасивною відмовою від співпраці, а згодом чимдалі більшою ворожістю. Гетьманове листування протягом 1713р. рясніє засудженнями його мусульманських союзників. "Порятуй мене, Боже, я гину",— писав він у приватному листі, порівнюючи свій побут на турецькій території з перебуванням Ісуса в Єгипті. Невдовзі після Калабалику гетьман відкрито закликав запорожців не співпрацювати з татарами тому, що мусульмани "від самого початку їхньої проклятої релігії є головними ворогами християнства й не прагнуть нічого іншого, як тільки знищувати народ християнський".

Ця тема повторюється в Орликовому таємному листуванні з Марцином Калиновським, польським польовим командиром на Правобережжі. Гетьман просить Калиновського не нападати на запорожців, які вступили на ті землі, бо це тільки спонукатиме татар допомагати козакам, і, врешті, цивільна християнська людність краю страждатиме найбільше.

У жовтні 1713р. Орлик висловив своє ставлення до мусульман іще категоричніше. У листі до міністра закордонних справ уряду Карла XII фон Мюллерна гетьман писав: "Якщо Його Величність король шведський укладе з Августом II мир, то я осмілюся просити його Величність, щоб я. Військо та Україна, раніше включені в ту угоду, не були ганебно покинуті на мусульманське рабство, позаяк я абсолютно не згоден на турецьку протекцію над Українок".

Орликова відраза до мусульман ішла навіть далі. Гетьман висловив думку, що тепер настав час Карлові XII укласти мир із Петром І, щоб обидва монархи могли разом виступити проти турків: "Бо що може бути більш приємне для Бога й водночас миле й бажане для загальних сподівань усього християнства, ніж якщо Його Королівська Величність укладе мир із Москвою, поєднає його війська з її й [разом] поверне проти головних ворогів християнського люду [тобто турків]".

Навряд чи ця ідея розглядалася серйозно. Одначе такі заяви мали показати гетьманову підозріливість до невірних і його палке бажання порвати з ними.

Наскільки щирі були Орликові тиради проти татар і турків? І чому він відкрито їх виголошував? Безперечно, гетьманова особиста ворожість до мусульман була глибока й щира, і зародилася вона віддавна. Але сила його обурення та час, коли він це обурення висловлював, показують, що він мав на те й інші причини.

Заступництво Туреччини та російська пропаганда надто тісно, на думку Орлика, пов'язували українських емігрантів із традиційними ворогами християнства, а це могло тільки зашкодити справі емігрантів в Україні і в усій Європі. Але ще більшої прикрості завдавало гетьманові те, що його тісний зв'язок із турками й татарами перешкоджав зближенню з Августом II і Річчю Посполитою, адже козацько-турецька співпраця неминуче викликала в поляків підозри. Тому проти-мусульманські тиради, особливо ті, в яких висловлювались ідеї про об'єднання всіх християн супроти турків, не меншою мірою адресувалися полякам, аніж гетьмановим безпосереднім кореспондентам. Орлик мав довести, що, одержавши дозвіл поселитися в Україні, він і його люди не стануть турецькими маріонетками.

Непрості міркування спонукали гетьмана відвернутися від Порти і її зусиль щодо Правобережжя й запропонувати свої послуги Августові II та полякам, явно неприхильним до справи, що її представляв Орлик. Доки існувала можливість, що Порта звільнить із-під влади росіян усю Україну "на обох берегах Дніпра", Орлик ладен був співпрацювати з турками. Хоч би які відносини формально встановлювала б із Портою ця велика самостійна територія, вона була б досить сильною, щоб зберегти високий рівень автономії, а то й повну незалежність. Проте коли стало ясно, що інтереси Туреччини обмежуються лише Правобережжям, спустошеним, знелюдненим і явно приреченим на цілковиту залежність від хана та Порти, така можливість стала неприйнятною для гетьмана, для якого повна залежність від невірних була особисто відразливою і політично неприпустимою.

Спроби досягти порозуміння з офіційною Польщею відбивали Орликову переконаність, що рано чи пізно Карл XII муситиме укласти угоду з Августом II. Тоді не Порта, яка, на думку Орлика, не була готова воювати за цей край, а ті двоє людей вирішуватимуть долю Правобережжя. Гетьман не мав ілюзій, що поляки згодяться на створення незалежної козацької держави, але вважав, що коли вже козакам випало приймати когось за володаря, то краще слабкого короля-християнина, аніж невірного султана чи самодержавного царя. Тому Орлик прагнув завоювати довіру Августа II та його міністрів, якомога довше уникати ворожнечі з Портою й сподіватися, що це дасть йому і його людям змогу посісти Правобережжя.