Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Деякі історики зазначали, що статті видаються зібраними без жодного логічного впорядкування. Але детальніше вивчення документа показує, що 16 пунктів чітко розбиваються на чотири логічні категорії.

І. Питання, що стосуються України загалом (статті 1—3).

У статті першій стверджується, що православ'я, заради якого Хмельницький прийняв московське заступництво (цей пункт неодноразово повторюється), має бути в країні панівною релігією. Жодна інша віра, особливо юдаїзм, не допускатиметься. Бажання порвати з Москвою підкреслювалося рекомендацією: аби піднести престиж Київського митрополита й усунути московський вплив, українці мають знову прийняти владу Константинопольського патріарха, оскільки "звитяжний народ козацький був просвічений у столиці апостольській константинопольській". Вочевидь, недавнє (1680р.) підпорядкування Київського митрополита Московському патріархові ще мучило українців, особливо духовенство, з яким Орлик підтримував добрі стосунки. Впродовж усієї своєї діяльності у вигнанні Орлик підтримуватиме також тісні зв'язки з Константинопольським патріархом, який кілька разів приходитиме на допомогу мазепинцям.

Цікаво, що єдина, й до того ж непряма, згадка про Україну як державу з'являється у статті другій, де описано її кордони: "Як кожна держава (в документі застосовано польський термін панство) складається і стверджується непорушною цілістю кордонів, так і Мала Росія, вітчизна наша, щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Речі Посполитої і від Московської держави була". За прикладе: Хмельницького, кордоном із поляками проголошено річку Случ. Одначе про точний кордон із Московщиною не згадано, бо це; питання ставало проблематичним через Слобожанщину, яка мала переважно українське населення, але перебувала піл російською юрисдикцією. У статті третій гетьмана уповноважено вести переговори про союз із Кримським ханством, "оскільки нам завжди потрібна сусідська приязнь Кримської держави". Ця заява означала: якщо Україна бажає триматися осторонь від Москви, такий союз мусить бути не принагідним, а постійним.

ІІ. Питання, .що стосуються запорожців (статті 4—5)

Оскільки запорожці становили в Бендерах переважно більшість, їхні інтереси добре представлено в Pacta et Const tutiones. У статті 4 ідеться про їхню головну турботу — російську присутність у пониззі Дніпра. Протягом останніх десятиліть XVII ст. царі побудували уздовж Дніпра та Сама низку укріплень, головним чином задля захисту від татаї Запорожців дуже дратувало, що ці форти давали змогу росіянам втручатися й у їхні внутрішні справи. Тому запорожці наполягали, що коли під час майбутнього походу "Запорізьке військо не очистить тих грунтів своїх і Дніпра од московського насильства", гетьман повинен спробувати переконати шведського короля, якщо той підписуватиме мирну угоду з царем, домогтися виведення російських військ із цих земель у наступній статті п;д контроль запорожців передбачалось передати Терехтемирів, місто, що віддавна слугувало їм за шпиталь і місце для старих і недужих. Сповнені рішучості втримати пониззя Дніпра як свою заповідну територію, запорожці прагнули одержати кілька ключових міст регіону, а також гетьманове зобов'язання допомагати їм не допускати втручань у їхні внутрішні справи. По суті, ці статті надавали запорожцям автономію, якої інші гетьмани визнавати не хотіли.

ІІІ. Питання, що стосуються гетьманової влади (статті 6—10)

Центральну тему цієї частини документа відкриває риторичне запитання: якщо в автократичних державах постійно проводяться наради і якщо навіть самодержці користуються порадами своїх міністрів, то чому в такого вільного народу, як козаки, обрані керівники не повинні радитися, надто ж коли так було заведено в минулому? Проблема виникла тоді, вважають автори статті, коли гетьмани потрапили під вплив самодержавних правителів і узаконили самовладно таке право: "Так хочу, так повеліваю!" Не доводиться сумніватися, хто були автори цих статей: генеральна старшина, яка вже давно обурювалася, що її усунено від процесу прийняття рішень у Гетьманщині, дістала тепер шанс знову здобути політичний вплив. Аби тримати майбутніх гетьманів під контролем, вона вимагала запровадження дорадчого права. Зокрема, від гетьманів вимагалося, щоб вони радилися з генеральною старшиною та полковниками щодо всіх важливих питань, особливо тих, що стосувалися закордонних справ. Крім того, кожен полк мав обирати "по одній значній старовинній, Добророзумній та заслуженій особі". Передбачалося, що ці представники братимуть участь у дорадчих зібраннях, які проводитимуться тричі на рік. У політичному сенсі стаття 6 була найважливішою в конституції, оскільки дозволяла старшині контролювати гетьманів, подібно до того, як польська шляхта контролювала своїх королів. У цьому була певна логіка, адже старшина виступала проти Мазепиних самодержавних методів, керуючись тими самими мотивами, 3 яких гетьман відкидав абсолютизм царя.

На дорадчому праві прерогативи старшини не закінчувалися. Pacta et Constitutiones також забороняли гетьманам карати тих, хто ображав їхню честь: ці справи мав розглядати спеціальний трибунал старшини (стаття 7). В усіх справах, що стосувалися Війська,— тут ясно проглядається спроба старшини чітко розмежувати громадський і приватний сектори — гетьман мав використовувати відповідних чиновників Війська, а не своїх особистих слуг (стаття 8). Після суперечки за Мазепині багатства старшина особливо прагнула, розмежувати доходи Війська і гетьмана. Задля цього запроваджено посаду генерального підскарбія, на яку могла бути обрана лише "людина значна й заслужена, маєтна і добросовісна" (стаття 9). Гетьмана позбавлено доступу до державних коштів; він мав жити тільки з власних земель, спеціально виділених для його посади. Кожен полк також повинен був обирати двох підскарбіїв з аналогічними обов'язками. Таким чином, і в економічному, і в політичному сенсі ці статті радикально обмежували гетьманові прерогативи.

IV. Соціально-економічні зловживання в Гетьманщині (статті 10—16)

Якщо в попередніх частинах "конституції" легко вирізнити впливи запорожців та старшини, то в цій її частині не відбилися інтереси якоїсь специфічної групи українського суспільства. Справді, незважаючи на вплив старшини в Бендерах, до "конституції" ввійшли деякі статті, які безпосередньо зачіпали інтереси козацької верхівки. Можливо, ці статті введено з пропагандистською метою, щоб привернути на свій бік українські маси, однак це малоймовірно, оскільки немає жодних свідчень того, що статті взагалі розповсюджувалися. Ймовірно, що інтереси нижніх верств обстоювали запорожці, більшість яких вийшла з цих верств, однак це не пояснює, чому в даних статтях порушено такі питання, як корупція посадових осіб і безрадісне становище міст. Тому можна припустити, що статті відбивали бажання їхніх авторів виправити деякі з найразючіших вад Гетьманщини навіть за рахунок власних класових інтересів.

Стаття 10 застерігає старшину, щоб вона не використовувала своїх посад задля визиску козаків, селян і ремісників. Заборонялася практика купівлі посад, оскільки "всілякі утиски та здирства бідним людям походять здебільшого від владолюбних накупнів". Щоб запобігти такій практиці, гетьман зобов'язувався стежити за тим, аби всі посади, особливо полковницькі, були виборними. Турботу про нижні верстви суспільства висловлено в статтях 11, 12 і 14, згідно з якими родини козаків, що перебували в поході, удови Й сироти звільнялися від сплати податків та виконання різноманітних повинностей, обмежувалася, зокрема, обтяжливу для селян повинність забезпечувати перевезення чиновник.

Війська й передбачалося вжиття заходів, які полегшували б податковий тягар для найбідніших селян. З огляду на те, що в Україні, як і в усій Східній Європі, відносини між місцевою знаттю та містами були вкрай напружені, особливо вражає стаття 13, в якій звертається увага на зубожіння міст і пропонується, щоб "столичне місто Київ та інші українські городи" зберегли свої права та привілеї, тобто самоврядування згідно з Магдебурзьким правом. У двох останніх статтях знову пропонуються заходи для полегшення долі бідноти. Стаття 15 передбачала, що податки з селян, які утримували гетьманські компанійські та сердюцькі полки, мають бути скасовані, а остання стаття зобов'язує гетьмана пильнувати, щоб індуктарі та їхні фактори не збирали з ярмаркових торговців таких високих податків, "через які неможливо взагалі убогій людині вільно з'явитись на ярмарок".

З погляду тогочасних вартостей Pacta et Constitutiones сповнені духу просвітництва й добрих намірів. Цей документ визнає права старшини, простолюду, запорожців і міст. Він засуджує абсолютистські прояви в діяльності гетьмана, стверджує принцип виборності, засуджує корупцію й проводить межу між державною та приватною сферами. Готовність старшини боротися із зловживаннями в суспільстві, в якому вона домінувала, — добрий знак для територіальної еліти. Ця готовність мала в тогочасній Східній Європі небагато паралелей.

Однак аналіз "конституції" викликає водночас і певний скептицизм. Можна сказати, що автори документа поступалися речами, якими не володіли. Наприклад, "конституція" різко обмежувала прерогативи гетьмана, але гетьман у вигнанні багатьма з цих прерогатив користуватися не міг; у деяких статтях старшина погоджувалася утримуватися від корупції та визиску селян і козаків, але на такі поступки їй не важко було зважитися, оскільки вона нічим не володіла, окрім хіба що одягу на своїх плечах; запорожцям обіцяно землі в пониззі Дніпра, але тими землями володіла Росія. Отже, хоча наміри мазепинців гідні похвали, не варто поспішати з висновками щодо того, наскільки реальними були пропоновані заходи й чи могли вони бути здійснені.

КРИМСЬКИЙ СОЮЗ

 Перемоги під Полтавою й особливо під Переволочною були, можливо, надто повними, щоб принести Петрові І саму лише вигоду. Карл XII, військо якого було майже вщент розбите, мусив шукати притулку в Бендерах. Це створило для царя труднощі, яких він радо уникнув би, оскільки цент Північної війни несподівано перемістився на південь, де росіяни були менш підготовлені й більш уразливі. Замість просто наздогнати шведського короля та його союзника, ненависного Мазепу, перед Петром І тепер замаячила перспектива протистояння з грізними турками.

Не можна сказати, що турки прагнули такого протистояння. Справді, після Карловицького миру (1699) вони всіляко намагалися уникнути будь-яких конфліктів із європейськими державами, навіть ігноруючи щораз рішучіші прохання своїх кримських васалів виступити проти росіян. Але поява Карла XII та Мазепи несподівано наблизила загрозу зростання російської могутності впритул до кордонів Порти. Вона також спричинила внутрішні тертя в самій імперії. Боротьба між старою військовою верхівкою з її войовничою антиросійською політикою та дедалі впливовішою бюрократичною елітою, що стояла на пацифістських і нейтралістських позиціях, вийшла тепер на новий рівень.

І провоєнна, й антивоєнна партії погодилися прийняти Карпа XII й Мазепу на турецькій території, але зробили це з різних причин. Великий візир Алі Чорлулу-паша хотів миру з царем, але на якомога вигідніших умовах. Дозволяючи шведським та українським утікачам на короткий час залишитися на теренах імперії, він сподівався, що в найближчому майбутньому, коли почнуться нові переговори щодо Константинопольської угоди, їхню присутність можна буде використати, щоб чинити тиск на росіян. Своє прагнення до миру Алі Чорлулу-паша продемонстрував, підтвердивши в грудні 1709р. чинну мирну угоду з царем, хоча Карл XII іще перебував на турецькій території.

Воєнну партію в Порті очолював кримський хан Девлет-Гірей. Упродовж багатьох років попереджував він своїх константинопольських зверхників про честолюбство й агресивність царів. Коли Порта не зважила на ті застереження, він у 1702—1703pp. зорганізував проти неї повстання. Турки придушили заколот і заслали Девлет-Гірея на острів Родос Але 1708р. йому вдалося знову посісти трон, і він відновив протиросійську діяльність. Одразу після Полтави хан запропонував Карлові XII та Мазепі свою гостинність і прийняв у своїх володіннях багатьох утікачів-запорожців. Щойно Карл XII улаштувався у Бендерах, Девлет-Гірей установив із ним зв'язок і запропонував продовжити війну проти царя, навіть якщо. Порта відмовиться. Між Карлом XII і Девлет-Гіреєм швидко налагодилася співпраця, головною метою якої було штовхати Порту до проголошення війни цареві.